Наш осінній танець
Тримаю в руці мобільний телефон. Вкотре відкриваю телефону книгу і подовгу дивлюся на твій номер. Я вже вивчила його напам’ять про всяк випадок — а раптом зі мною щось трапиться, тоді я тобі зателефоную і скажу в останню мить все, що до тебе відчуваю, все, чого не насмілилася сказати в житті. І так завжди, коли я гортаю список імен в телефоні (щоб «почистити» зайві), зупиняюся на тобі і довго думаю… І хоча вже минув рік, нічого не можу із собою вдіяти, коли згадую наші «випадкові» зустрічі…
Я ніколи не забуду тієї митті… Боляче. Тисячі кішок шкребуть на серці, ніби хочуть вишкребти всі рештки з минулого життя. Я стаю безсилою. Починаю писати тобі текст, який не вміщається в одну СМСку. Тоді кожну з них я по черзі зберігаю, щоб ще раз перечитати всі, як одну, і відправити тобі. «Привіт! Ми не бачилися три місяці, і мені страшенно боляче від цього. Дивно, але цьогорічна осінь не змушувала мене згадувати минуле життя, шкодувати за втраченими роками. Просто ця осінь дарує в спогадах тебе. Ти пам’ятаєш, як ми познайомилися? Нас поєднав танець на дискотеці. Повільний і романтичний, коли можна відчути, як б’ється в тебе серце і як палахкотять мої думки. Тоді твій погляд навіки врізався в моє життя. Твій пекучий, як бджолине жало, погляд… Якого тепер не вийняти із серця нізащо». Відповідь на це питання мені так і не судилося отримати, бо я, ображена на нього, стирала ці СМСки і вирішила, що він їх не отримає. Я ніколи не вміла робити перший крок в стосунках з хлопцями.
Я закрила телефон і вкинула до кишені. Йдучи з магазину, подумки уявляла Володимира. Не знаю чому, але дорога завжди спонукає до роздумів. І тут раптом об’єкт моїх думок стояв біля мого будинку. Він своїм мужнім тілом, якого мені певне не судилося торкнутися, зіперся на свій гарний автомобіль. Я посміхнулася, хоча повинна була розгубитися. Я просто подумки завжди мріяла, що ми ось так зустрінемося випадково. Виявляється, думки матеріалізуються.
— Привіт, — підбіг до мене хлопець і вихопив з рук пакети з продуктами. — Твоя мама сказала, що ти ще не повернулася з магазину, тому я вирішив зачекати.
— Привіт, — всміхнулася я йому і сонцю, яке осіннім теплом засліплювало очі. — Як справи? Де пропадав? — хоча це були не ті слова, які я хотіла сказати.
— От із заробітків повернувся, — пояснював. — Весь час хотілося додому, але треба було грошей заробити.
— Хм, там, певне, і телефони не працюють, — вколола я, хоча не мала права. Ми ж були просто знайомі. І чого це я так в лоб спитала?!
— Працюють, але…
І він не встиг пояснити, як моя мама покликала мене, адже чекала, поки я з магазину принесу продукти, щоб готувати обід.
— Вово, хвилинку, зараз мамі пакет занесу і вийду.
Поки він чекав, я подумки раділа нашій зустрічі. Виявляється, не забув… Коли я вийшла з під’їзду, Вова запропонував поїхати в парк погуляти. Я погодилася, адже хотіла побути з ним. Дорогою ми розмовляли. Він казав, що скучив за мною, а я посміхалася в душі, не хотіла показувати свої почуття. Коли ми приїхали до парку, то сиділи в машині і дивилися одне на одного, ніби не могли надивитися.
— То ходімо, прогуляємось, — нарешті я розбила мовчання.
— Звичайно ж, — посміхався мій друг.
Ми ходили самотніми стежками, гралися сонячним жовтим листям, веселилися, а він мене ніжно тримав за руку. І було так добре удвох…
— Ти знаєш, Маринко, — звернувся до мене. — Той танець відкрив в мені нові почуття, яких раніше не було. Я тоді зрозумів, що відчуваю до тебе щось набагато більше, аніж просто дружні почуття.
Ми стояли під кленом, дивилися одне одному у вічі. Я щиро раділа, що він мені про це сказав. І Вова взяв мене за талію і ми закружляли у іншому танці — осінньому… А поряд свій танець витанцьовували жовті листочки…
— То ти будеш зі мною зустрічатися? — питав він мене, обіймаючи.
— А ти більше не зникатимеш так на довго? — ставила я ультиматум.
— Якщо і зникну, то тільки з тобою…, — цілував солодко у вухо.
Я була щаслива. І щовечора я впевнено писала СМСки своєму коханому, адже дуже кохаю і ціную його…
Вікторія Семененко
