Побачив світ 78-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного Відповідальна за випуск Ольга Полевіна Текст підготував Олександр Архангельський
1 жовтня 2017 року відійшов у вічність Віктор Олексійович Погрібний, відомий письменник, журналіст, громадський діяч, керівник обласного літературного об’єднання «Степ», яке очолював майже півстоліття.
«Степ» підготував до друку книжку «Яблука з матусівського саду», куди ввійшли спогади про нього, статті про його творчість. Книжка видана у видавництві «Імекс-ЛТД» у серпні цього року. Уривки з неї пропонуємо читачам.
Ольга Полевіна
«Матусівський граф»
То був теплий осінній день. Автобус чекав нас біля департаменту культури і туризму, як завжди в усі роки. Степівчани збиралися о восьмій, з веселим гомоном, жартами, привітаннями.
Віктор Олексійович уже був там – мабуть, прийшов першим, очевидно, після сьомої години, і чекав усіх біля автобуса.
Олександр Архангельський поспішав з електрички, яка приходила до Кропивницького о пів на восьму, тож іще треба було дістатися до площі, де чекав автобус.
Я зайняла місця і пішла йому назустріч. Помахала рукою, побачивши знайому постать здаля на тодішній вулиці Дворцовій. Він поспішав, бо автобус чекав тільки його.
Наші місця були в кінці салону. Віктор Олексійович сидів біля водія. І ось ми поїхали до Арсенівки.
Це був останній день «Вересневих самоцвітів» 2017 року, 1 жовтня, неділя…
У п’ятницю до Кропивницького завітав Іван Драч, і вони з літератором Олександром Косенком поїхали на ночівлю в Матусівку до Віктора Олексійовича. Кажуть, що гомоніли до ранку і що Віктор Олексійович казав, що це найкращий подарунок – таке спілкування… Нас із Архангельським теж запрошували на «вечорниці» з Драчем. «Буде цікаво!» – казав Косенко.
Не маю сумніву, що було цікаво, – такі постаті разом зібралися! Але ж… За сімейними обставинами для мене ночівля далеко від дому була неможливою – стара й дуже хвора мати…
У суботу Віктор Олексійович був на хуторі Надія, де й проходили ті самі «Самоцвіти». А недільним ранком уже їхав з нами до Арсенівки.
Насичена програма. Цікава. Дні, яких чекаєш увесь рік. Але це досить виснажливо. І позитивні емоції виснажують.
Не можу позбутися думки, що, можливо, якби не ці три дні поспіль… якби міг відпочити… бо вік… бо хвороби…
Та хіба можна було втримати цього чоловіка, який жив Арсенівкою, «Степом», спілкуванням? Чи міг він не зустрітися з Драчем? Чи міг не завітати до хутора Надія?
А Арсенівка – це святе. Це поряд з Матусівкою. Це – батьківщина. І приймати степівчан на цій святий землі – особлива місія…
…Як же він любив свою Матусівку!..
У п’єсі «Ковалівський граф» – такому незвичному жанрі для нього, бо більше писав вірші, оповідання, публіцистику – це його ставлення до малої батьківщини проступає чи не найяскравіше.
Головний герой, залишившись єдиним жителем рідної Ковалівки, бачив сенс свого життя у відродженні села. Прагнення повернути всіма способами односельців – щире прагнення, хоча й наївне. У цьому – трагедія…
У п’єсі все закінчується надією. У житті Віктор Погрібний робив усе, щоб повернути життя в Арсенівку, зберегти цю благословенну землю Івана Карповича Карпенка-Карого. І йому вдавалося неможливе. Дорога до Арсенівки, залізний місток через Вись, пам’ятний знак на березі – величезна гранітна брила. Цього він домігся.
Пам’ятаю, з яким захопленням розповідав, як привезли цей величезний моноліт! Розповів з гумором, але за цим сміхом відчувалася величезна наполеглива праця й справжнє щастя від того, що він це зробив, і місце народження видатного драматурга біля річки не загубиться з роками…
Він сам і був тим «Ковалівським графом». Свої прагнення й надії вклав у вуста головного героя..
…Ми вже під’їжджали до Матусівки, коли Віктор Олексійович підвівся й пішов у кінець автобуса, протискуючись серед пасажирів, яких підкидало на нерівній дорозі, до нашої галасливої компанії. Я вже зрозуміла, що він іде саме до нас.
– Олю, залишайся, переночуєш! – звернувся він до мене. – Олександр Жовна приїхав, повечеряємо, поспілкуємося. І ти, Сашко, – звернувся він до Архангельського, – і ти!..
Теплий вечір коло хати. Зорі, які сяють тут яскравіше… Дуби, яблуні, виноград, широкий степ поза садибою, Вись десь поблизу, і спілкування – рідкісне спілкування з ним…
Ми зо хвилину дивилися в очі один одному… Потім я відповіла:
– Дуже хотілося б… але не зможу. Мати стара, хвора… і вдома не зрозуміють…
Він помовчав. Думаю, не чекав, що залишуся, але ж…
– Ну, роби свої справи, – якось сумно сказав він і пішов вздовж автобуса на своє місце.
Це вже не перший раз він мене запрошував. Але ж… не судилося.
Одного разу з Косенком приїхали на пів дня. Віктор Олексійович влаштував мені екскурсію:
– Оце дубки Віктора Олексійовича, – ховаючи тонку посмішку, – сказав він, – оце яблуні Віктора Олексійовича, оце виноград…
– Усе таке чудове в цього Віктора Олексійовича! – посміхалася я.
– А весною як тут гарно! Усе квітує… – ніби й не чуючи мене, продовжував він…
Два роки тому збиралися ми з Олександром Архангельським завітати до нього на ювілей. І подарунок був. Але Косенко сказав, що до нього приїдуть «такі люди, такі люди»!.. Ми й не поїхали, бо ми ж – «не такі люди»…
На першому засіданні «Степу» у вересні, коли зібралися після канікул, Олександр Дмитрович поклав на стіл наш дарунок – фотоапарат.
– Оля казала, що нещодавно ви загубили свій, так от вам наш подарунок. Будемо раді, якщо стане в нагоді!
Віктор Олексійович помовчав, повільно взяв в руки апаратик, обережно потримав його…
– І з таким подарунком – не приїхали… А я чекав…
– Та… – протягла я, – збили нас. Казали, буде багато гостей… Пан Жулинський обіцяв бути… То ми й не стали заважати. Збиралися після приїхати… Та й не зібралися… Жарко, далеко… Дмитрович поки добереться до Кропивницького, а потім назад до Знам’янки…
– А я чекав… – повторив Віктор Олексійович.
…Життя непередбачуване. Плануєш одне, а воно всі твої плани – нанівець…
Збиралися до Анатолія Кримського – не встигли… Збиралися до Наталії Природної – не змогли. Хотіли всім «Степом» до неї, уже хворої, я питала в департаменті культури про можливість надання транспорту, бо своїм ходом без ночівлі не обійдеться, а в неї, тяжко хворої, одна кімната… Але: «Немає змоги вам надати транспорт»…
Жалкую? Мабуть. Це були б незабутні зустрічі.
Але не жалкую, що не залишилася в Матусівці 1 жовтня 2017 року. Бо це був би один з найстрашніших днів у моєму житті. Я й на відстані тяжко пережила його…
…Ми весело вивантажилися з автобуса і попрямували до пам’ятника Карпенку-Карому. У мене на шиї висів фотоапарат, і я з азартом фотографувала всіх. А Віктора Олексійовича – у всіх ракурсах. А коли він почав говорити – перемкнула на відеозйомку.
…Хіба ж я знала, що ці кадри будуть останніми?..
Усі свої виступи, я впевнена, він ретельно готував. Бо всі вони були логічні, чіткі, мали, так би мовити, драматургію: початок, розвиток, кульмінацію. Усі його виступи були блискучими. Я пам’ятаю його на сцені нашого театру на святкуванні його 70-річчя – то було незабутнє. Майже акторська робота. Він знав, що хоче донести до слухача, і як це зробити емоційніше і переконливіше.
А в житті був небагатослівним. Говорив – поглядом і… якимось особливим мовчанням. Спитаєш – він погляне, усміхнеться і… промовчить. І все ставало зрозумілим. Погляд і мовчання – це була відповідь. Точна й переконлива. Так міг тільки він.
Я приходила до нього в приміщення колишньої редакції на Леніна (тепер Театральна), де між поверхами була кімната «Степу». Поліна Григорівна – бухгалтер, секретар і друг – друкувала на комп’ютері, він, обкладений паперами, сидів за столом і щось вичитував. Я сідала навпроти і розповідала йому новини. Він не завжди відривав погляд від паперів, але я знала, що слухав уважно. Іноді вставляв слово, кидав погляд – і знову перекладав папери.
Я розуміла його прекрасно. І він мене бачив наскрізь. А як же! Він читав усі мої рукописи і помічав поміж рядків таке, про що я й не здогадувалася, що воно видно. Коли редагував мою книжку «Круїз по Стіксу», говорив:
– Я так звик до твоєї героїні, що хотів навіть сказати: Маринко, приходь на «Степ»!.. Назва – є. Сюжет – є. Образи героїв – є. Але ж… Подумай, чому б це вона хотіла накласти на себе руки? І чому передумала? Щось має трапитися, якась дрібниця – і людина змінює рішення.
І я дописала сцену: коли героїня в розпачі і відчаї іде в степ, шукаючи – майже серйозно – скло чи інший гострий предмет, на неї нападає зграя собак. І це повертає її до життя: собака хоче нагодувати щенят, насамперед вона – мати. І героїня розуміє – у неї теж дитина, і це важливіше за всі трагедії, які б вони не були…
– Ось тепер усе логічно, – похвалив він мене.
Останні роки я була «секретарем» «Степу» – телефонувала всім, що буде студія, дбала, щоб нас не замкнули в будинку, бо банк на першому поверсі зачиняли о вісімнадцятій, а нам завжди не вистачало часу на спілкування.
В ожеледицю, коли темно й холодно, ми повільно йшли до зупинки біля ринку його автобуса на Кущівку, і я до самої зупинки тримала його під руку.
– Олю, не турбуйся, мене проводжає Полевіна, – відповідав він дочці, яка питала по телефону, чи закінчився «Степ».
Дорогою ми обговорювали засідання, твори, які читали степівчани, хто як читав, хто про що думав, хто що казав… Незабутні хвилини…
Чекали на маршрутку, він сідав, махав мені рукою, і я йшла вже на свою зупинку…
Одного разу після засідання журі літературної премії ім. Євгена Маланюка пішов сніг. Хуртовина, мороз. Маршрутки переповнені. Ми довго чекали на зупинці.
– Олю, іди, холодно.
– Ні. Зараз прийде ваша маршрутка, і тоді я піду.
Того вечора ледве дісталася додому пішки – через міст транспорт не йшов через ожеледицю. Але хороший спомин лишився. Зараз мені так не вистачає цих подорожей до зупинки…
…Наприкінці листопада 2014 року мені довелося поїхати на з’їзд НСПУ разом з Василем Бондарем та Віктором Погрібним.
На засіданні нашої спілки делегатів обирали таємним голосуванням. Я заповнила свій аркушик, укинула його до скриньки і побігла на роботу: учні чекали. Голосувала я за Олександра Косенка, який, я знаю, хотів поїхати, і який тоді був мені ще другом, і за Віктора Олексійовича. За кого третього – вже не пам’ятаю, але ж не за себе. Я й гадки не мала, що можливо поїхати, і не дуже й хотілося.
Через день зателефонувала Людмилі, секретарці спілки: кого ж обрали.
– Віктора Олексійовича, Бондаря…
А хто ж третій? – спитала я.
Людмила на мить замислилася.
– Ой!.. Та це ж вас обрали!
Оце несподіванка!.. Вдома ніхто не зрадів моїй подорожі, але я не відмовилася: а що, я ніколи такого не бачила, цікаво буде…
Їхали в купе – ніч у дорозі, день у Києві, ніч у дорозі додому. Пізно ввечері чоловік привіз мене до вокзалу, де вже чекали наші мандрівники.
У купе Василь заліз на другу полицю, залишив дамі (мені, хто не зрозумів) нижню, поряд із Погрібним.
До другої ночі ми розмовляли. Уявляю, як весело було четвертому пасажирові, нашому сусіду, якому ми заважали спати, але чоловік виявився чемним, не зробив нам зауваження, слухав…
– А ви – письменники? – здогадався він.
Бо о другій годині ночі ми обговорювали тонкощі перекладу…
– Який це переклад, коли перекладач бере за основу російський переклад Лорки? Там вже від Лорки майже нічого не залишилося. Треба брати оригінал, дивитися на ритм, шукати дослівний переклад з іспанської! І ще потрібно відчувати мову символів, знати історію того часу, коли писався вірш, розуміти натяки, не втратити образний ряд, і все це вмантачити у ритм першоджерела! – кип’ятилася я.
– Звичайно, так, Олю, але ж… – сказав Бондар.
Це я так емоційно, тому що днями ми з Олександром Архангельським на «Степу» гортали книжку перекладів одного з місцевих авторів – на російську з української. Читали і відверто реготіли, бо це ж пародія. В оригіналі «одружився», у нього – «подружився». А яка різниця? І таких «перлів» на кожній сторінці… І мені сказали, що цю книжку висувають на премію ім. Є.Маланюка.
– У мене вже готова стаття про ці переклади, – сказала я. – Тільки висуніть – оприлюдню. Це ж скандал! Інші роблять хитріше – «перекладають» з іспанської, французької, англійської, якої ніхто не розуміє… і перекладач теж… І перевірити неможливо. «Поліглоти»… Шекспіра – з Маршака. Той Маршак накрутив своє, а «перекладач» – зіпсований телефон…. Архангельський перекладав Шекспіра з першоджерела, шукав дослівний переклад, не дивився на інші варіанти. А тут – в оригіналі «Кохана, не сердься!», а в перекладі: «Любимая, смейся!»
Віктор Олексійович не втручався, але я відчувала, як він посміхається у темряві: я знала, що він згодний зі мною.
Книжку «перекладів» не висунули…
Але статтю надрукували у журналі «Степ»… пізніше.
Поїзд прибув о шостій ранку, а ми якщо спали з годинку, то й добре…
Віктор Олексійович потягнув нас до буфету, взяв три склянки чаю, розклав бутерброди, які «на трьох» зібрала Ольга Вікторівна.
– Та я ще не хочу їсти, – проказала я.
– Треба, – Віктор Олексійович був невблаганний.
І був, як завжди, правий: потім не було нагоди…
Ми сиділи у залі Жовтневого палацу багато годин, і, якщо б він не нагодував, уже, мабуть, померли б з голоду й холоду…
Василь сидів десь далі, з Сергієм Піддубним, а я біля Погрібного і Володимира Базилевського, який з радістю підійшов до Віктора Олексійовича і залишився поряд до кінця зборів.
Тоді головою спілки обрали Михайла Сидоржевського.
Були дебати, які нагадували баталії. Було багато галасу, взаємних звинувачень, іншої непотрібної мені інформації: я була не в темі, нікого не знала, але с цікавістю спостерігала за дійством. Зрозуміла одне: люди усюди однакові, і те, що потім відбувалося в нас, уже було тут…
Віктор Олексійович зовсім змерз.
– Принести вашу куртку з роздягальні?
Він похитав головою – не треба. Бо сиділи у середині, треба піднімати багато людей, щоб вийти… Ні.
А светрик тоненький… А засідання не завершується…
– Дайте номерок.
Він зітхнув, почав шукати… Знайшов, нерішуче подивився на мене: незручно якось… У цьому він весь – для себе незручно. Для інших – гори зверне…
Я нахабно піднялася посеред доповіді, і всі були змушені мене пропустити. Потім повернулася з курткою Віктора Олексійовича, і всі знов підвелися.
Вони з Базилевським ледве стримували сміх:
– Ти бач, яка вона в тебе!
Я з задоволенням спостерігала, що йому вже не холодно, і він посміхається. І згадала, як він розказував про маму. Головним для неї було: тобі не холодно? Ти не голодний?
О! Точно! В мене ж є сухе печиво!
Я дістала пачку і простягнула двом письменникам, як школярики під партою передають шпаргалки. Вони весело переглянулися і взяли. І ми втрьох тихенько гризли перекус.
Я це розповідаю не для того, щоб похизуватися, яка я дбайлива.
Це крихітки, деталі, які мені дуже дорогі. Як реагував, як подивився, що сказав… Він ніколи нічого для себе не просив. Він нікого не обтяжував своєю особою. Він не подавав вигляду, що йому недобре, що він утомився, чи набридло спілкуватися з нудним співбесідником. Він не надавав ніякої інформації про себе, і лише дрібні деталі могли видати його стан.
Після закінчення в нас було багато часу до поїзда.
– Олю… мені треба піти, може, ти проведеш Віктора Олексійовича до поїзда? – якось обережно спитав Бондар.
– Звичайно! Йдіть собі, куди треба, зустрінемося на вокзалі.
Василь Бондар із вдячністю, як мені здалося, посміхнуся і пішов.
Віктор Олексійович провів його веселим поглядом:
– Планувалося, що за мною простежить Бондар, а це випало Полевіній…
– І добре! – відповіла я. – Підем разом Києвом…
Ми вийшли на вулицю. Було темно, прохолодно, дрібний сніг і пронизливий вітер, ожеледиця.
– Йдемо зі мною, – повів він мене.
Ми йшли повільно, я боялася, щоб не підковзнутися. Він повів мене у собор.
Мене вразили величність, напівтемрява, скорботні лики ікон, тиша і глибокий спокій. Люди тихо пересувалися храмом, служби ще не було.
Віктор Олексійович зупинився біля ікони, запалив свічку.
Я відійшла, щоб йому не заважати, пересуваючись від ікони до ікони, оглядаючись на нього.
Він все стояв, занурений у свої думки. І я зрозуміла, що це відверта розмова з вищою силою. Він достеменно знає, що це – востаннє, що сюди він більше не повернеться. І що з цим храмом пов’язано багато споминів, він у минулому був тут не раз.
Не рухався, опустивши голову. Свічка горіла.
Потім він став оглядатися, шукаючи мене, і я попрямувала до нього з далекого кутка храму.
– Ну, ходімо? – посміхнувся він мені. – Я тобі ще покажу свій університет.
Університет був такий самий, як на екрані телевізора, де я його бачила раніше. Темний, величний, малинового кольору.
Ми зупинилися неподалік. Я намагалася сфотографувати, але було дуже темно. Віктор Олексійович дивився на будівлю з сумною посмішкою – але не такою сумною, як у храмі.
І це теж було прощання…
Він постояв, подивися на колони. Впевнена, що внутрішнім зором він бачив інше: весняний сонячний день, студентів, які бігли до цих дверей, а серед них – високого стрункого юнака з густим чубом, якого він звичним рухом закидав з лоба …
– Ну, рушаймо, – нарешті сказав він мені.
Останній раз повернувся, наче сфотографував поглядом темну вулицю, рідні стіни й веселу усміхнену жінку, яка взяла його під руку, щоб він не підсковзнувся…
У нас ще залишалися бутерброди. Ми взяли чаю і весело повечеряли на вокзалі. Наче два студенти, які повертаються додому. Від недавнього смутку не залишилося ні сліду. Сміялися, щось розповідали одне одному, поки не оголосили посадку.
– Пішли, – підвівся він.
Потяг був довгий, наш вагон – у кінці. Було темно, холодно, багато людей бігли вздовж составу. Ми поспішали, а вагона ще не було видно. Я не одразу збагнула, що він причіпний в іншому кінці потяга…
І ось тут я злякалася: уже скоро відправлення, а нам повертатися назад! Віктор Олексійович не може швидко, та й ожеледиця ж… а потяг чекати не буде…
Я телефоную Бондарю і майже не плачу. Василь без шапки біжить мені назустріч, ми з Віктором Олексійовичем швиденько майже біжимо до нашого вагона. Віктор Олексійович тихенько сміється над нами, може, йому незручно, але виду не подає.
І ось ми у купе, а потяг їде.
– Нє раскісать! – весело каже мені Віктор Олексійович, наче це не ми йому допомогали добігти до потяга по льоду… Він мужньо переніс дорожні незручності і ані разу не поскаржився на втому.
Я геть без сил, і тільки зараз це відчуваю: добу на ногах. Прилягла на полицю і вже не пам’ятала нічого.
Прокинулася на світанку в дивній позі. Мабуть, так і лежала всю ніч. Віктор Олексійович ховає усмішку і, посміхаючись, відвертається, і я розумію, що моя поза зветься «Бобик здох і звалився, де стояв»…
…Після промов біля пам’ятника всі перемістилися до каменя біля Висі.
А я пішла фотографувати теля на сусідньому городі. Потім – гусей. Потім – рогатого злого цапа на вигоні.
– Ану, подивися на мене! – закликала я його, а він, нахиливши голову, намагався буцнути мене рогами. Мотузка натягнулася, але витримала.
– Ось як дасть тобі!.. – спостерігаючи за моїми фотографічними екзерсисами, реготав Олександр Архангельський,.
– Ти тільки подивися, який у нього погляд! – сміялася я. – Когось він мені нагадує… І це теля – теж!
– А там лебеді! – Олександр указав на Вись.
Ми швидко пішли місточком на той берег. Далеко в очеретах справді плавала пара лебедів. Я навела камеру на них.
– Тут два великих письменники йдуть, а вона лебедів знімає! – почула я голос.
Місточком усі вже йшли до панського маєтку. Віктор Олексійович поряд з Олександром Жовною.
– Вас я наздожену, а лебедів – ні! – розсміялася я, – зараз і за вас візьмуся!
Але наздогнати їх було не так просто! Вони йшли досить швидко, і тільки вже на алеї перед панським маєтком мені вдалося забігти наперед і, сміючись, зробити кілька знімків.
Потім Віктору Олексійовичу хтось зателефонував, і він відійшов відповісти. Отут я його й зафотографувала. Уже уявляла собі, як покажу йому в середу на засіданні «Степу» оці фото.
Потім ми поїхали до клубу села Веселівка, де за традицією був концерт місцевого театрального колективу і наші виступи. Не пам’ятаю, що я тоді читала, а Архангельський читав вірш «Я – українець». Пам’ятаю, що після виступу, уже біля автобуса, Віктор Олексійович сказав:
– Гарний вірш, Сашо! Якщо це щиро.
– Звичайно, щиро! – відповіла я замість нього, бо знала, як цей вірш народжувався. – Не сумнівайтеся!
Бо мене з Архангельським вважають російськомовними авторами. Олександр – двомовний, і з кожним роком усе більше віршів писав українською, мовою матері. Прозу – українською. І переклади теж. А я тоді ще й не починала. Це сталося вже після 24 лютого 2022 року… Перше, що я написала українською – спомин про Віктора Погрібного в жовтні 2017 року… Якось саме написалося – по-іншому було неможливо. Я й не знала, що можу…
Він єдиний ніколи мені не дорікнув за мою російськомовність, поважав моє право на рідну мову, якою для мене була російська.
…Російська навала це право в мене відібрала. Чи то я від неї відмовилась – підсвідомо й одразу…
…Він досидів до кінця концерту, хоч нас уже потроху запрошували до обіду, бо автобус мав приїхати о шістнадцятій, і часу було обмаль.
Три довгі столи були накриті. Біля нього сидів Олександр Жовна, якого Віктор Олексійович запросив, і який ні на крок не відходив від нього весь день. Тому ми мало спілкувалися – перше місце гостю… За столом співали, і Віктор Олексійович своїм баритоном виводив мелодію гучніше за всіх. Думаю, він був щасливий у колі друзів…
Потім ми всі обнімалися біля автобуса, прощалися з ним.
– У середу зустрінемося на студіі, – сказав Віктор Олексійович, коли я підійшла до нього.
Ми, утомлені, але веселі й щасливі, зайняли свої місця й поїхали додому. Якраз встигали до електрички на Знам’янку. Я помахала вслід Олександрові й рушила додому.
Тільки-но переступила поріг, як почула дзвінок. Телефонувала мені Катерина Лісняк, тодішня директорка літературного музею ім. І.Карпенка-Карого:
– А ти знаєш, що сьогодні помер Віктор Погрібний? – запитала вона мене.
– Це брехня! – упевнено відповіла я. – Дві годину тому я з ним попрощалася. Він увесь день був з нами і так швидко ходив, що я не могла його наздогнати.
– Він помер, як тільки повернувся в Матусівку. Мені зателефонували…
…Сіли за стіл – він, його родина, Жовна… Він символічно тримав чарку в руці (ніколи не бачила, щоб він пив, якщо траплялося застілля). Сказав, що головне у світі – Любов… Потім підвівся зі столу, пройшов кілька кроків, торкнувся гілки дерева…
Його не стало одразу.
Після щасливого дня зустрічей. У колі близьких людей. З планами на середу – на засідання «Степу»…
Ми ще не доїхали до Кропивницького, а його вже не було…
…Навесні того ж року вийшов його єдиний роман «Гріх і честь». Відбулася презентація в педуніверситеті. Було сказано багато теплих слів…
Віктор Олексійович роман писав кілька років. Якось спитав:
– Хто чув, які стосунки бувають у тюрмі? Мені треба для твору…
Ніхто нічого не порадив. Потім, коли читала, як Ганя, героїня роману, опинилася на нарах, згадала це його питання…
– Який твір могли б грати піаністка й скрипаль, щоб потім він перейшов у імпровізацію?
– Будь-який… Усе залежить від того, хто грає. Повинно бути таке відчуття одне одного, щоб фортепіано підтримало акомпанементом те, що грає скрипка… Я спитаю у скрипалів, що частіше грають…
Мені пропонували – Чайковського. Так я й переповіла.
В оповіданні Погрібного «Мі і Ан» вони таки грали концерт Чайковського!..
Того року я була заступником голови обласної організації НСПУ Олександра Косенка, якого обрали легітимно, але зі скандалом, і наш осередок Спілки розділився на два табори.
Так-от, новообраний голова поїхав до Одеси на посаду директора Будинку творчості й керував дистанційно, періодично навідуючись до рідного міста, а я була заступником з правом підпису. І все було б гаразд, і, можливо, сприймалося б нормально, як це відбувається в період епідемії ковіду і війни, але тоді дистанційне керування колишній голова осередку не вважав за роботу. Це зараз ми вже маємо такий досвід, і він працює. А тоді табір супротивників закидав керівництво НСПУ скаргами, що голови немає на місці… А моєї роботи ніхто не помічав.
А вона була. Досвіду адміністративних спілчанських справ я не мала, проте встигла зробити дві корисні речі: започаткувала в газеті «Народне слово» сторінку НСПУ «Класне читання» і організувала серію радіопередач для письменників.
«Класне читання» – сторінка в поміч викладачам літератури рідного краю, щоб не шукали твори місцевих авторів по бібліотеках, а отримували раз на місяць літературну сторінку від НСПУ.
Перше «Класне читання» відкривалося оповіданням «Очеретяні в’юни» Віктора Погрібного.
Після виходу роману я зробила наступну сторінку – уривок з роману «Гріх і честь» про Буланого, один з найяскравіших і поетичних епізодів про те, як героїня приборкала норовистого коня. Сторінка лежала в редакції і чекала свого часу…
А ще – кілька разів просила зайти записати радіопередачу, та Вікторові Олексійовичу все було ніколи…
– Ви ж мимо йдете! Зайдіть, запишіть на двадцять хвилин інтерв’ю! Вас там чекають! Я вже всіх записала, хто погодився!
У нас із журналісткою Наталією Сметанко була домовленість: я розробляю графік – хто за ким, вона запрошує авторів. Весь «наш табір» уже записався (багато хто з «ворожого табору» відмовлявся зі мною працювати, не сприймаючи Косенка й мене, бо я ж за нього голосувала… Але це вже інша історія), ось тільки Вікторові Олексійовичу було ніколи… Нарешті й він це зробив…
У серпні 2017 року на засіданні журі літературної премії ім. Юрія Яновського, де ми обоє були членами, він якось сумно спитав, чи читала я його роман.
– Не тільки читала, а вже й подала уривок до друку! – запевнила я.
– Який? – спитав він.
– «Буланий»…
– А…
– Я чекаю. Сторінка вже давно в редакції!
Після 1 жовтня швиденько вийшла літературна сторінка, якої він так і не побачив, хоча ми обоє на неї чекали, і радіопередача, яку записали влітку і повторили зараз… Мені ще й подякували в редакціях, що вчасно пропонувала…
У мене залишилось відчуття: як добре, що я встигла хоч це зробити.
Який він був?..
Складний… Глибокий. Тонко відчував усе на рівні інтонацій і поглядів. Мало кого впускав у свій світ. Не розкривався. Не надавав ніякої інформації про себе. Довго придивлявся до людини, перш ніж почати з нею спілкуватися.
І до мене так само довго придивлявся. Я прийшла в «Степ» тридцять років тому. Молода, весела, говірка, гостра на язик. Виключно російськомовна. Писала з дитинства, але друкуватися стала вже «степівчанкою»…
Першу книжку благословив він: «Треба, друкуй!..».
Другу книжку – «Ветер-обманщик» – редагував восени 2003 року. І після неї прийняв мене до себе. Нічого не сказав, але я відчула, що мені відчинили двері.
Мене вразила його рекомендація до НСПУ, яку він приніс на засідання Спілки в останній момент. Я не сподівалася на таке.
«…Уже після першої книги вона мала повне право прилучитися до письменницької спілки. Ольга Полевіна володіє двома якостями, без яких немислимий будь-який художній твір, – це спостережливість і робота над словом, тому герої її творів живі, цікаві, багатовимірні. За цим усім бачиш непересічний творчий інтелект, чого щиро бракує багатьом нашим спілчанам, і ми вже сьогодні можемо сподіватися, що серед нас професійний митець слова. У всякому разі я радив би Ользі раніше визначитись саме у письменницькій професії.
Віктор Погрібний, член НСПУ з 1996 року, 17.05.2004 р.».
Перечитую – і тільки зараз осягаю всю його прозорливість. Тільки зараз, перебираючи свої грамоти й дипломи лауреата або переможця різних літературних конкурсів, кількість яких уже наближається до двох десятків…
Якось на засіданні «Степу», представляючи мене новому членові, молодому хлопцю-студенту, він лукаво глянув у мій бік:
– Це з тобою говорила Ольга Полевіна, найталановитіший прозаїк України… Тільки вона ще «не розкручена».
Ми всі тоді весело посміялися з цього жарту…
Є люди, яких замінити неможливо. У кожного своя ніша. У багатьох вона стандартна. Один пішов – його місце зайняв інший.
Його ніша нікому не за зростом. Так вона і залишиться порожньою.
Про Віктора Погрібного можна писати багато. І, як казала англійська королева Єлизавета ІІ, коли невістка Меган Маркл поділилася з журналістами своїми спогадами про життя в королівському палаці, де її нібито ображали, – «Спогади можуть відрізнятися…».
Тож спогади можуть відрізнятися. Хтось, можливо, не любив його, – мабуть, багатьом заважав уже сам факт його існування. Хтось його дуже поважав. Хтось і досі продовжує суперництво. Комусь він і на небесах не дає спокою… Хтось робить собі ім’я на його пам’яті, хтось примазується до його постаті…
48 років він очолював найстарше в Україні літературне об’єднання. Він створив літературну імперію і свою літературну школу.
Хтось виніс із неї багато порад, хтось пішов з пустими руками. Студії і літоб’єднання створювалися і розпадалися, а «Степ» продовжував збиратися двічі на місяць упродовж багатьох років…
Мовчазний, суворий. Лише іноді, як промінь, промайне усмішка. Закритий для багатьох. Шляхетний, послідовний. Скупий на похвалу. Щедрий на допомогу.
Авторитет письменника, журналіста, громадського діяча відігравав свою роль. У «Степ» приходили аматори, початківці, письменники з досвідом. «Середи» Погрібного були літературним середовищем.
Я теж виросла на цьому ґрунті.
У мене як у теперішнього очільника «Степу» немає попереду стількох років, щоб керувати літоб’єднанням. Я й не думала, що доведеться замінити його на цій царині. Мені здавалося, що скоріше небо впаде на землю, ніж Погрібний не прийде в середу на «Степ»…
«Зустрінемося в середу»…
Не зустрілися…
Моя ніша в цьому житті інша. І «Степ» інший. Але ж «Степ» імені Віктора Погрібного! І продовжує його традиції. Випускає альманах – уже вийшло 8 номерів, а ще два – в очікуванні, коли закінчиться війна. Друкує книжки, яких вийшло вже понад десяток. Проводить студії, де автори відточують своє перо. І це помітно. А ще ми відродили «Стежину», а до неї – іще кілька платформ, де наші автори можуть оприлюднити свої твори. І таких сторінок уже понад сотню.
У мене немає далекосяжних амбіцій. Але «Степ» – ніби моя спадщина, і я намагаюся все зробити, щоб він був, і щоб був продовженням «Степу» Віктора Погрібного.
І щось мені підказує, що з вічності він із задоволенням спостерігає за нашою працею, адже в нас команда однодумців. Прийшли нові люди, не всі знали Віктора Олексійовича, але всі шанують його, бо читають його твори.
Бо його шаную я й ті, хто був поряд з ним.
Високий мармуровий хрест, а на ньому золотими буквами: «Віктор Погрібний».
А навкруги – степ, який він так любив. Степові вітри над Виссю. Високе небо – і самота…
Невеличке кладовище в Матусівці, звідки так швидко дійти до його хати. Майже поряд.
Народився в Матусівці.
Помер у Матусівці.
Похований у Матусівці…
І ходять степами поряд дух Івана Карповича і дух Віктора Олексійовича.
Великий драматург і «матусівський граф»…
Колись я подарувала йому одну зі своїх книжок.
– Підпиши, – простягнув він мені її.
Я написала: «Великому письменнику – від маленького».
Він посміхнувся: «Це ти – маленька?».
– Звісно, а яка ж?.. Але ж я ваша учениця.
Проти цього він не заперечував.
Ми ніколи про це не говорили, але я знаю: він з любов’ю ставився до мене. І знав, що я до нього – теж…
