Наталка Нічишина – молода поетка з Кропивницького - у свої сімнадцять років створила першу збірку поезій "Порятунок"

 

Наталка Нічишина – поетка з Кропивницького, журналістка, студентка філології Київсь-кого національного університету. У 2016 році, у віці 17 років, вийшла її перша збірка поезій «Порятунок» – про юнацьке кохання, пошук себе у світі, любов до Батьківщини. Збірка отримала як схвальні, так і критичні відгуки письменників і літературознавців міста, а наклад розійшовся бібліотеками та школами міста й області. 

 

Майже тоді ж, на межі 17–18 років, дівчина почала пробувати свої сили у публіцистиці, готуючи матеріали для місцевої газети. Наразі Наталя вивчає українську та німецьку мови і літературу в магістратурі. Після завершення навчання мріє залишитися у столиці та побудувати кар’єру в медійній сфері. Ще одне велике її захоплення – спорт. Понад п’ять років дівчина займається акробатикою на пілоні та вже встигла стати тренером з цього виду спорту. Чи побачить світ її друга збірка – покаже час, поки Наталка пише вірші для себе та друзів і не виключає можливості появи прозових творів. Її життєве кредо – практика творить майстра.

 

***

Я чекатиму тебе мільйони років.

Так чекають Другого пришестя.

Я на відстані пів подиху, півкроку

Нестиму заради тебе хрест свій.

Всі мої поразки й перемоги,

Все, чим тіло і душа живі,

Чисті мрії, щиру віру в Бога

Я присвячую лише тобі.

Я кохатиму тебе мільйони років.

Святу віру й смерть не похитне.

Вперто шарпатиме світ широкий

Моє тіло змучене й сумне,

Та зламать не стане в нього сили.

Хай зухвалу долю вітер віднесе!

Розлюбити можуть ті, хто не любили.

Моє ж почуття здолає все!

 

***

Відвоюй мені сонця у сірості хмар,

Трохи зелені трав у засухи,

Краплю щирості слів у безмовних примар,

І себе відвоюй – у розлуки.

Якщо згасне надія на моїм лиці

І порожніми стануть кишені,

То залишишся ти, і рука у руці,

Сонце, трави і слово – у жмені.

 

***

 

 

В той день я впоралася з роллю,

Мов героїня перших шпальт.

Душа моя стікала кров’ю

І скрапувала на асфальт.

В той день мене убили двічі

Твої несказані слова.

На мій безумний тихий відчай

Упала брила снігова.

На цвинтарі прощальних кроків

Байдуже звів високий хрест,

Та болю на лиці акторки

Не видав ані зойк, ні жест.

Прощай. Зіграй на інших сценах,

А в мій театр віднині – зась.

Любов, що в нас текла по венах,

В чужих кулісах розлилась.

 

***

Закривши ноутбук робочий,

Забути на столі ключа

Й втекти від всіх в обійми ночі,

Лишивши недопитий чай,

Розбиті вікна, шафи голі,

Парфумів невловимий слід.

Тепер шукайте вітра в полі,

А я – на захід, чи на схід,

Чи... байдуже. Аби подалі:

До моря, в гори, у ліси.

Блукати, скинувши сандалі,

Людські забути голоси.

Втомитись, тамувати спрагу

Сльозами сонця на квітках.

Знайти душевну рівновагу

В світанку, що дощем пропах.

Умити спокоєм обличчя,

Напитись тиші, як вина...

А повернутись, як покличе

Коханий голос із вікна.

 

***

Місто тікає з-під ніг,

Котиться

Під колеса машин.

Небо кружляє, як сніг,

Проситься:

Подивись, не спіши.

Місто зазирає у вічі,

Мружиться,

Сонце тане на брук.

Сотень облич

Кужілі,

Сотні чужих рук.

Місто зникає, як тінь,

Тулиться

До обважнілих зіниць.

Спи спокійно:

Ці вулиці

Не викриють таємниць.

***

Ви бачили небо сьогодні?

Застигло на мить у недії –

І в чорній холодній безодні

Схрестили мечі дві стихії.

Перун у своїй колісниці

На Землю метнув грізний погляд.

Блакитні небесні зіниці

Зненацька налилися кров’ю.

Всі лінії – струни напнуті,

Дерева гострі, як леза.

За вітром Земля похитнулась,

Повітрям густим нетвереза.

І цій метушні усесвітній,

Де й Богу не знано, що буде,

Скорилися простір і вічність,

Лише не схилилися люди.

Війні між Землею і Небом

Без сумніву кинули виклик.

Накинули лати на себе –

Й мечі несподівано зникли,

І тиша тривожна запала.

Не знали маленькі створіння,

Що доля планети хиталась

В ту мить на тонкій волосині.

Не відали: штиль між штормами –

То мир вже чи знаки недобрі?

Гроза чи війна між богами

Чи просто багряний обрій?