Оповідання зі збірки «Тенета помсти». Літературна стежина
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Ніна Даниленко.
«Уб'ю!..»
1. Квартира
«Помста–це страва, яку слід подавати холодною». Тобто не треба квапитися вибивати «око за око, зуб за зуб». Бо злість на кривдника може розтанутисама собою, але вже в тюрмі…
Кирило знав, що це розважливе правило вигадали безсилі й морально розчавлені люди. Він і сам був таким, коли ще в лікарні йому повідомили, що громадянин Володимир Цегельний, який був за кермом, у ДТП не винен, а винні виключно ожеледиця й туман…
Кирила забрала до себе двоюрідна тітка, бо був такий слабкий, що аж заточувався. Щойно трохи отямився, пішов до бабусиної квартири, на яку приїхав оформити спадщину. Тут ніхто не був кілька місяців, тітка ключа не мала,іноді приходила, поглядала на вікна та балкон і бадьоро телефонувала: «Стоїть на місці, що з нею станеться». Кирило по приїзду не встиг туди добратися, бо опинився під колесами.
А коли прийшов, то побачив нові двері.
Йому відчинив чоловік. Він же й викликав швидку. Кирило упав і прокотився один марш сходами, коли почув од незнайомця, що він купив цю квартиру зовсім недавно. Ще й меблі не розставили. І родина не переїхала. Не хочуть міняти синові школу посеред навчального року…
Цього разу лежав уже в психіатричній. Перевели з травматології після того, як став зривати пов’язки, падати на підлогу і кричати: «Уб’ю, уб’ю, пустіть мене, я все одно знайду його йпришию!».
Це медики думали, що він з’їхав з глузду, а Кирило знав, що він при своєму розумі. Не дуже розумні хіба що тітка з дядьком. Бо розказали йому, покаліченому таще й психологічно пригнобленому, з якими великими зусиллями (і хабарами) дізналися, що мешканці бабусиної квартири придбали її в Цегельного В.Д..
– Уб’ю! Уб’ю, розмажу і сліду ніхто не знайде!..
– Ой, як ви мене перелякали! Що з вами? Вам погано? Ви так кричите…
Спина та шия в секунду спітніли від жаху: невже знову? Уже ж рік не було нападів. Коли батьки перевезли його в лікарню свого міста, одразу стало легше. А коли виписався і поїхав з братом на заробітки в Польщу,–ще легше.Потім –ремонт складів у Німеччині, тверді біцепси, уміння стріляти,карате і, головне,– гроші.Він тепер у силі. І нічого не забув. Його жага помсти мала час для остуди. Розжарене на межі шаленства бажання поквитатися оформилося в холодний раціональний план. І він їде в місто, де досі живе, і, як свідчить всезнаючий Інтернет, неслабко жирує Цегельний. Майбутня доля цього покидька прорахована так, що збоїв бути не може.
Не може? А це тоді що?
Кирило повільно обернувся до сусідки на автобусному сидінні.
– Вибачте,задрімав – і щось приверзлося. Мабуть,в MortalKombat переграв.
–У мене є гранатовий сік, хочете?Ви весь тремтите…
–Ні, дякую.
–Може, грушу? Тільки вона велика, незручно гризти. Маєте ножика, щоб розрізати?
Що? Як вона сказала? Ще раз… ага. Ось воно.
То кричала не його хвороба, а його тривога. Ще на вокзалі йому дуже не сподобалося, що сидітиме поруч із білявкою, яку зі злістю відзначив як симпатичну. Боявся, що цейфакт заважатиме йому в тисячний раз обкатувати в голові свій план.
Сподівався, що вона не зверне уваги на злидня в зачовганій курточці, потяганих джинсах і в масці майже до брів…Його завдання вимагало зовнішньої жалюгідності. А вона всю дорогу не давала спокою: то допоможи їй підтягти лямку на рюкзаку, то штору відсунь, то пошукай під сидінням загублену пудреницю…А тепер ось – ніж.
Наступним може бути питання, куди він сховав обріз і в якому посуді тримає ціанистий калій. Так, можливо, це параноя. Ця дівка не могла знати про мету його поїздки.
Але ж колись незнайомий йому Цегельний узнав, хто він і для чого він прибув! І нейтралізував його на лікарняному ліжку–спасибі, що не вбив. І він не допустить, щоб хтось чи щось (навіть якщо це лише підозріння) перешкодили виявити Цегельному свою «вдячність».
Кирило вийшов на черговій зупинці, узяв таксі і помчав до сусіднього селища – звідти до потрібного пункту можна дістатися поїздом…
2. Катастрофа
Хто сказав, що один у полі не воїн? Мабуть, невпевнений у собі боягуз, якому легше поскиглити, що немає на кого сподіватися, бо людина людині вовк і довкруж одні зрадники, аніж зробити хоча б легкий рух мозку чи м’язів у напрямі протидії темній силі.
Батьки разом з адвокатами спробували відновити справедливість і добилися тільки визнання дійсним заповіту бабусі на користь В.Д. Цегельного, благодійника,який допомагав усім пенсіонерам мікрорайону – і їй також.
Як бабуся могла скласти заповіт на чужу людину, коли не знала, що фатально провалиться в незакритий водогінний люк? Вона й на своїх не склала, і треба було чекати шість місяців, поки можна буде владнати справу по спадщині. За цей час Цегельний і намалював фальшивку, і, очевидно, чекав приїзду найближчого родича– сина загиблої, Кирилового батька. Розраховував, що бульдозеристові буде легко забити памороки «залізними» документами.
Онук же, який щойно вступив на юрфак, шахрая не влаштовував.
– Він уже палився на аферах, але вислизав, – пояснили батькам адвокати, – у кредитах постійно, та якось викручується. Ми, звичайно, можемо продовжити рух по справі…– одначе названі цифри гонорару при непевних шансах примусили батьків покірно нагнути голови і приречено опустити руки.
Кирило теж був безпорадним. То нездужав, то гнав від себе будь-які думки про квартиру, щоб не викликати нових нападів хвороби, то читав Біблію, де євангелісти наставляли любити ворогів своїх і молитися за кривдників.
А висмикнула його з багна розпукибанальна протилежність святому письму– стрічка новин.
«Влада закриває очі на вирубку зелених масивів».
«У водоохоронній зоні вирито гігантський котлован».
«Зупинимо незаконну забудову узбережжя!».
Подібні відчайдушні заголовки та істеричний лемент у Ютубі вже мало кого вражали: явище стало звичним для всіх регіонів. Його ж око зачепилося за назву містаN. – бабусиного міста. Міста, де він двічі-тричі на рік проводив канікули. Вони з дідусем ходили на це узбережжя рибалити, плавали на човнах і ночували в наметах.
Глянув на супутникову карту. На півострові, який ще недавно був суцільною зеленою скатеркою, зяяла потворна сіра пляма, а до неї пролягла просіка, облямованакоричневими смугами,– тобуріло та засихало листя викорчуваних дерев…В’ялопоцікався, що ж там планується звести і хто забудовник – і ніби почув оте дзвінке клацання,що радісно лунає тоді, коли ти вже облишив надію справитисьіз замком незнайомої конструкції.
«До міськрадиміста N. подано петицію проти «прихватизації» рекреаційної зони бізнесменом Володимиром Цегельним».
«Володимир Цегельний обносить територію свого майбутнього замку фортечними мурами».
«Звідки у формального банкрута Цегельного кошти на незаконне будівництво?».
Туди не долинають гуркіт потягів і автотраси. Там щовесни у вокалі змагаються зозулі та солов’ї, щоліта в очеретах курсують ескадри диких качок і весь рік ліниво нишпорять чагарниками розгодовані фазани.То чому ж Цегельному не облаштувати там собі персональний рай, зареєструвавши його як сезонний елінг для байдарок?Чому?
А тому, що там будуватися не можна.
Не тільки юридично. Не можна по факту,а Цегельний про це не знає. Знав дідусь.Може, й ще комусь про це відомо. Але мовчить із байдужості, страху чи зловтіхи. Або думає, що такі верткі господарі життя,як Цегельний, прораховують і ліквідовують усі ризики.
Проте, щоб знешкодити ризики, треба знати, де вони заховані і на якій глибині.
Наприкінці радянських часів там, на узвишші, хотіли спорудити літній табір для дітей. А щоб вони в спеку не рвалися купатися в річці, вирішили перекрити її притоку(невеликий струмок) і викопати там ставок із безпечною глибиною.
– Мій друг проектував цю дамбу і показував мені, чим там можна регулювати рівень води, – розповідав дідусь. – Він попереджав, що робити там штучну водойму не варто, бо схил крутий і, якщо після дощу греблю прорве, то заллє весь берег. Але хто його слухав?Волали «давай-давай», до якоїсь червоної дати хотіли відкрити табір. А як Союз розвалився, про той недобуд усі забули.
І ставок не цікавив ні плавців, бо був мілкий, ні рибалок, бо там водилися здебільшого жаби.Та й дряпатися сюди крізь колючі хащі охочих не було.
Пристрій, через який можна було спускати воду, дідусь показав Кирилові. У печерці, затуленій лише благенькою плитою.
– Це затичка на чесному слові, з нею й дитинавпорається, усе недороблене, – гірко зітхав тоді дідусь.
«Дорогий і незабутній дідусю, ти навіть із позасвітів підтримуєш мене. Ти вручив мені зброю – мої знання. А воювати я буду один. Бо ніхто не мусить постраждати, якщо зазнаю поразки».
Вірогідність поразки він самовпевнено оцінював як 1 до 100.
План складався не один день і навіть не один місяць.
Довгостроковий прогноз обіцяв у тих місцях рясні дощі навесні після тривалих років посухи. До того часу Цегельний вселиться у свій палац.
Кирило багаторазово перевірив інформацію, чи це саме той Цегельний, який йому потрібен, чи не родич або однофамілець. Так, саме той.
За зароблені за кордоном гроші вони з братом відкрили невелику фірму по встановленню пластикових вікон, дверей та балконів, і він поїде у відрядження в місто, де є заводик по випуску цих виробів.А з того містечка до бабусиного– 30 кілометрів. Можна зо два рази за день обкрутитися сюди-туди, ретельно проінспектувати «поле бою» – і не засвітитися.
У разі чого– він рибалка(відповідна екіпіровка, знаряддя, бутерброди, термос із чаєм і «чекушка» при ньому). Раптом його застукають на місці розправи – ні, розплати!– заблукав. Дізнаються, хто він, нагадають про мотиви ненависті до Цегельного,– а він з минулого не все пам’ятає, бо мав численні травми, ось і довідка є.
Довідка справжня.Лікарі далинавіть без грошей. Пояснив, що встановлює вікна на великій висоті, дев нього темніє в очах, макітриться в голові і тимчасово втрачається орієнтація. І якщо раптом втратить свідомість, то щоб клієнти могли пояснити медикам швидкої причининепритомності.
Кирило і клієнтам щоразу ту довідку показував.
Він робив усе, щоб заплутати можливе слідство.
Перерив увесь Інтернет, вивчаючи роботу гідравлічних механізмівта способи ремонту, якщо заїсть.Відточував методи стрімкої втечі з місця події,щоб самого не змило.
Щоб нічого не можна було накопати на нього по білінгу, знищив смартфон, завдяки якому розробив операцію, а з іншого розмови з відрядження вів тільки з домашніми, клієнтами та двома подругами.Звичні його контакти, ніяких абонентів, що могли б навести на підозру про змову. А в Гуглі залишав слідитільки пошуками моделей вікон, комедійних фільмів та фото вродливих дівчат.
Батьки не знали нічого. Брату повідомив тільки кінцеву мету поїздки без деталей. Домовилися про кодові слова,які означали: «Усе нормально», «У мене проблеми», «Схопили вони», «Я в поліції».
Кирило прорахував, що випущені ним на волю потоки змиють піщаний вал на березі, і вода зі ставка з’єднається з річковою. Відкачати чи відвести її буде неможливо: обійстя стане фактично затокою, і залишиться тільки чекати, поки спаде рівень води в річці, – а це може статися аж улітку. Покинути розмоклий палац,у який угепано мільйони, обійдеться дешевше, ніж його ремонтувати.
На ті гроші можна було б купити три десятки таких квартир, як бабусина.
Орієнтовна глибина при затопленні мала досягати людині до пояса. Випливти можна.А можна й збожеволіти від переляку та паніки. А якщо там є малі діти? Охорона, обслуга, садівники-двірники? Коти-собаки, павичі в клітках, зрештою?Це ж не вони відбирали квартиру вйого родини …
Цей момент забрав у нього кілька тижнів лихоманкових роздумів та сумнівів, і саме на спосіб евакуації жителів садиби і припадав той один відсоток можливого провалу його місії.
Потім цей процент почав рости так прудко, наче бамбук у тропіках,він розкущовувався, обплітав його вузлуватим гіллям, душив усі наміри, енергію та надію – і наразі відпустив.
«О, велика ймогутня глобальна павутино, то тільки примітивні істоти вважають тебе всесвітнім смітником; люди ж мислячі завжди знайдуть у тобі опору,волю до дії та світло в кінці тунелю»…
…Минулого року дачі біля лісу в його місті були обклеєніпопередженнями, що в такий-то день і час мешканцям слід покинути свої садиби, а грибникам та перехожим – оминати цю місцевість задля уникнення можливих травм. У цей час із літака мали розкидати вакцини від сказу для лисиць.
Усі спочатку думали, що то фейк або дурнуватий жарт. Але потім ще й із авто з рупорами про це кричали, були об’яви по телевізору і на різних сайтах. Упризначений час у небі подзижчали дрони, вакцин тих ніхто не бачив(може, їх розпилювали як аерозоль),чи то взагалі були просто навчання,та народ із дач реально повтікав.
І коли Кирило прочитав, що ту саму вакцину мають розкидати і в бабусиному місті в потрібному йому мікрорайоні і що всі жителі (там була невелика спортивна база) разом з домашніми тваринами, туристи, рибалки і квадроциклісти мають у такий-то час звідти евакуюватися, Кирило зрозумів – це єдино можливий час.
Час, категорично протипоказаний для здійснення його завдання.
Адже він прорахував виконання операції вночі,а лисиць мали «оздоровлювати» вдень.
Він піде туди вдень.
Зробить усе, що належить.
У нього все вийде…
…Мабуть, ще ні в кого у світі зловісне слово «Уб’ю!..» не звучало так спокійно і навіть доброзичливо, як у нього, коли він звіддалік у зарослому шипшиною яру слухав музику води. Вона з шипінням,булькотінням і хрускотом зносила перепони на своєму шляху. І ці чарівні звуки перекривали навіть шурхіт густого дощу– небо в ці дні раз по раз щедроділилося з землею зайвою вологою.
– Уб’ю, – ще раз лагідно промовив він, підхопив вудку,відерце із завбачливо впійманими на базарі карасями, щільніше загорнувся в мисливський плащ і рушив до міста.
Уже з високого насипу вдоволено відзначив, що садиба Цегельного зусібіч оточена водою, що звідти не чути лементу і сирен сигналізації, і докірливо похитав у бік потопу вказівним пальцем:
– Повертається зло, як найтонший пил, кинутий проти вітру, – так сказав великий Будда.
3.Вона
У готелі Кирило на ходу поскаржився дівчині на рецепції, що заморився, бо мав аж чотирьох клієнтів, – і то була правда. Коротко переговорив із братом, вставив у бесіду кодове слово,що означало «Завдання виконано успішно», і неквапом попрямував до номера.
Первісний інстинкт самозбереження підштурхував його чим хутчіш«робити ноги», щоб забігти туди, де жодна собака не знайде,а обачність наказувала: не метушися. Ти тут у своїх справах і тебе нічого більше не цікавить. А те, що цікавить, ти читатимеш у тому куточку ванної, де не може бути потайних відеокамер. І вмикатимеш іноді музичку, і реготатимеш із матючками, ніби читаєш смішний анекдот: це на випадок, якщо в номері заховані мікрофони.
А сміятися було з чого, навіть не вдавано.
Найважливіше– «Жертв немає».
«Потоп у самовільно зведеному замку Володимира Цегельного відзняв квадрокоптер, який визначав можливі локації скидання вакцин від сказу для диких тварин».
«Головною причиною екологічної катастрофи в місті N. вважають зміщення водоносних горизонтів через незаконну забудову та небувалі опади».
«Компетентні джерела припускають,що Володимир Цегельний сам влаштував потоп у власному маєтку з метою виставити себе жертвою стихії і не платити численні борги»…
…Прямого транспорту додому звідси не було, тож довелосяїхати з пересадкою на тій же станції, де він утік від підозрілої дівчини, – тепер про це можна згадувати з усмішкою.
Із внутрішньою усмішкою він узяв квиток на транзитний автобус,який до того проминав і місто N., із легкою душею вмостився поруч зі статечним вусанем, нагнувся, щоб зручніше примостити сумку,– і не зміг випростатися: біля сидіння напроти стояв рюкзачок, на якому він кілька днів тому ладнав ремінці.А його власниця тримала на колінах пляшку з колою і дивилася прямо перед собою. Вінспробував розігнутися і провів очима довкола:хто з пасажирів може бути спільниками цієї відьми? Може, вони весь час стежили за ним і досі не чіпали з якоюсь їм одним відомою метою?
Кирило вперше за багато часу відчув таке запаморочення,як невдовзі після другої травми, хитнувся вбік і, мабуть, звалився б у прохід, якби його не підхопили.
– Обережно, дивіться, куди падати. Хіба можна так напиватися в дорогу? – йому на обличчя впало довге пасмо волосся. Спробував струснути – не зміг. Тонка рука з браслетом йому допомогла і залишилася на щоці.
– О, це ви? Я вас, здається, упізнала. Вам і минулого разу було погано в транспорті. І ви так нервувалися. Через це й вискочили на півдорозі? У вас якась хвороба чи що?
Він простяг руку до її пляшки, жестом попросив відкрутити пробку, ковтнув, захлинувся, закашлявся –і це повернуло його до тями.
– Так,залишкові явища. Наслідки автокатастрофи, – він уже міг спостерігати за її реакцією.
Вона опустила голову і зітхнула:
– У мене теж великі неприємності. Можна сказати, непоправні. Так що ми з вами обоє потерпілі.
Він знову пив доти, поки пересохле горло повернуло здатність видобувати з себе звуки:
– А що у вас трапилося?
– Не можу про це говорити,–здалося, що вона стримує ридання. –Це стосується не тільки мене. Моєї сім’ї також…
– Усі живі? – вихопилося в нього.
У її очах промайнув переляк:
– Так. А чому питаєте, ви щось знаєте?
– Та звідки? Ми ж із вами незнайомі.
– Ірина, – знехотя відказала вона, відвернулася і більше на нього не дивилася.
А його імені не спитала. А чому? А тому, що й так знає?Що це за гра, коли і чим вона скінчиться? Їхати ще години півтори. По дорозі одна зупинка. Знову тікати? Минулого разу ніхто не доганяв,– а зараз?
Це вже капкан чи ще ні?
Цядівчина йому сподобалася(а може, і він їй),та тоді розвивати цю тему було геть не на часі. Вона приваблює його й тепер,– а не мусить. Бо може бути ворогом.Хоча, як для ворога, її поведінка нелогічна.
А кому б видалася логічною справжня причина прориву дамби? Хто б міг уявити, що з небуття випірне вдарений головою хлопчисько і своєю пошкодженою і недолікованою сірою речовиною згенерує та реалізує таку несусвітню ідею?
Гамуючи в собі думки, що в «колу» могли щось підсипати, і не варто було її пити, Кирило простягнув дівчині пляшку. Вона повернула лице– на ньому були сліди сліз.
– Може, усе-таки скажете, що у вас сталося?
Вона хвилину помовчала, потім рішуче нахилилася до нього:
– Ну,якщо хочете знати… Умісті N. живе… мій хлопець.Він на курс старший,уже працює. Ми мали одружитися, коли я закінчу навчання. А тут став рідше дзвонити і перестав приїздити. Я вирішила на місці дізнатися,що з ним. Це було тоді, коли ми з вами опинилися поруч. Я, певно, допікала вас своїми балачками…Та мені треба було з кимось спілкуватися, щоб у голову не лізло всяке різне. Того разу він запевняв, що все гаразд, що він просто дуже зайнятий, – і знову не дзвонив, і на мої виклики не відгукувався. Тоді я поїхала ще раз – і ось повертаюся ні з чим. Пояснив,що закохався в співробітницю, довго боявся мені повідомити. А я тепер не знаю, що казати батькам. Вони вже й гроші на весілля зібрали…
Ірина схрестила руки на знак того, що більше нічого не скаже, обперлася лобом на крісло попереду і так завмерла до кінця рейсу.
Автобус ще тільки наближався до вокзалу, як вона підірвалися, ухопила рюкзак і вискочила з салону. Жінка, що сиділа поруч з нею, затримала Кирила в проході:
– Ото моєю сусідкою була ваша знайома? Це ж, мабуть, у неї щось випало?
Він узяв карточку. Схожу на банківську, тільки більшу. У салоні вже сутінки, а надворі, на платформі,ще, може, вдасться розгледіти, що це. Студентський квиток. Якийсь дивний, у нього на покинутому після всіх нещасть факультеті був інший – книжечкою.
Фото.
Так, це вона, тільки волосся коротке.
Аграрна академія.
5 курс.
Цегельна Ірина Володимирівна.
Ні, тепер він уже не ляскатиме себе по потилиці і не щипатиме за вуха(так радили лікарі), щоб не відключитися. І не впаде. У нього вселилася така люта сила, якої вистачить розтерти її на порох. Он її патли відсвічують серед юрми, далеко не втече на таких каблуках! Досить почекати, коли вона мине шлагбаум,що перекриває сторонньому транспорту доступ на автовокзал,і опиниться на похмурій ялиновій алеї.
– Уб’ю, – монотонно шепотів Кирило, стараючись не бігти; при тому кожний крок здавався йому довжиною в два метри.
– Уб’ю, – повторив він,коли відчув вище ліктів міцні лещата долонь.
Поряд пролунав насмішкуватий голос:
– Агов, бро, кого зібрався вбивати? Сподіваюся, не мене? Та немає ж за що. Навпаки, то з тебе пиво за послугу. Це ж ти посіяв?
Студентський квиток Ірини випав з рук, коли Кирило налетів на перехожого.
– Чого стовбичиш, як заморожений? То твій документ? А,нє, тут якась чувиха. Твоя? Наче гарна, ану дай розібратися,– прямо в очі Кирилові блиснув ліхтарик телефона, і чоловік уголос перечитав усі дані з квитка.–Ей, пацанюро, полегше, ти мене знову мало не збив!
Кирило в кілька стрибків наздогнав Ірину, розвернув її за плечі, схопив за шию…істав цілувати!
Куди попало,нестямно, як давно (або й ніколи) не цілував жодну іншу.
Вона жбурнуларюкзак на його сумку і притислася так, що куртки – її шкіряна та його дерматинова– заскрипіли і ніяк не могли вгамуватися.
Нарешті він на якийсь міліметр відірвався від неї і видихнув:
– Ти нічого не загубила?
– Коли щось і загубила, то щойно, здається, знайшла щось інше. А ти?
– І я знайшов. Забирай.
– О, це що, мій?Як це я не помітила, коли він випав?– вона обдивилася карточку з обох боків, ніби перевіряла, чи все там на місці.
– Зачекай, я підсвічу йозвучу, що там написано, бо, може, це чужий документ,– і з насолодою та виразно, як відмінник у першому класі, прочитав:
Аграрна академія.
5 курс.
Щегельська Ірина Владиславівна.
– Це я, – вона жартівливо вдарила Кирила квитком по кінчику носа і запитально зазирнула йому в очі.
– А знаєш, що я ще знайшов? Намітив у «Оптиці» окуляри з діоптріями, бо вже давно треба подбати про свій зір, і прошу тебе піти зі мною та підказати,чи пасують вони мені…
