Серце знать не хотіло втоми… Не стало і Володимира Панченка

 

На жаль, життя людини обривається тоді, коли цього ніхто не чекає.

 

14 жовтня не стало і Володимира Євгеновича Панченка – відомого літературознавця, критика, письменника, доктора філологічних наук професора, лауреата кількох літературних премій, батька двох дорослих дітей, почесного громадянина міста Кропивницького. 

 

Він – автор серії книг «Урок літератури», понад десятка літературознавчих наукових праць. Активну участь брав у підготовці до друку і написанні підручника «Українська література. 11 клас». Цікаві лекції, які роками читав колегам в обласному інституті післядипломної освіти імені Сухомлинського, й сьогодні з вдячністю згадують словесники Кіровоградщини.

 

Панченко був (яке це жахне слово «був»!) утіленням єдиної пристрасті – жити, як і В’ячеслав Чорновіл, заради України. Був приязним і щирим з усіма, хто по-доброму до неї ставився. Жив християнськими цінностями. Відзначався компетентністю у тому, про що говорив і писав, був уважним до всього цікавого в літературній критиці.  

В його нуртуючій душі було закладено вічний поклик до мандрів, далеких і близьких, пошуки чогось невідомого у літературознавстві, бажання глибше пізнати навколишній світ і самого себе. Без книги не міг жити і обходитися. Про це свого часу Панченко, усебічно талановита особистість, розповідав письменникові Василю Бондарю: 

 

– Література – це таке синтетичне явище; історія, психологія, суспільствознавство і все те, що стосується різних граней людського життя.

Він сам був гармонійною людиною, сприймав життя крізь призму людських стосунків, відчував дружбу і доброту. Був хорошим товаришем. Кажу про це не з чужих слів, бо особисто з ним знайомий багато років.

 

Як дорогоцінне надбання зберігаю його книгу «Юрій Яновський. Життя і творчість» із автографом, датованим 19 травня 1989 року: «Дорогому Анатолію Васильовичу Саржевському, реформатору народної освіти в степах України, – на добру згадку. Щиро – В.Панченко».

 

На той час я працював на посаді провідного інспектора-методиста обласного управління освіти і за своїм функціоналом опікувався питаннями викладання української мови та літератури, а також їх функціонуванням в освітніх закладах Кіровоградщини. А ще був заступником голови обласного осередку Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка. У нас були спільні інтереси, а ділове спілкування поступово переросло у дружнє.

Пригадую зустріч в обласній бібліотеці для дітей імені Т.Г.Шевченка, де відбулася церемонія нагородження переможців та номінантів літературної премії імені Євгена Маланюка за 2016 рік.

 

До вітального слова були запрошені лауреати премії різних років, письменники Віктор Погрібний та Василь Бондар, літературознавець, доктор філології професор Григорій Клочек та голова конкурсної комісії Олександр Чорноіваненко. 

У номінації «Літературознавство і публіцистика» лауреатом став Володимир Панченко – за дослідження про життя класиків і наших сучасників.

 

Останній раз зустрілися у квітні минулого року під час проведення у Кропивницькому засідання круглого столу «Шлях до себе. Олесь Гончар» у рамках відзначення 

100-річчя від дня його народження. Я виступав зі своїми согадами про дві зустрічі з відомим українським письменником, з яким мій батько навчався протягом 1934 – 1937 років у Харківському комуністичному газетному технікумі імені Миколи Островського. А потім слово надали Володимиру Панченку. 

 

– На жаль, я не можу похвалитися особистим знайомством з Олесем Гончаром, однак маю у своєму послужному списку статті про нього, – цими словами він почав розмову з присутніми на засіданні круглого столу. 

 

А вже далі повів розмову про роль Олеся Гончара у літературі і суспільстві. Вже на той час побачив, що мав Володимир Євгенович хворобливий вигляд, від чого стиснулося серце. Однак залишався бадьорим, вдало жартував, намагався бути таким, яким я бачив його завжди при зустрічах. І сьогодні не віриться, що вже ніколи його не побачу…

 

Анатолій Саржевський