Пісня Тавріки
СТЕЖИНА №56
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»
ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Людмила Олександрук
Дівчинка з рибальського поселення
Оповиті ранішнім серпанком і пахощами степових квітів, поруч з високими горами і озерами на яйлах несуть свою нескінченну варту стрункі кипариси, могутні дуби, розлогі буки та вічно зелені сосни. А внизу, накочуючи раз-по-раз солоні хвилі на кам’янистий берег, шумить неспокійне море, ніби кличе до себе подорожнього, щоб розповісти йому багатовікові таємниці своєї безодні: ш-ш-шу… ш-ш-шу… ш-ш-шу…
Саме на цій благодатній землі, у той час, коли пронизана сонцем гнучка виноградна лоза хилилася донизу під вагою налитих ґрон, а в повітрі стояв п’янкий аромат достиглих персиків, груш, яблук, інжиру, нектарину, солодкої дині і розрізаного на скибки кавуна, у сім’ї простого рибалки народилась дівчинка. Батьки нарекли її красивим ім’ям Тавріка.
Зростала Тавріка так, як і всі інші діти цього рибальського поселення. Як і всі, вона любила купатися в морі, пірнати за мушлями, дертися вгору відвислими скелями, щоб позасмагати на нагрітому сонцем камінні. Як і всі, любила бігати серед високих трав, розставивши руки, мов крила, і уявляла себе великим птахом, що летить, долаючи вітер. А потім упасти горілиць і з насолодою втягувати ніздрями хмільне повітря квітучого розмаїття чебрецю, материнки, деревію, конюшини, звіробою, дикої мальви, шафрану, горицвіту… Аж допоки не запаморочиться в голові.
Та найбільше дівча любило сидіти на березі моря і дивитися, як морські брижі зустрічають схід сонця міріадами яскраво-сліпучих сонячних зайчиків, або ж личман-вітер жене морем, невідомо куди, отари білих баранців піни. І не було чарівнішої пори, ніж та, коли на землю обережно, поволі лягала тиха ніч. Тоді прокладав водою срібну стежку-доріжку загадковий місяць, і хвилі легенько гойдали мерехтливі зорі й Чумацький Шлях.
У такі хвилини серце Тавріки завмирало від щастя. І тоді пливла над морем ранішньою імлою і стелилась на трави світанковою росою її пісня. А потім струменіла вона в небо сонячним променем і обіймала холодні скелі м’яким палантином туману. Ще ніхто ніде й ніколи не чув голосу, прекраснішого за цей.
Поєдинок з морським чудовиськом
Йшов час, минали роки…
Маленька безтурботна дівчинка стала справжньою красунею. Її стрункий стан і довге каштанове волосся зачаровували погляд, а голос брав у полон серце й душу.
Та одного сонячного ранку, коли батько Тавріки разом з іншими рибалками був у морі, несподівано небо заволокли чорні хмари. Усе навкруг потемніло, посіріло, насупилося… Застогнало, зарокотало море – і вдарило розлючено високими хвилями об скелі. Але стояли скелі горді й непорушні, на друзки розбиваючи хвилю за хвилею. Здавалося, що тут і зараз, як востаннє, зійшлися на смертний бій дві стихії – вода і камінь. А схожі на крислаті дерева блискавки розколювали небо, час від часу вихоплюючи з пітьми невеликий риболовецький човен. Його жбурляло морем, ніби випробовувало на міцність, і відносило все далі й далі від берега.
Люди засвітили маяк, аби рибалки не втратили орієнтир і знали, – їх чекають вдома. Та вогняна стріла блискавиці майже відразу влучила в самісіньке серце маяка і загасила рятівний вогник. Єдиний орієнтир берегової лінії було втрачено.
Тавріка разом з іншими мешканцями свого поселення стояла на найвищій скелі, не знаючи, що робити.
Раптом блискавка вихопила страшну істоту з виряченими червоними очима, яка виринула на поверхню біля самісінького човна. Істота ця була величезною. По ній уздовж всього хребта тягнувся гострий гребінь зі схожим на гарпун гаком у кінці хвоста, а тіло було вкрите запліснявілою від часу риб’ячою лускою. Вона то пірнала, то виринала, без особливих зусиль розсікаючи хвилі своїми незграбними лапами, від чого море ставало ще буремнішим. І моторошно було бачити, як це страховисько роззявляло свою пащеку з довгими, як шаблі, зубами, намагаючись проковтнути човен разом з рибалками. Та досвідчені рибалки вправно маневрували поміж хвиль, щоразу ухиляючись від нападів морської потвори.
– Брухун! – з відчутним острахом у голосі, ніби не вірячи своїм очам, сказав хтось із присутніх.
– Брухун! Брухун! – прокотилося натовпом.
Хто такий Брухун, знали не всі. Тільки старійшини, які здавна жили в цих краях і багато чого бачили на своєму віку, розуміли, про що йдеться. Але то було так давно! Вони вже й забули про існування цієї небезпечної рептилії.
І тоді Тавріка вирішила кинути виклик оскаженілій стихії. Вона стала на краю скелі і заспівала так голосно, як тільки могла, сподіваючись, що тато обов’язково розпізнає її голос серед несамовитого стугоніння вітру і нескінченного гуркоту громовиць. Дівчина вірила, що рибалки зможуть таки розвернути свій човен, допливти до берега і врятуватись від Брухуна.
Але тієї миті, коли пролунали перші звуки її неймовірного голосу, сталося те, чого ніхто не чекав, – море враз заспокоїлось, а вітер за лічені хвилини розігнав хмари. На небі нарешті з’явилось довгоочікуване сонце. Величезна туша Брухуна зникла під водою і більше не виринала. Усе закінчилось так само раптово, як і почалося. Лише човен обережно плив до берега, ніби все ще не вірив, що залишився неушкодженим у цій нерівній сутичці.
На морі стояв повний штиль.
Рятівна пісня Тавріки
Рибалок на березі зустрічали, як героїв. Люди обіймали їх і цілували. Хтось сміявся від радості, хтось плакав від щастя, і всі розуміли, що, якби не Тавріка, цієї зустрічі могло б і не бути. Тому дорослі й малі дякували їй за це і щиро дивувалися, звідки в такої тендітної дівчини такий неймовірно сильний голос? А скромна Тавріка, ніяковіючи, відповідала, що вона й сама не знає; просто дуже хотіла врятувати рибалок. Тоді ще ніхто навіть не здогадувався, що їхнє життя на півострові вже не буде таким, як раніше.
Відтоді Брухун щодня з’являвся неподалік риболовецького поселення, каламутив воду, здіймаючи височенні хвилі, і з остервенінням швиргав їх об скелі, або ж викочував далеко на берег, загрібаючи у морську нурту все, що траплялося на шляху. Стогнало збурене море, але корилося потворі – і котило, котило свої вбивчі хвилі до берега.
Рибалки, сім’ї яких жили з риболовецького промислу, не мали змоги вийти в море. І хоч як не було огидно ходити в шорах перед мерзенною почварою, усі розуміли, що заспокоїти її може лише Тавріка. Тоді знову над морем, над степом і над горами лунав голос дівчини. Бринів він стрімкими джерельними потоками, переливався пташиним щебетом і підносився вгору, аж до самих небес, час від часу опускаючись легкою пір’їнкою на землю.
Сумною була ця пісня, та Брухунові вона подобалась. І допоки Тавріка співала, страховисько, мов зачароване, розпластавши свою огидну тушу на воді, не відводило хтивого погляду від стрункої постаті на березі. Лише наслухавшись і надивившись досхочу, воно занурювалося в море і залишало людей на деякий час у спокої.
Хоробрий козак Богдан Діброва
Одного разу сумну пісню Тавріки почув загартований у боях з ворогами відважний козак Богдан на прізвище Діброва. Славився цей козаченько своєю хоробрістю, але ніколи нею не хизувався. Ворогів бив нещадно, ще й примовляв при цьому: «А дзуськи вам нашу святу землю своїми смердючими чобітьми оскверняти!». І втікали вражі душі, аж п’яти виблискували, і розбігались врізнобіч, як ті таргани, лише зачувши його пісню:
Козаки ми вільні, дух наш не зламати!
Можна тільки з миром прийти в нашу хату!
Гей, гей, козаченьки, ворога здолаєм –
Будем жити – не тужити в нашім славнім краї!
А якщо з війною прийде хто до двору,
Без жалю ми знищим цю бридку потвору!
Гей, гей, козаченьки, ворога здолаєм –
Будем жити – не тужити в нашім славнім краї!
Землю нашу рідну будем боронити!
Мрію, що розквітла, зможем захистити!
Гей, гей, козаченьки, ворога здолаєм –
Будем жити – не тужити в нашім славнім краї!
Правда наша світла морок переможе!
На шляху до правди Бог нам допоможе!
Гей, гей, козаченьки, ворога здолаєм –
Будем жити – не тужити в нашім славнім краї!
Так трапилось і цього разу: повернув він свого вірного коня і пустив галопом у бік моря, туди, звідки лунала наповнена смутком пісня.
Ще здалеку козак з-поміж інших людей вихопив поглядом вродливу дівчину з довгим каштановим волоссям. Вона стояла на краю скелі і співала.
Ніколи у своєму житті Богдан Діброва ще не чув голосу, прекраснішого за цей, але пісня краяла на шматки його козацьке серце і розтинала душу.
– Скажіть мені, люди добрі, що у вас сталося? – запитав Богдан, зіскакуючи з коня. – Чому пісня цієї красуні така сумна?
– Ой, козаче, біда прийшла на нашу землю! Он, бачиш, розпласталося на воді мерзенне балухате створіння? Це зажерлива істота, що припхалася до нашого берега, нищить наші риболовецькі човни і не дає змоги рибалкам вийти в море. Лише голос Тавріки може заспокоїти цю бридку потвору.
Як почув таке козак Діброва, то аж вуса у нього настовбурчились від люті! Стис він у своїй руці руків’я шаблі, став поруч з Таврікою і гнівно звернувся до Брухуна:
– Гей, ти, опудало! Чи не соромно тобі ображати юну дівчину і беззахисних людей?! Ану виходь на двобій зі мною! Я розітну твоє черево навпіл, а море поховає тебе безславно і назавжди, щоб очистити світ від такої мерзоти! Щоб ніхто й ніколи навіть імені твого не згадав!
Розізлили ці слова потвору не на жарт! Заревів він оскаженіло, заскреготав зубами-шаблями, збурив море неоковирними лапами і погнав хвилі-велетні на берег. А далі почав жбурляти в людей усім, що потрапляло на гачок його довжелезного хвоста.
Лютував Брухун довго, здіймаючи своє черево над водою, але виклик козака так і не прийняв. Тільки шубовснув розлючено в морську безодню – аж застогнало посивіле море. Та, зрештою, заспокоїлися всі – і море, і люди.
Розповідь старої черепахи
Лише хоробрий козак Богдан розгублено дивився в очі дівчини і не міг промовити ані слова. Серце в його грудях калатало, як навіжене: здавалося, що в ньому в ці хвилини гарцює цілий табун коней. Дівчина ж, як та червона калина, зашарілася під пильним поглядом молодого красеня і, засоромившись, опустила вниз свої довгі густі вії. Мабуть, вони ось так стояли б цілу вічність, якби хтось із дітлахів не вигукнув:
– Подивіться! Подивіться, он там, біля скель, лежить велика черепаха! Її Брухун викинув з моря разом із камінням!
І справді, біля скель лежала перевернута на панцир черепаха і безпорадно махала своїми лапами-ластами, розтинаючи повітря.
Увесь люд, що досі стояв на березі й милувався закоханою парою, кинувся на допомогу постраждалій. Побігли з усіма й козак Діброва з Таврікою.
Усі разом допомагали бідолашному плазунові стати на лапи. А потім заходилися очищати панцир черепахи від водоростів, що, як павутиця, обплели його з усіх боків.
Врятована черепаха не поспішала покидати узбережжя, а коли вже зовсім прийшла до тями, здивувала людей своїм умінням розмовляти.
– Я вдячна вам за допомогу, – сказала вона стомлено. – Уже багато десятиліть я плаваю морями й океанами, шукаючи сміливця, котрий зможе знищити потвору, що тримає в страху цілий світ. І ось, нарешті, я його побачила – хороброго козака, який не побоявся кинути виклик самому Брухуну і був готовий битися з ним тут і зараз! Та от що я тобі скажу, козаче: здолати Брухуна не так уже й просто. Він буде безжально руйнувати ваші міста і села лише задля того, щоб тримати в страху всіх ваших близьких і рідних, усіх, кого ви любите і хто не захоче йому коритися. Але на чесний бій Брухун ніколи не погодиться! У чесному бою показують свою сміливість і відвагу, а ця потвора здатна лише на злість і ненависть. Та хоч як би не витріщав він свої червоні очі і від люті не клацав зубами, є таємниця, яка може допомогти його знищити, а цю таємницю добре знає старий дід Славута! От ми з дідом і вирішили: я шукатиму по світах сміливця, який не побоїться стати до бою з Брухуном, а дід Славута розповість йому ту згубну для чудовиська таємницю.
– Я готовий битися з Брухуном! Скажи тільки, де мені шукати діда Славуту? – озвався козак Діброва.
– Він біля Київграда стереже Дніпрові пороги. Тож не зволікай, козаче, бо Брухун обов’язково повернеться! Він ніколи не пробачить такого приниження, і тоді слід чекати ще більшої біди! А тепер допоможіть мені, будь-ласка, дістатися моря, бо я вже занадто довго на суші і без води втрачаю останні сили.
Люди швидко, з усіх сторін, узяли черепаху за панцир і обережно перенесли в море.
– Прощавай, хоробра черепахо! Дякуємо тобі за все!
Черепаха у відповідь махнула своїми лапами-ластами й зникла під водою.
– Ну що ж, – сказав козак Діброва, – Не варто втрачати час! Зараз же вирушаю в дорогу! Чи будеш чекати на мене, красуне? – запитав він у Тавріки, узявши її за руку.
– Буду, – знову зашарілася дівчина.
– Тоді мені навіть сам чорт не страшний – не те, що якийсь Брухун! – засміявся козак. – Я обов’язково повернуся! Віриш?
– Вірю, – щиро відповіла Тавріка.
Богдан Діброва вправно осідлав свого коня, а той ніби тільки цього й чекав – став дибки і помчав у широкий степ, аж курява за ним здійнялася. Уже за мить десь вдалині лунала пісня:
…Гей, гей, козаченьки, ворога здолаєм –
Будем жити – не тужити в нашім славнім краї!
Зустріч з дідом Славутою
Хоч і нелегким був той шлях, та козак Діброва знав, що людям, які залишились його чекати, потрібна допомога, а це найважливіший привід подолати всі перешкоди. І от, нарешті, він дістався правого берега Дніпра, де збурювали неспокійну річку Дніпрові пороги.
– Агов! – крикнув козак. – Діду Славуто, де ви є?
– Та де ж мені бути? Тут я, на Дніпрових порогах, охороняю їх від Верниводи, – озвався дід Славута. – Бо варто мені лише на хвильку відволіктися, цей пройдисвіт тут як тут! Закрутить свої довгі-предовгі вуса, наробить збитків суднам, що саме в цей час пропливають повз, і щезне безкарно!
– То треба впіймати бешкетника і пояснити йому, що так робити не можна! – запропонував Богдан Діброва.
– Ловив уже – і не раз! Прив’язав якось його вусами до старої верби і відшмагав струменями дніпровської води.
– І що?
– Та нічого! Клявся й божився, що не робитиме такого більше ніколи. А як тільки я його відпустив, він знову взявся за своє! Так і воюємо з ним час від часу, – засміявся дід Славута. – А ти, козаче, хто такий будеш і навіщо мене шукаєш? Думаю, не для того, щоб про Верниводу розпитувати. Еге ж?
– Ні, не для того. Я в іншій справі. Звати мене Богдан Діброва, і мені вкрай потрібна ваша допомога. От тільки не знаю, з чого почати.
– Кажи, як є, а далі розберемося!
– Добре, тоді почну з головного: чи чули ви що-небудь про Брухуна?
– Не тільки чув, а й знав його майже від народження – ще та мерзота! А навіщо він тобі?
– Брухун – це нескінченне зло, яке потрібно знищити, допоки воно само не знищило весь світ! І от нещодавно дізнався я від старої черепахи, що є одна таємниця, яка може допомогти мені здолати цю потвору!
– Так, козаче, це правда! І хоч я розумію, що часу в тебе обмаль, та все ж відпусти свого коня, нехай з дороги втамує спрагу моєю прохолодною водою і попасеться в прибережних травах. А ти сідай ось тут і слухай уважно.
Богдан Діброва зняв з коня збрую і підвів до води. Сам сів поруч на камені.
– Розповідь моя буде довгою, але інакше не можна! – сказав дід Славута. – У ті далекі часи, коли я був ще зовсім молодим і ніс свої нестримні води вздовж цих прекрасних берегів, трапилася незначна подія, на яку в той час ніхто навіть уваги не звернув. Серед купи нанесеного дощовими водами сміття з’явився молодий хробак. Звичайний хробак, як і всі інші. Але ті хробаки працювали, збагачуючи землю різними корисними мікроорганізмами, а цей увесь час був якийсь кволий і страшенно не любив працювати. А ще він усього боявся! Боявся трави й вітру, боявся води й сонця, боявся бджоли, метелика, комахи… Та що там казати, він навіть сховатися глибше під землю теж боявся. Одне слово – боягуз ще той! А от вихвалятися перед іншими хробаками своєю вигаданою хоробрістю він неабияк полюбляв! Висуне, бува, свій писок з дірки в землі і вихваляється, аж заслиниться увесь. Його брехливі байки вже ніхто й слухати не хотів, а він усе брехав і брехав без зупину. За це навколишні хробаки прозвали його Брехуном.
– То його справжнє ім’я не Брухун, а Брехун?! – аж підскочив від почутого козак Діброва.
– Ти правильно зрозумів: звичайнісінький Брехун! – ще раз підтвердив свої слова дід Славута. – Ось таким було його життя на початку – оббріхувати інших і вихваляти себе. Але хіба ж то життя? Презирливе боягузтво – і більш нічого!
– То це і є його таємниця?
– Так то воно так, але суть цієї таємниці зовсім в іншому!
Хробак-боягуз і його метаморфози
Дід Славута трохи стишив плин своєї бурхливої течії і продовжив.
– Якось у похмурий, але спекотний день (діло було після дощу) повилазили із землі на відпочинок всі хробаки. Побачив це Брехун, висунув свій писок назовні і давай кричати: «Гей, хробаки, послухайте, що я вам розповім!». Та хробаки грілися собі на піщаному березі, переповзаючи з місця на місце, і не звертали ніякої уваги на набридливого слизняка. Брехун же подумав, що вони його не чують, бо знаходяться занадто далеко, і вирішив підповзти ближче. Але ж для цього потрібно вилізти на поверхню зі свого підземелля!
Довго Брехун не наважувався на цей крок, та, зрештою, бажання зайвий раз повихвалятися собою взяло верх, і він відчайдушно кинувся повзти в бік річки. Раптом, як на лихо, шлях йому перетнули дитячі ніжки. То була маленька дівчинка, що разом з братиком бігала берегом за метеликом. Брехун не встиг сховатися назад у свій підземний бункер і з переляку прилип до дитячого черевичка. Дівчинка підняла ніжку і затрусила нею в повітрі, щоб скинути огидного слизняка, але той ніяк не відчіплювався, і дитина заплакала. Плач дівчинки здався Брехуну чарівною піснею, що неабияк потішило його самолюбство. Він пихато надувся і став майже вдвічі більшим. Побачивши це, дитина заплакала ще голосніше!
– Ага! Боїшся мене? – прошамкав своїм беззубим ротом Брехун.
Але тут на допомогу дівчинці прибіг її братик.
– Ого, який великий хробак! Я ще таких не бачив! – сказав він, знімаючи з ніжки сестрички слизьку мерзоту. – Не бійся, я його зараз закину далеко-далеко!
Хлопчина розмахнувся і швиргонув нахабного слизняка якомога далі.
– Кажеш, що ще не бачив таких великих, як я? – самовдоволено надув хробак під час польоту свої щоки. Та так сильно надув, що аж зуби в роті прорізалися!
– Тепер я можу нікого і нічого не боятися! Тепер ви всі будете боятися мене!
Ці думки дуже тішили Брехуна і робили його ще більшим і ще бундючнішим.
Приземлився Брехун аж на березі річки, прямісінько посеред інших хробаків і одразу закричав: «Ну що, телепні, не очікували мене тут побачити?!».
Хробаки спочатку отетеріли від побаченого, а потім ще й від почутого: «Це що, Брехун? – запитували вони один у одного. – А що з ним сталося і коли це він навчився літати? Чому він так змінився? Подивіться, він став ще потворнішим!».
Почувши таке, Брехун заверещав ще голосніше: «Віднині ви всі маєте мені коритися! Інакше я знищу всіх, хто не виконуватиме моїх наказів!».
Налякані хробаки кинулись врізнобіч. Але Брехун наздоганяв кожного, і вся хробача рідня, одне за одним, зникали в його чорній пащі. Уже за лічені хвилини на березі не залишилось жодного хробака. Лише Брехун, виваливши своє набите черево, ліниво розвалився на теплому прибережному піску. Його морив сон, але гикавка не давала спокою.
– Мабуть, Брехун вирішив, що треба напитися води, бо, кумедно підстрибуючи від нападів гикавки, повільно поповз до річки, – звеселився дід Славута, згадавши цей курйозний випадок. – Але біля самої річки з ним сталася прикра несподіванка.
Коли хробак схилився над водою, щоб утамувати спрагу, стрімка течія річки підхопила його й понесла далі. Борсаючись у воді, він безпорадно намагався вхопитися за щось, що могло б допомогти йому вибратись на берег. Зрештою, зігнувши гачком інший кінець свого тулуба, йому вдалося зачепитися за маленький камінчик на мілині. Але в бурхливій течії Брехун то йшов під воду, то виринав, то знову йшов під воду.
З-під сусіднього, трохи більшого каменя, визирнув рак і з цікавістю почав спостерігати за діями Брехуна.
«Учиться плавати, чи що? – припустив рак. – Але ж бач, яка халепа – зачепився, бідолашний, хвостом за камінь! Нічого, друже, я тобі допоможу!».
І рак помалу перекотив трохи вбік камінь, за який тримався хробак.
Брехун, не тямлячи себе від люті, почав погрожувати ракові, що з’їсть його, як з’їв отих опецькуватих хробаків, або ж втопить зараз у цій смердючій річці…
Та рак, не розібравши жодного слова, помахав Брехуну клешнею і крикнув навздогін: «Не дякуй, не варто!». І, задоволений своїм шляхетним вчинком, порачкував назад під камінь, навіть не підозрюючи, що випустив у світ жахливого монстра. А швидка течія відносила хробака все далі й далі від берега.
Таємниці Брехуна-Брухуна розкрито
– З плином часу поведінка Брехуна ставала все ганебнішою, а зовнішність усе потворнішою, – зі смутком у голосі сказав дід Славута. – Десь, серед перебігу подій, до яких він був причетний, загубилось і його справжнє ім’я. Та Брехуна це неабияк потішило. Ще б пак! Кого зможе до смерті налякати якийсь Брехун? Зовсім інша справа – Брухун – невідома і страшна істота!
Люди, наслухавшись, скільки лиха вже накоїло це чудовисько, почали його боятися. А Брехун, відчуваючи їхній страх, ще більше стверджувався у своїй силі, безкарності й вседозволеності. Його, заздрісного і мстивого, найбільше дратували миролюбні люди, серед яких завжди панувала злагода і взаємодопомога.
– І от, нарешті, прийшов час позбутися знахабнілої шерепи! – підсумував дід Славута. – Тож слухай, козаче, і запам’ятовуй: головна таємниця Брехуна в тому, що він боїться сміливих і нескорених людей. Ця кровожерлива істота підживлюється виключно навколишнім страхом і саме за рахунок цього він стає ще більшою і ще огиднішою потворою, показуючи таким чином свою справжню сутність! Якщо ж отримує спротив, то його боягузливе хробаче нутро тремтить з переляку, як заячий хвіст, і тоді страх назавжди відбирає в нього силу, а разом з відібраною силою Брехун і сам зменшується! І, врешті-решт, з великого і страшного Брухуна він перетвориться на маленького нікчемного Брехунця, якого вже ніхто й ніколи не буде боятися!
– Але це ще не все! – значуще додав дід Славута. – Важливо також знати: чим більше люду викаже йому свою зневагу, тим швидше здується його пихата, надумана велич! Брехун теж це знає, тому він краще малодушно десь сховається або причаїться на певний час у безпечному місці, ніж вийде на бій зі сміливцем.
– То як же змусити цього паршивого боягуза вилізти зі свого сховища? – почухав потилицю Богдан Діброва.
– І на це є в мене відповідь, – заспокоїв козака дід Славута. – Потрібно його розгнівити так, щоб він утратив над собою контроль, бо тільки в такому стані Брехун забуває про свою безпеку. Тож при зустрічі з потворою не забудь про цю дрібничку! – засміявся дід Славута. – А тепер, хлопче, рушай у дорогу і най тебе Бог береже!
– Дякую, діду! – сказав козак Діброва. – Не хвилюйтеся, усе зроблю, як слід!
Він осідлав свого коня, і полилась пісня понад Дніпровими порогами:
Козаки ми вільні, дух наш не зламати!
Прийти тільки з миром можна в нашу хату!..
Безславний кінець Брехуна
Ще здалеку Богдан Діброва побачив збурене море. Здавалося, що вітер жбурляє на берег величезні руйнівні хвилі, аби назавжди стерти його з лиця землі. І не існувало більше межі між небом і морем, бо її втопило розбурхане море в чорних хвилях холодних хмар.
Серед усього цього нестримного безумства, витріщивши свої червоні очища, скреготав зубами–шаблями оскаженілий Брехун і загрібав під себе неоковирними лапами землю – разом із людськими оселями і риболовецькими човнами.
– Брехуне! Ось ти де, смердюча потворо! – на ходу зістрибуючи з коня, прямо в роззявлену пащеку щосили крикнув Богдан Діброва. – Хробачий ти син і ватажок нікчемних боягузів! Забирай звідси свою огидну дупу і втікай, допоки ще живий!
Від такої нечуваної зневаги заревів несамовито Брехун і здійняв угору, аж попід хмари, свій хвіст-гарпун, щоб ударити ним об землю і розколоти її навпіл.
Та засміявся козак Діброва Брехуну прямо у вічі і вигукнув презирливо: «Я не боюся тебе!».
Чудовисько на якусь мить отетеріло і завмерло, пильно вдивляючись козакові в очі.
– Не віриш? – уже відверто глузував з нього козак. – То я повторю тобі ще раз, плюгавцю паршивий, що я тебе не боюся!
Брехун перелякано закліпав своїми баньками, відступив трохи назад, і його ще донедавна зловісний хвіст безсило опустився в море.
Люди, що з укриття спостерігали за всім цим дійством, не відразу зрозуміли, що відбувається. Але, коли Богдан Діброва втретє повторив: «Не боюся тебе, легкодухе створіння!», – усі побачили, як величезна туша Брухуна почала зморщуватися й зменшуватися. А козак Діброва знову і знову жбурляв почварі в писок принизливі слова.
– Ну що, – запитував він, – чи готовий ти битися зі мною? Чи такому боягузу, як ти, це не під силу?
Затремтів Брехун чи то від люті, чи від страху, але ні на крок не зрушив з місця. Тільки пірнув під воду глибше, по самі балухаті очі.
– Чому ж ти ховаєшся від мене, бридка потворо, і куди подівся твій запал? Чи ти здатен нападати лише на мирних, беззбройних людей, а зі мною, загартованим вогнем і мечем козаком, тобі лячно битися? Навіщо ж тоді видаєш себе за грізного і непереможного?! – Богдан Діброва говорив влучно і впевнено: так, наче забивав слова-цвяхи в голову чудовиська. – Лусне твоя хоробрість разом з тобою, як мильна булька на воді, коли дізнаєшся, що тебе більше ніхто не боїться!
Брехун наче скам’янів, оторопіло слухаючи козака. Широкі щелепи помалу зтулилися і він став зовсім не схожим на кровожерливе чудовисько. Тільки його погляд залишався хижим, і це вказувало на те, що потвора все ще небезпечна.
Море заспокоїлося, і легкий вітерець погнав залишки хмар за небокрай.
Люди поволі почали сходитися на берег, і вже ніхто з них не боявся жалюгідну істоту, що ховалася у воді.
Але Богдан Діброва добре розумів: справу з Брехуном потрібно будь-що довести до кінця, аби це проклятуще створіння більше ніколи й нікому не заподіяло лиха, і щоб вберегти увесь світ від смертельного зла.
Уже немало людей підійшло до хороброго козака, щоб подякувати за порятунок. Була серед них і Тавріка.
Як побачив її Богдан Діброва, закалатало знов у його грудях закохане серце і захвилювалася в жилах гаряча козацька кров.
– Добридень, кохана! – привітно посміхнувся дівчині Богдан. – Я поспішав до тебе! Гнав свого вірного коня вдень і вночі, аби швидше зустрітися з тобою і знову почути твій чарівний голос! А ти? Ти чекала на мене?
Тавріка не зводила ніжного погляду зі свого коханого. Вона підійшла ближче і відповіла йому піснею, сповненою безмежної відданості і першої закоханості, щирої вдячності й світлої віри в щасливе майбутнє.
Почувши пісню Тавріки, Брехун вкрай оскаженів. Заревів, загарчав він несамовито: «Моє-є-є!!!». А потім, розтинаючи хвилі, і геть забувши про свою безпеку, поплив, як навіжений, до берега. Та люди живим щитом закрили Тавріку, а козак Діброва вмить оголив свою гостру шаблю і став попереду всіх.
Злякалася потвора, як ще ніколи в житті не лякалася, бо ще не зустрічала такого спротиву! Заскреготала від гніву зубами по камінню, та з такою силою, що там їх і залишила! Проплямкала вона щось своїм беззубим ротом, але замість налякати тільки розсмішила людей на березі.
Ганебним і безславним, як і попереджав козак Діброва, був кінець мерзенної гадини: захлинулася вона у своєму страху і повернулася до початкового вигляду. Зрештою, море теж виплюнуло на берег цього огидного слизняка, і щез він під землею доживати своє нікчемне життя.
А люди відбудували зруйновані оселі, відновили риболовецькі човни, відгуляли весілля Тавріки з Богданом Дібровою і зажили ще краще, ніж раніше! Адже добро завжди перемагає зло, а світло – темряву!
Ця казка написана в той час, коли російська орда прийшла на нашу Українську землю. І нестерпно болить душа за зруйновані міста й села, за скалічені долі, за безвинно убитих, за дітей, які вже ніколи не зможуть обійняти своїх батьків, і за тих, яким не судилося прожити довге і щасливе життя…
Ми обов’язково здолаємо Брехуна – і прийде мир в нашу Україну, бо з нами Бог і з нами Правда, бо нас захищають найкращі і найхоробріші Воїни Світла! Слава вам, наші захисники – і слава Україні