Письменник із «машиною часу» в голові
Дій активно, живи позитивно!
Кінець січня подарував кропивничанам кілька зустрічей із майстрами слова, чиї імена в сучасній літературі важать як золото. Болгарин, українець, гагауз. Юрист, лікар, журналіст. Усі вони різні, але добре пам’ятають, якого роду-племені, чиїх батьків діти, і прагнуть донести мудрість своїх предків сучасникам. Особисто мені ці троє чоловіків видаються атлантами, які тримають на своїх плечах світ.
Отож, знайомство перше. Сергій Пєтков, правознавець, доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного і адміністративного права інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету в Києві, фахівець в галузі адміністративного права та адмінреформи, очільник інституту омбудсмена в Україні. А ще відомий тележурналіст, поет і письменник. Етнічний болгарин, народився в селі Коритно-Забузьке Вільшанського району. Значить, наш земляк, незважаючи на те, що вже давно мешкає в столиці.
Про нього захоплено розповідала болгаролюбка й поетеса Антоніна Корінь, яка й запросила до обласної бібліотеки імені Чижевського на презентацію книги Сергія Пєткова «Князь Святослав». І от ми в залі на третьому поверсі, де проходять засідання творчого об’єднання «Парус». Перед аудиторією виступає молодий чоловік спортивної статури. Коротка стрижка, виразний погляд карих очей. Тихим, але впевненим голосом він розповідає слухачам про себе, свої захоплення історією та книгою.
— Якось школярем я приїхав до свого рідного села, — розповідає Сергій. — Спілкуючись з його мешканцями, звернув увагу, що розмовляють вони дещо інакше, ніж ми, трохи інакші в побуті, у стосунках між собою. Я почав спілкуватися з краєзнавцем Іваном Гуржосом, познайомився з Юрієм Осадчим — батьком нинішнього очільника обласного об’єднання болгар «Нашите хора» Сергія Осадчого. Ходили разом до музею, збирали матеріали, виставляли експонати. Відтоді й почалась моя зацікавленість історією.
Як виявилось, це захоплення на все життя. А відправною точкою послужило дослідження історії своєї родини — однієї з тих, які понад 450 років тому прибули на територію нинішньої Кіровоградщини.
— Для того, щоб розібратися, хто я в цьому світі, чого я вартий і навіщо тут живу, потрібно було зрозуміти, хто я сам такий. Якщо ти не знаєш своїх батьків, дідусів, бабусь — не можеш пізнати себе. Це знання дає розуміння, чому людина діє саме так у певній ситуації: десь виступає героєм, а десь хибить. Відповідь на всі запитання — в нашому минулому, — пояснює вчений.
Улюбленими книгами Сергія стали праці Володимира Лобачевського, які поклали початок роботи над його власною книгою «Історія Вільшанки». — Коли мені передали деякі карти селища Вільшанки, центру 12 округу військових поселень, стало зрозуміло, як болгари потрапили сюди, чим займались і як жили. Чому їхня хата стоїть до дороги не лицем, а боком. Бо так було зручніше обороняти. При нападі ворогів кожна вулиця повинна була перетворитись на захисний рубіж. Ці втрачені знання ми намагаємось повернути, — зазначає Сергій.
Говорячи про повернення знань, автор понад 20 книг з історії України має на увазі не метафору, а цілком конкретні факти. Мандруючи українськими містами, він залишає в кожному з них книги — сотні, тисячі примірників, десятки тонн цінного вантажу. Це навчальна й історична література, рідкісні видання з краєзнавства, юриспруденції, правознавства, яких так потребують навчальні заклади й бібліотеки.
От і цього разу наш земляк подарував комплект книжок обласній науковій бібліотеці Чижевського, бібліотеці школи №32 міста Кропивницького та місцевій болгарській громаді. І це дуже важливо.
Адже Вільшанка — це не єдине болгарське поселення на території Кіровоградської області. Ще є Добра, Станкувата, Мала Мазниця, Мала Вільшанка, Лозоватка, інші населені пункти. На жаль, багатьох сіл уже немає на мапі. Але залишилось багато людей, які мають болгарське коріння.
— В 1750-х роках, коли заснували місто Єлисаветград, сюди переселили чимало вихідців із Сербії, Чорногорії, Валахії (теперішня Румунія), — розповідає Сергій Пєтков. — Це були активні, пасіонарні люди, які прагнули жити вільно, мати свою домівку й не підпорядковуватись ніяким панам. Болгари й запорожці разом воювали в усіх російсько-турецьких війнах.
Дехто із сучасників може закинути: мовляв, генерал Текелія звідсіля пішов і зруйнував Січ. Але ж як зруйнував! Всі запорожці зі своїми скарбами і зброєю вільно переїхали на Дунай. Ніби під Туреччину, а насправді до своїх братів болгар. Цей симбіоз показує, наскільки Україна поєднана з Болгарією. Це був єдиний географічний простір, як би наші народи не намагались розділити.
Попри шалену зайнятість (а робота в інституті обмудсмена вимагає самовіддачі й зосередженості), мій співрозмовник встигає займатися громадською та просвітницькою діяльністю, співпрацює з національними спільнотами.
— Коли я працював у Криму, познайомився з греками, кримськими татарами, болгарами. Під час роботи в Запоріжжі так само співпрацював із місцевими багатонаціональними громадами. У Києві чи не найактивнішою є Рада національних спільнот, де видається своя газета, — розповідає Сергій.
Та чи не найулюбленішим його хобі є робота над книгами. Одна з них, «Князь Святослав», вийшла нещодавно у Видавничому домі «АртЕк». Цікаво, що першу працю про Святослава Сергій Пєтков видав у 2000 році в Криму. Спочатку була брошурка, яка з часом розрослася до справжньої книги.
Із захопленням розповідає автор про історію написання твору, про роботу з першоджерелами, пошуки і знахідки важливих деталей. Адже постать Святослава Ігоровича, сина княгині Ольги та князя Ігоря Рюриковича, вважається у слов’ян такою ж важливою, як і Олександра Македонського у греків. Та чи добре знаємо своїх предків ми, українці?
— Україна — європейська країна, європейська держава. І була такою 100, 200 і 1000 років тому, — стверджує письменник, який носить у своїй голові своєрідну «машину часу».
Немов художник, він сміливими мазками пише портрет однієї з найзагадковіших і найяскравіших постатей Київської Русі. Він, Сергій Пєтков, — українець, у чиїх жилах тече болгарська кров. До речі, він стверджує, що Князь Святослав був пов’язаний із вільшанськими болгарами. Але це вже зовсім інша історія.
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно, живи позитивно» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
Людмила Макей
