Таємничий незнайомець

 

Лишилися тільки портрет на стіні та кілька пожовклих листів, які бентежили мою душу. І хоча ми обоє не могли жити один без одного, зустрітись нам не судилося. Так розпорядилася доля, розкидавши, немов перлини від розірваного намиста, таємничі натяки, туманні спогади та несподівані відкриття. Іноді надто запізнілі.

 

Портрет на стіні

Наше знайомство відбулося на початку 70-х років ХХ століття, коли для мене, маленької дівчинки, лише починав відкриватися білий світ. Відбувалося це в будинку маминих батьків – бабусі Полі та діда Павла, де ми частенько гостювали. Тоді я навіть не здогадувалася, що Павло Іванович Біленький, бабусин чоловік, – не рідний мій дідусь, а «двоюрідний».

 

– Алло! Алло! Хто говорить?

– Біленький Павло!

– Що вам треба?

– Сала кіло!

 

Так жартував дід, хитрувато примруживши очі. Він любив нас – малих босоногих онучат, які весело вовтузились на печі, бігали навколо хати і «стріляли» по кущах бузини з дерев’яних пістолетів, удаючи з себе партизанів. То були золоті часи дитинства, сповненого безтурботної радості. Улюблена гойдалка, піжмурки з переможним «Стук, стук, за себе!», перші книжечки, прочитані самостійно, і перші мрії…

 

А коли трохи подорослішала, все частіше звертала увагу на портрет вродливого чоловіка, що висів на стіні в дерев’яній рамі. Це фото було найбільшим з-поміж інших у сімейному пантеоні. Під ним розташовувалися світлини з альбому: бабуся, мої мама й тато, я з сестрою, мамині брати Петро і Григорій з дружинами Люсею й Алею та їхні діти – Наташа і Сергійко. Кожного з них я знала й любила, розуміла: це – родичі, які також люблять мене. Вони завжди усміхались, сміялися і співали. А цей мовчазний чоловік у гімнастерці дивився на мене суворо й допитливо: «Хто ти?». Щось невловимо рідне було в його карих очах під чорними крилами брів, високому чолі та молодих чуттєвих вустах.

 

 

На стіні висів ще один портрет, жіночий, і на тому обличчі теж не було ані тіні усмішки. Ці двоє ніби змовились тримати мовчанку. Навколо снували люди, змінювались інтер’єри, дорослішали діти. А вони, немов вартові нашого роду, урочисто-натхненно дивилися в далечінь крізь роки. Їхня присутність була такою ж звичною й водночас дивовижною, як ранішнє сонце чи місяць на вечірньому небі. Та за цим мовчанням ховалась якась таємниця.

 

Трохи згодом я дізналася, що цей чоловік – мій дід, батько мами та її братів, і звали його Андрій Іванович Біленький. А жінка з іншого портрету – Поліна Іванівна, як і наша бабуся, і теж Біленька, покійна дружина діда Павла. Андрій Іванович був його рідним братом, молодшим на вісім років.

 

 

Скільки не розпитувала маму про її батька – майже нічого не пам’ятає. Лишились далекі спогади про дужі руки, які підкидають її вгору, а потім ловлять. Вона сміється… Нічого дивного: коли батько пішов на війну, їй було лише чотири рочки. Більше вони не бачились.

 

А от мамині старші брати, Петро та Григорій, пам’ятали тата краще. Обоє були схожі на нього, тільки за характерами різні: один непосидючий веселун, інший – спостережливий і допитливий мрійник. Незважаючи на п’ятирічну різницю у віці, хлопчики товаришували і часто гралися разом. Особливо любили пускати в струмок паперові кораблики, уявляючи себе капітанами великих кораблів. Їхні дитячі мрії збулись через багато років, коли обоє стали морськими офіцерами. Та батькові вже не довелося порадіти за своїх синів. У сорок першому він пропав безвісти.

 

 

Дитячі спогади. Війна

 

…У ніч на 22 червня секретареві з кадрових питань Новогеоргіївського райкому партії Андрію Біленькому не спалося. Виходив на поріг, раз за разом запалював цигарку, пильно вдивлявся в небо. Не відпускали тривожні думки. Бо ж під його опікою перебувало 35 сільських рад, а це, ні багато ні мало, 62 тисячі душ! Чи встигнуть вчасно розпочати жнива в Калантаєвому? Чи вистачить робочих рук, щоб приступити до збору городини у Табурищі? А ще треба проконтролювати, аби до лікарні завезли ліки від малярії – од цієї напасті щовесни потерпали мешканці навколишніх сіл. Особливої уваги потребували члени артілі імені Тельмана – близько сотні селян, які прагнули працювати, незважаючи на каліцтва…

 

– Ляж, хоч трошки поспи! Завтра ж на роботу, день буде важким, – озвалась дружина, яка теж не могла зімкнути очей.

 

– Найкоротша ніч у році, світає рано, – ніби виправдовувався він.

 

Поліна ж зітхала:

– Тихіше, дітей побудиш!

Лише під ранок вдалося задрімати. Аж тут – стукіт у вікно й тривожний голос посильного:

 

– Андрію Івановичу, терміновий збір! Війна!

 

 

 

Мобілізація

 

Похапцем одягнувся й помчав до райкому партії, який перетворився на районний штаб. Вже дорогою бачив, як з усіх усюд до центральної площі, де на високому стовпі висів репродуктор, потяглися люди. Піднявши голови, всі насторожено слухали важливе урядове повідомлення. Голос Левітана чеканив кожне слово так, що аж мурашки розсипалися по спині:

 

 

Старші жінки заголосили, заламуючи руки та хрестячись у бік клубу імені Анрі Барбюса, де раніше була Воскресенська церква. Молодші міцніше притискали до себе дітей, а ті споглядали на все, що відбувається, і з переляком, і з цікавістю. Бо у війну вони гратись любили, а от бачити її на власні очі – ні, не доводилося…

 

Вже наступного дня добровольці прямували до мобілізаційного пункту, щоб записатися до армії. Першим новобранцем став 50-річний Олександр Бутович, якого відрядили слюсарем на станцію Помічна Одеської залізниці. А охочих служити в армії ставало дедалі більше. Куди тільки не заносило військовозобов’язаних новогеоргіївців! Допомагали будувати аеродроми та залізничні вузли, проходили екстрене навчання в «учебках» та на інтендантських курсах; служили медсестрами й санітарками в госпіталях, що розгорнулися в Кіровограді, Знам’янці, Олександрії. Водночас оголосили трудову мобілізацію. Оскільки чоловічих рук у господарствах поменшало, до праці довелося залучати жінок. Так 25 мешканок Новогеоргіївська та Глинська стали трактористками.

 

 

Трохи згодом, коли минув перший шок, народ кинувся до крамниць. Змітали з полиць усе, що можна було винести. Мішки з борошном, крупи, гас, олію вивозили цілими тачками. Наближення фронту змушувало робити запаси для виживання. Напевно, відтоді у моєї бабусі Полі лишилася звичка тримати в коморі недоторкані пакунки з сіллю, милом та сірниками… Але невідомість та тривожні передчуття страшили ще більше, ніж вісті з поки що далекого фронту.

Саме в ці дні дев’ятирічний Гриша вперше почув слово «окупація».

 

– А що воно таке, ця окупація? – допитувався він у матері та бабусі, бо батько тепер днював і ночував у райкомі.

 

Ті ж лише щільніше стискали губи, ніби боячись випустити назовні притлумлений глибоко в душі страх.

Втім, для малого Грицька в цій бентежній метушні було й чимало цікавого. Наприклад, можна було побігти до мобілізаційного пункту та безоплатно подивитися кіно, яке крутили для підтримки бойового духу призовників. Або ж послухати духовий оркестр на площі перед райкомом, де працював тато. Особливо подобався Гриші та його старшому брату марш «Прощання слов’янки».

 

– Трата-та! – виводив молодий трубач, припадаючи спраглими вустами до блискучої міді.

Від його золотої труби відскакували сонячні зайчики і стрибали по запиленій вулиці, забитих хрест-навхрест вікнах, пишних кленових кронах.

– Бум, бум, бум! – гучно відбивав ритм пузатий барабан.

 

Над його тугим черевом злітали, мов білокрилі чайки, дві дерев’яні палички. Відлуння мелодії довго блукало дворами, торкаючись білосніжних стін, черепичних дахів, кам’яних сходів. Було в цій музиці щось величне й печальне, від чого хотілося плакати. Але ж справжні чоловіки не плачуть!

 

 

Розмазуючи сльози по замурзаних щоках, проводжали новогеоргіївські дітлахи своїх земляків на фронт. Були серед них і сусідський дядько Іван, і чоловік баби Григоренчихи Федір, і старший брат Петрового друга Михайла Величка, і безліч інших знайомих чоловіків, які раніше частенько заходили до їхньої хати погомоніти з батьком. Тепер вони, одягнені в сірі шинелі, крокували головною вулицею під звуки оркестру, а потім, сидячи рядами в кузовах вантажівок, прощально махали руками своїм рідним. Хтозна, чи доведеться побачитися знов?..

 

Дітвора бігла за машинами до найближчого повороту, аж здіймалася курява. Кожному з тих хлоп’ят хотілося потримати в руках справжню гвинтівку, здійснити щось героїчне, як, наприклад, комдив Чапаєв чи селянський ватажок Кармелюк у кіно. Натомість доводилось вертатися додому. В осиротілих хатах залишились тільки жінки, старики та діти.

 

 

Окупація

 

У липні 1941-го до Новогеоргіївська увірвались окупанти. Вони в’їхали в місто на мотоциклах, а разом з ними з’явився підспудний жах в очах у людей. Вони поховались у своїх будинках і принишкли в передчутті лиха. У повітрі густою сірою пеленою висів дорожній пил, стривожений колесами. Лиш у дворах, як навіжені, зривалися з прив’язі собаки, які на дух не переносили чужинців. Такою ж різкою, як собачий гавкіт, була мова окупантів, про чиї криваві звірства котилися селами зловісні чутки.

 

– Німецькі танки вже в Табурищі, Ревівку теж зайняли фашисти. Збирайтеся! Швидко! На збори десять хвилин. Полю, бери з собою найцінніше: теплий одяг, посуд, документи, – рвучко давав розпорядження Андрій.

 

Він як керівник відповідав за евакуацію цілого району. У нескінченних клопотах не мав часу навіть на те, щоб обійняти дружину і сімдесятирічну матір, яка за ці дні ніби зіщулилась і почорніла від горя.

 

Катастрофічно не вистачало транспорту, підвод, коней. Звідусіль надходили тривожні повідомлення про зруйновані мости, дороги, переправи. І все ж він, як керівник, робив усе можливе й неможливе, аби відправити подалі від лінії фронту мирне населення. Ще раніше надійшла директива вивезти з території району колгоспне майно, худобу, техніку, аби не дісталися ворогу. Те ж, що вивезти не вдалося, знищували. Зі сльозами на очах викошували колгоспники цілі поля льону, буряку, конопель, квасолі, картоплі, аби приготувати фураж для потреб армії. А коли Новогеоргіївський район перетворився на прифронтову зону, іншого виходу, ніж евакуація, не залишалося.

 

 

Евакуація. Гриша

…Виїздили з міста під нескінченний гуркіт канонади. Палали будинки, на узбіччях лежали вбиті і поранені, серед яких були і військові, і цивільні. Щомиті здригалась від вибухів земля, голосили жінки, плакали діти, ревла худоба. На дорозі лежав, стікаючи кров’ю, кінь. Вибухом йому відірвало задню частину тулуба, і бідолаха мовчки дивився на галасливу метушню сповненими сльозами очима. Та мало хто звертав увагу на муки помираючої тварини. Людям було не до неї. Родини залишали насиджені місця, куди багато кому вже не судилося повернутись…

 

Колона з підвод, запряжених волами, повільно рушила. Аж раптом пролунав пронизливий крик Поліни:

 

– Гриша! Немає Гриші! Стійте, благаю, зачекайте! Дитина пропала!

 

Справді, ще хвилину тому Грицько сидів на возі разом з усіма, а тепер на його місці тільки лежав вузол з речами. Дитина зникла. Та семеро одного не ждуть. Бо хто візьме на себе сміливість ризикувати життям сотень людей заради сопливого пацана, навіть якщо він – син секретаря райкому?

І все ж колона зупинилась.

 

– Чекаємо дві хвилини! Не встигнеш – вибачай, Поліно Іванівно, – буркнув у густі вуса їздовий Микола, який був за старшого.

 

Блискавкою метнулась Поліна поміж дерев, палаючих будинків, кибиток. Гукала і плакала, сварила і молила – все марно, дитина ніби крізь землю провалилась. Її серце несамовито калатало у грудях, коли колона знову рушила, так і не дочекавшись Гриші. Рип-рип! Закрутились колеса, і кожен новий оберт усе більше й більше віддаляв згорьовану матір від сина. Невже сталося найстрашніше?..

 

Аж раптом з-за копиці сіна, що стояла понад дорогою поодаль, визирнула скуйовджена чорнява голова. Величезні, на пів обличчя, очі випромінювали лукавство й цікавість: ну як, налякав я вас? Живий!

 

Далі буде.

 

Людмила Макей

Фото з родинного архіву автора.