«Це вже до кінця - зі мною»
Ми неодноразово розповідали про художницю Надію Падурську з Помічної Добровеличківського району. Але що то значить, коли натура в людини — творча. Виявляється, в жінці живе ще один талант.
Щодня я милуюся своєрідними цими полотнами, що прикрашають мало не кожен зал нашої обласної наукової бібліотеки імені Чижевського. Одну з них придбала додому. Це «Приємна розмова», або «Ой, кум до куми залицявся», — за мотивом української народної пісні, яку любить увесь наш рід. Друга висить у кабінеті, навпроти робочого столу. Вона без назви, тож я її умовно зву «Сільські музики» — тема теж близька і рідна мені. Автора цих картин багатьом з нас допомогли відкрити художник Володимир Плітін і любитель мистецтва Елла Янчукова, моя колега. Завдяки її зусиллям і невтомним старанням з’явилися в тоді ще Кіровограді років два тому перші персональні виставки Надії Падурської, спочатку в бібліотеці, а потім — у художньому салоні. Цього ж року її роботи на персональній виставці побачили любителі сучасного українського живопису в Києві. З’явились перші, щедрі на доброзичливість, публікації і в обласній пресі.
Душа її — навстіж для добрих людей, які її оточують і тримають на цьому світі — хвору, скалічену, часто самотню жінку, життя якої проходить поміж картин і… лікарень. І хоч чимало її картин — то автопортрети у прямому чи переносному смислі слова, душа художника — сутінки. Можливо, їх варто розвіяти, щоб посвітліло в тій добрій, вразливій і люблячій душі?
…Після того, як купили її картину, я послала листа Н.І.Падурській. А з відповіді відчула, яким болючим і складним, але сповненим духовності, життям живе Надія Іванівна, яка писала після довгого лікарняного «сезону» в Полтаві: «Пока я дома, думаю, что у меня такое, чего нет ни у кого, и хуже, чем мне, никому не бывает. Привезла немного зарисовок, портреты «афганцев» и т. д. Все просят отдать на память, но мне они тоже необходимы, хоть как память. И если бы их, не отдавая, все собрать, можно было бы целую выставку-серию организовать…».
А далі — спогад про чергове лікування і операцію в 1974 році в Кіровограді. В лікарні тоді познайомилась Надія Іванівна з самобутньою художницею з Балашівки. Жила вона в глинобитній білій хатинці, стіни якої були завішані килимарськими роботами з квітами вражаючої краси.
Тоді не запам’яталось ні адреси, ні прізвища цієї жінки, в якої провела в гостях ніч. Тепер же Надія Іванівна страшенно жалкує за обірваним знайомством. Так би хотіла поновити його, та як? Розпитувала в людей про таку — не знають. Може, прочитає та жінка і згадає Надію Падурську, «колегу» по стражданню і по захопленню (вона теж мріяла малювати). Їй так потрібна допомога і підтримка однодумців тут, поруч, а не тільки тих далеких — із Народного університету мистецтв у Москві. Хочеться такого необхідного для митця взаєморозуміння, людського, уважного спілкування, щоб було з ким поділитись і планами, і наболілим.
«Багато планів, голова пухне!.. Але працювати не кину. Це вже до кінця зі мною. Довго я тицялась із кутка в куток і за що тільки не бралась: стенографія, англійська мова, есперанто… І ось тепер, так пізно, — живопис. Хай тепер хоч би що — це моя дорога. Все одно я дякую Богові, що знайшла її…».
Читаю і замислююсь: а чи багато нас, здорових, не покалічених життям, що пробували в ньому і п’яте, і десяте, могли б отак упевнено повторити слова Надії Падурської:
«Це — моя дорога»?
Але вона не обмежує свій духовний світ тільки живописом. У цьому ж листі пише: «Дуже хочу почитати про Катерину Білокур, яку Ви згадували».
Це — весняний лист. А вже влітку Елла Михайлівна та її друзі показали мені нові — дуже болісні і разом з тим такі поетичні листи від Надії, написані знову, на жаль, з лікарні… «Я не знаю, яке сьогодні число, який день, знаю тільки, що зараз день або ніч… І якщо там, десь біля хмарки, літає пташка — значить, за вікном — життя!.. В Криму, кажуть, є Ластівчине Гніздо. От таке відчуття, що я — там, на краєчку, ще мить — і зірвусь навіки…». І раптом, після такої безнадії, після згадок про втрачених матір і брата, лист закінчується… перекладом на українську мову вірша М.Заболоцького «Портрет». І відчуваєш, як творчість, високе мистецтво здатні відвести людину від «прірви», над якою нависає її життя.
Ось так нетлінне мистецтво зазирає нам в очі та в душу і витягає нас із моральних і фізичних прірв — до життя, з його радощами і болями.
Болів тих у Надії — більше, вони струмують із кожної строфи її перших віршів, написаних на п’ятому десятилітті. Чотири сторінки «поеми життя», в якому і нам, часто байдужим до людського горя, вчуваються докори:
Позираю у шибку тихенько,
і, буває, докине хтось: «Каліч,
Готувалась до зустрічі
б з Богом,
але ж ні, щось вона ще
й малює…
І тут же, ніби наперекір отому,
хто обізвав її таким словом кривдним,
злітає творча душа її в завтра:
Вдома пензлі засохли і фарби
На кухоннім столі,
на підлозі.
Там стоїть непочата картина.
Про весну вона
і про квіти.
Про кота вона
і про матір…
(Вірю, вона буде написана, і не одна).
Дійсно, на картинах Н.Падурської цього всього найбільше: весни, квітів, дітей, свійських тварин як добрих домовиків і — згорьованих життям старих жінок, наших матерів.
Страшно читати зізнання дорослої доньки-сироти, яка все ж не озлобилася ні на матір, яка недодала їй любові і ласки, ні на людей:
Та не буду клясти
свою долю,
Бо мені наче раптом
розвиднілось —
Як у темряві зблиснула
блискавка,
Почала я собі малювати…
Ось червоне стривожене
небо,
Моя мати читає газету…
Вона так боялась засухи
І війни, що життя їй зламала.
Бо з трьома дітьми
залишилась,
Геть оглухла, стара і хвора.
Ну а потім — до ліжка прикута…
Та я чорної фарби не візьму,
Я дістану веселої фарби…
Так, на полотнах Надії Падурської переважно веселі, світлі, райдужно-оптимістичні фарби. І мріється їй у білих віршах і кольорових картинах із півниками, айстрами, хрещатим барвінком, зеленим хмелем, сонячними чорнобривцями, поважними індиками та легковажними качатами, бабусею на причілку, весіллям і застіллям…
Намалюю дощика
веселого…
Й розповім, як на вранішнє
небо
Сходить сонце, як діжка,
червоне…
Намалюю, як кумкають жаби,
Ой, яка їхня пісня чарівна!
(Я сама, Надіє, в травні люблю цю «пісню» не менше за солов’їну).
Художник чи поет до старості в душі — велика дитина, що ловить і ловить сонячний зайчик натхнення: в росі, на пелюстці, на личку дитини. Хай так буде чимдовше.
…І якщо в когось серце
спочине,
Хтось зрадіє, своє щось
відчувши,
А в моїх прочитає картинах
Мій неспокій, мій біль
і тривогу
Про природу, братів наших
менших
(Може, навіть заплаче
тихенько).
Значить, я працювала
немарно,
Значить, все ж таки щось та
здійснилось!
Дорога Надіє! Хай освітить Ваше святе ім’я Вашу дорогу!
Антоніна Корінь
Читайте також: Як художній музей відзначив свій ювілей?
