Полинова кров поезій Станіслава Новицького

 

 

Передмова до неопублікованої збірки поезій «Акафіст коня»

Написав не одну передмову до поетичних збірок.

Скажу без зайвої скромності – давалися вони мені легко, майже з наскоку: погортав-полистав, знайшов то те, що б’є в точку, то афористичне, то особливості авторського почерку, то новотвори, то художньо-образні прийоми, певні спірні моменти (певно ж – усе з точки зору власної) – і передмова пішла-поїхала.

 

Ця передмова – найважча. Чому? Ми з автором, попри взаємну, сказати б, побутову приязнь, перебуваємо геть у різних творчих площинах. Писати такі передмови цікаво. І вкрай важко. Просто вкрай важко.

 

Почнемо з назви «Акафіст коня». Для мене, традиційного письменника, у цій назві – і певна молодеча претензійність: «Ось як я можу!», і бажання вразити уже назвою, і балансування на грані з хуліганством і богохульством. І що ж, запитаєте, – «не пущать»?

 

Та ні! Кожен з нас має право і продукувати, що і як він хоче, і називати-обзивати по-своєму, і до читача достукуватись своїми методами.

 

(Хоч, коли прискіпуватись, акафіст – це похвальна пісня небожителям. Погодьмося: коневі при всій його романтичності до небожителя далеченько. Щоправда, грецьке «а кафіст» перекладається як «не сідаю». В цьому сенсі, якщо автор поважливо стає перед конем, тоді це акафіст. Але не «коня», а «коневі», «коню»).

Творчість Станіслава Новицького зачіпає. То там, то там натрапляєш на гарні і несподівані образи: «гірка кров полину», вона ж – знакова, як повернення додому, всезнаючий вітер, що не читає газет, чайка-душа над морем-степом і полем-ніччю, таке дивне і несподіване «залишись у вигнанні з собою», таке цікаве: вершник створив коня, а очі коня мудріші, ніж у вершника.

 

Славлення коня у нього не випадкове, бо, відчувається, що ця тварина для нього знакова. Ба, більше – то не тварина. То якась особлива сутність. Ось він, кінь, «обдмуханий вітрами», ось він закохується, а ось зустрічає вирок у лютневому селі… Чи це біографічне, чи це генетичне – не знаю, але до коня проймаєшся прихильністю, співчутливістю, певним пієтетом.

 

Приємно хвилює якесь дивне відчуття майже повного злиття поета з природою, відчуття, що він – її часточка: «…прилетить  горобчик  щоби заглянути у мої сни …».

 

Якщо покликання будь-якої творчості будити думки й асоціації – автор із цим справляється.

Хоч є для мене тут і непроникні для зору і думки речі. Насамперед – це «Плете, ридає…». Перечитував багато раз – і не збагнув анічогісінько. Зачепило «цілунок … гадюки дарують згублені вуста». Хоч вираз «дикої гадюки» у мене, єхидного, викликає таке ж єхидне запитання: «А багато свійських гадюк зустрічав автор?»

І не збагну, як кров дерев  б’є  у жорна. Артерію перерізали? Бо на жорна, між жорна можна попасти, по них можна текти, їх можна кров’ю освятити і забруднити… Але бити… Та це в мені промовляє якраз отой гидкий традиціоналіст.

Головна трудність для мене у написанні передмови лежить усе ж у площині адресованості творів. Себто до кого він апелює. Будучи людиною вчорашньою, я притримуюся того погляду, що будь-яке мистецтво має споживатися більшістю.

І не покидає підленька думка, що споживатися написане автором буде не такою вже й значною групою людей.

Може, й елітарних.

 

Може, й специфічних (у кращому розумінні) у світосприйнятті і в образному мисленні.

Але незначною. Впевнений, велика кількість мислячих людей, людей з високим коефіцієнтом творчого чуття, любителів новизни, нерутинності будуть гарно відгукуватися про збірку. І я її зовсім не ганю. Тим паче, що зовсім не мені, традиціоналісту, це робити.

Однак я стаю на місце звичайнісінького читача. Знаю: він не буде і не захоче продиратися крізь значну абстрагованість змальованих картин.

Автор може мені сказати: «І хай! Я не пишу для натовпу. Я пишу для тих, хто на поезії розуміється!» Це його вибір і його право. Тільки «Стоїть гора високая…» жила, живе і житиме. А скільки новаторів-модерністів забуті і засипані пилом…

 

Так поєднати слова, як це робить Станіслав Новицький, дуже непросто і це зробить далеко не кожен. Отже, потенціал у поета є. Отже ним треба користуватися. Не забудьмо: автор тільки-тільки вбивається в пір’я. Життєвий досвід обов’язково зробить свою гарну справу – і він вийде на новий творчий виток.

Хочу вірити, що полинова кров його поезій буде гостріше відтіняти медові смаки тієї ж поезії, а вони є.

Хочу вірити, що й прискіпливі словеса аксакалів-рутинників, до яких я належу, прислужаться тій же меті.

Володимир Яремчук