Побачив світ 73-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного
СТЕЖИНА №73
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Олена Трибуцька
* * *
Велика вода – то біблейська біда.
Як страшно живим, а померлим як гірко!..
Біснується відьма-війна, без стида
Малює хрести на розбитих одвірках.
Нас палять вогнем, нас ховають живцем,
Без жалю високою топлять водою.
Та ми воскресаєм і знов постаєм
З мечем над скаженою, злою ордою.
Пливе наш ковчег із міцної броні.
Незламний наш дух, як і прагнення волі.
Горить небокрай в золотій далині
Як символ міцної урочої долі.
Людмила Ніколаєвська
* * *
Херсонщина. Теракт.
Рашисти ГЕС зірвали.
Злочинна підла гра.
Зняли своє забрало.
З пів сотні селищ, сіл
Водою затопило.
І в море майже всі
Родючі землі змило.
Для всіх, хто мислить, це –
Вселенська катастрофа.
Розірване кільце
Життя на довгі роки.
Завмерло все живе
У круговерті темній.
Вода лютує, рве
Живу екосистему.
Перейдена межа
Між ницим і високим.
Схопив за горло жах:
Ще мить – вони навтьоки.
Невзмозі вже вогнем –
тож пробують водою.
Ми ворога дожмем
в рішучому двобої.
У наших вояків
міцні, потужні крила.
Лунає крізь віки:
«Зламити нас несила!
Згуртовують завжди
Такі лихі години.
Тримайтеся, заждіть –
Врятуєм Україну.
Здолаєм хижу суть
І витівки ворожі.
Повернемо красу
Херсону.
Переможем!».
Назарій Назарів
* * *
схилилася донизу шалька болю
наповнена по вінця крові й сліз
вогонь і смерть ішли по чистім полі
котився небом непорушний віз
є час життя рокований на сльози
є час життя коли приходить смерть
ти котишся печальний вічний возе
а шалька болю сповнилася вщерть
і сльози й кров однаково солоні
і як біда однаково гіркі
коли вмирають з діркою у скроні
на полі де вже сходять огірки
і байдуже погані чи хороші
і байдуже людина а чи звір
аби вціліти в цій кораблетрощі
то богові яких молитись вір?
покинуті хоробрі і безмовні
пусті хати посеред сірих піль
шибки з обличчям місяця що в повні
а на полях росте самий кукіль
вогонь і смерть ходили в чистім полі
котився небом непорушний віз
схилилася донизу шалька болю
наповнена по вінця крові й сліз
Валентина Кондратенко-Процун
* * *
Слово, словеняточко, словечко,
Хто ж тебе любитиме, як я?
Обірветься єдності вервечка,
Мов убита пісня солов’я.
Ти – моя любове, моя втіха,
Ти – крило і мій довічний хрест,
Віхола печалі й дзбанок сміху –
Поцілунок зоряних небес.
Словоньку, словечечко, слов’ятко, –
Нагорода й мука від Творця.
Перше і останнє ластів’ятко,
Колючки і лаври із вінця.
Словочку, словунчику-червінцю,
Ти мене на волю відпусти.
Піснею наповнена по вінця,
Хай душа у вічність відлетить.
* * *
Ще тліє тихо в серці ватра,
Та сутеніє вже довкіл.
Збирати скалки снів не варто
Зі зламаних любовних стріл.
Колись пекучі їхні жала
Безжально били точно в ціль.
Веселе літо відбуяло.
Чуття роз’їла звичка-міль.
І тут нічого не подієш –
Із баби дівку не створить.
Збери всі клаптики надії,
Спали.
– А серце?
– Відболить…
* * *
Чаша болем наповнилась вщерть,
З перехлюпом кривавиться серце,
Гіркотою, пекучіш від перцю,
Отруїла любов нашу смерть.
Вже вуста сполотніли її,
Плоть прозора линяє нестримно.
А душа ангелочком незримим
Шурхотить у небесні краї.
Не вимолюй рятунку дарма.
Згіркло з часом жагунку вино.
Розколовсь глечик долі давно.
Згасло сонце. У серці зима.
