Побачив світ 79-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного. Відповідальна за випуск Ольга Полевіна. Текст підготував Олександр Архангельський

ОЛЕНА ТРИБУЦЬКА

Балада про старого скрипаля

Arslonga, vitabrevis

Справляла осінь чорну месу,

Рвучи на шмати небокрай.

Старий скрипаль тужливу п’єсу

Грав не смичком – душею грав.

Журбою стугоніли струни

Про тугу днів, фатальність втрат,

Згасав холодний вечір сумно

В огні покинутих багать.

Ковзали вулицями тіні

Людських думок, бажань, жалів…

Ридав осінній Паганіні…

Той плач так високо бринів

У кронах пожовтілих кленів,

В багряно-синім тлі небес.

А хтось – підступний, тихий, темний –

Скрадався в сутінках. І щез…

Тремтів старий скрипаль на вітрі.

Та тільки грать не перестав,

Кидав ліхтар нерівне світло

На скрипку, шляпу і футляр.

Майнула тінь, зблиснуло лезо,

Рвучи мелодій срібних шовк.

І скрипки геніальний безум

Враз захлинувся – і замовк...

І тяжко заридала осінь

Холодним проливним дощем,

І скрипки тіло безголосе

Накрила траурним плащем.

І вив, мов пес, осінній вітер,

Хитав самотнім ліхтарем,

Що розсипав нерівне світло

Над мертвим сивим скрипалем…

…Весна ввірвалась супостатом

У мокрядь чорної зими.

Бриніли відзвуки кантати.

Чи, може, то звучать псалми?

Чи, може, то співає скрипка

Про радість днів, кохання шал?

Вже вправно, хоч і трохи хрипко,

Виводить молодий скрипаль.

І в гущу радісних мелодій

Впливало те –з мінору – «ля»,

Яке не зміг забрати злодій

Із рук старого скрипаля.

Осінній декаданс

У світ осінній і туманний,

У дивний мерехтливий сад,

Я сподіваюсь, не востаннє

Зове мене цей листопад.

Чи свистом, чи сичанням звіра,

Чи темним шепотом вві сні

Мене покликала зневіра.

Замовкли радісні пісні.

Я йду крізь пелену обманну,

І хочу вирватись з тенет.

У інфернальному тумані

Сліпці оточують мене…

Світи мені, моя Антарес,

Ти – моя доля, гнів, протест.

Грішу, а потім каюсь, каюсь…

Лиш тільки не цілую хрест.

Іду в студену мокру осінь

Повз світу млосну суєту.

Шаманських співів стоголосся

У днів ошмаття заплету.

Осінні коралі

Гей, осене, п'ю я по краплі

Тебе, мов старе вино,

І трунком твоїм гіркуватим

Я зцілююсь, мов полином.

А смуток опалого листя

Ледь в тиші прощально дзвенить.

Вплету її в долі намисто –

Цю сумом огорнуту мить.

Гей, осене, темна чаклунко!

Не шли мені сни навісні,

Я знаю й без тебе, віщунко,

Зустріну того навесні,

Хто світло моє розпізнає

У втомлених сутінках днів,

Щоб тьмяні від смутку коралі

Іскристим вогнем засвітив.

Гей, осене, відьмо вродлива,

Як довго чекать до весни!

Даруй мені долю щасливу

Й того, хто приходить у сни.

*

Я вип'ю дощ, як полиновий трунок

Осінніх сутінків, – їх суть збагну.

Листок зжовтілий, мов любовну руну,

Естампом втисну в ночі таїну.

Ну що, коханий, твір мій до ладу?

Аmoremio, ти чекай. Прийду.

Тетяна Микитась

Велика вода

Сонце хилилося до спочинку. По господарству на сьогодні ніби вже все було зроблено. Тетяна сіла на східці затишного ґаночку. Його різьблені поручні й опори налаштовували на спогади.

Народилася і жила вона в далекому від цієї місцини степовому селі. Поля, пологі глибокі яри, на дні яких протікали невеличкі струмки, ближній лісок з терпкими грушами-дичками, кущами глоду й терену, вранішній і вечірній спів птахів, пісенні струни жайворонків над степами й достиглими хлібами, тиша – то було роздолля для її дитячих розваг, прихисток для її мрійливої душі з юних літ. Лише в п’ятнадцять літ вона вперше побачила місто, де мама лікувалася після складної операції на серці. Його гамір, велика кількість людей, транспорт, який гримів на вибоїнах і сигналив при обгоні, тиснява й духота в тролейбусах, спека, що йшла від розпечених цегляних стін будинків, які ніби нависали над головою, – зовсім не сподобалися їй, навіть приголомшили. Та ще й зразу ж по приїзді на вокзалі до неї причепилася циганка:

– Ходи сюди, поворожу. Бійся, дитино, великої води. Хоча рід твій після тебе житиме довго…

Вона лише розсміялася на те:

– У мене бабуся – сербіянка. Тож я можу ще й вам наворожити долю, – проказала вона, хоча й крихти не розумілася на тих вигадках. І не переймалася тим, бо в селі була маленька річечка, яка влітку майже пересихала.

Для себе ж уже тоді вирішила, що житиме десь у спокої, подалі від суєти.

З Павлом, її Павлусем, познайомилися просто випадково. Він був на три роки старший від неї, навчався в інституті водного транспорту. Того літа приїхав до бабусі на канікули. Високий, стрункий, чорнявий, з великими карими очима. Усі дівчата задивлялися на юнака. Красень та ще й першокурсник! Тетяна жила на іншому кутку села. До клубу не ходила, бо дуже боялася повертатися додому поночі одна. ЇЇ жахала темнота. Навіть у кімнаті темінь дивилася на неї величезними чорними очима. Тоді вона з головою ховалася під ковдру. Ця звичка залишилася в неї до цього часу.

Того дня вони з Павлом зустрілися в крамничці, куди вона прийшла за дрібничками для господарства. Він купував сірники, а вона – сіль. Потім у них був сімейний жарт: «А чи є в нас сірники? А чи не закінчилася сіль?».

З того часу Павло на всі свята, на кожні канікули приїжджав до бабусі, чому та була дуже рада. Відтепер у її дворі все було полагоджене, пофарбоване. Онук увесь час щось майстрував, лагодив, сапав, поливав… А про Тетяну годі було вже щось і казати. Її дзвінкий спів лунав на весь куток і зачаровував сусідів. Після інституту Павло ще рік служив у армії. А перед тим сказав: «Чекай. Я приїду за тобою». І вона чекала…

Павло виріс у місті, та прагнув до тиші. Тож, одружившись, вони вибрали мальовничу місцину на березі Дніпра, неподалік від Каховської ГЕС. Павло працював у Каховці, у річковому порту, а Тетяна – медсестрою в ближньому селі. У своїй родині, окрім узвичаєних свят, вони ще відзначали Тетянин день і день Петра і Павла. Першу поважали як покровительку студентів, бо жили за принципом: «Вік живи, вік учись».

І Павло навчався всьому, що допомагало йому збудувати свій затишний будиночок. Він був такий ошатний і красивий, що пасажири прогулянкових катерів розглядали його у біноклі як прибережне диво. А на день Петра і Павла вони вдвох ішли в степ, де Тетяна плела вінок зі степових квітів, а потім вони разом опускали його на стрімкі води Дніпра, молячи річкових богів, щоб дарували здоров’я родині, давади сили для роботи та захисту від будь-якого лиха.

Спочатку Тетяна на підсвідомому рівні остерігалася глибоких місць у річці, заходила у воду лише в присутності чоловіка, а пізніше й сина Олега. А напровесні з тривогою вслухалася в рев бурхливих потоків. Та з часом призвичаїлася – крутий берег надійно захищає їхню оселю ось уже двадцять сім років. А її охоронці – чоловік і син – жартували, що раптом вода знесе опори лінії електропередачі, то вони носитимуть струм прямо з ГЕС у пригорщах, аби їхній будиночок був маяком для всіх річковиків.

Проте лихо прийшло з іншого краю, звідки й не чекали. Спочатку кримські події затьмарили життя, потім Донеччина. Довго не роздумуючи, Павло пішов до військкомату й невдовзі вже був на передовій. Хоча в ті часи важко було визначити ту передову лінію фронту. Кілька разів приходив на відпочинок, коли відбувалася ротація, був на лікуванні після тяжкого поранення, але довго всидіти в тилу не міг, повторюючи клич мотивованих бійців: «Якщо не я, то хто?».

Та що тут згадувати? Її доля була схожою з долями й переживаннями тисяч таких, як вона, жінок по всій Україні… Її сльози влилися в солоне море сліз матерів і самої української землі, її горе було розділене між усім жіноцтвом країни.

Особливо тяжко було під час окупації рашистами правого берега Дніпра. Тоді до неї не доходило будь-якої звісточки від Павла. Та коли тепер дійшли ті вісті, то їй світ став не милим. Його побратими розповіли, що її Павлусь, її найближча й найдорожча людина, загинув ще в березні 2022-го року. Учотирьох вони пішли в розвідку і потрапили на мінне поле, про яке не знали. Очевидно, ворог замінував підступи до своїх позицій напередодні. Безпілотників-розвідувальників у їхній частині тоді ще не було, то вони й не помітили цього мінування. Живим, хоч і тяжко пораненим, залишився 18-річний боєць, якого старші берегли, тож в той же час наказали йому залягти за невеличким пагорбом. Він про все й розповів. Біля воронки знайшли лише срібний браслет з ключиком. Тетяна впізнала його. Це був її подарунок Павлові на річницю їхньої сім’ї, аби той ключик беріг їхнє щастя. Не вберіг… Можливо, її молитви останнього року таки досягали вже Павла-Ангела і оберегом поверталися до їхньої єдиної дитини?..

Тепер ті молитви спрямовані до Бога із проханням уберегти єдиного сина Олега. Після Іловайської трагедії, ще підлітком, він вирішив бути військовим. Вони, батьки, не перечили. Тож після закінчення школи Олег вступив до військового училища, а напровесні 22-го достроково здав екзамени й пішов на фронт, щоб помститися за батька тим зайдам, яких ми не просили на свої землі. Тепер у Тетяни щомиті одна думка: «Як він там?..». Пів години тому зателефонував: «Мамо, не хвилюйся. У нас тихо!». Та вона знає, яке це «тихо».

Тим часом спека спала. Відчувалася близькість Дніпра й Каховського водосховища. Треба йти на перепочинок, завтра багато роботи. У саду дозріли черешні, на грядках багато полуниці, що аж бризкає солодким соком. Вона вирішила, що збере ці ласощі й віднесе в село дітям. Нехай їм буде хоч якась радість.

Але звідки ця внутрішня тривога, звідки цей неспокій? Чому так ниє серце?..

Тетяна вдивлялася в сутінки саду. Там стояли зранені ворожими снарядами яблуні. Ті нелюди не жаліють ні людей, ні дерев, ні будівель. Випалюють усе під корінь. Тетяна підвелася зі східців, подивилася на ясне зоряне небо. Який же ти, світе, безмежний і прекрасний! Матір Божа, захисти своїм покровом усіх наших воїнів і мого сина!

Сон був неспокійний. У видіння лізли якісь жахи. Їй наснилося, що вона йшла металевим мостом через провалля і ніяк не могла добратися до його протилежного кінця: міст вибухав на самій середині, а вона летіла вниз на чорних крилах, і ні за що було ухопитися.

Остаточно прокинулася таки від вибухів. Будиночок дрижав від самої основи й до даху і ніби аж постогнував. У ближньому селі вили собаки. Тетяна вискочила на подвір’я в чому була. У вуха вдарив рев води від дамби. На пам’ять прийшли розмови останніх днів про можливий підрив Каховської ГЕС. Невже?! Це ж не по-людськи!.. Думати не могла, слідкувати за часом не спало навіть на думку.

Прийшла до тями, коли вода холодним потоком торкнулася до ніг. Вочевидь, зірвали багато, бо інакше б вода не заповнила так швидко русло понад крутий берег. Ось у квітнику видно лише голівки квітів, а в садку в сталевому блиску води темніють чорні тіні гіллястих крон. Тетяна вже по коліна у воді зайшла до кімнати. Автоматично взяла пляшку мінеральної води, окраєць хліба, документи й телефон (добре, що учора зарядила його повністю), а ще – упаковку целофанових пакетиків. Вода прибувала так швидко, що кудись іти не мало сенсу. Вона повільно вибралася по драбині на горище. Там Павло зробив маленьку кімнатку з виходом на невеличкий балкон. З нього вони удвох, а потім утрьох у вільні літні вечори милувалися зоряним небом.

Як усе те було давно й ніби не з ними, здавалося казковим! Де ж та мила, люба ріка?.. Зараз навколо була одна вода. Чорним бурхливим пінястим потоком вона неслася мимо, змиваючи все на своєму шляху. Хотілося вірити, що їхній будиночок витримає цей оскаженілий натиск. Але ж він був такий страшний, такий невблаганний…

Тетяні не було страшно. У ній все ніби заніміло. Лише одна пам’ять перегортала дні всього їхнього життя, де жила така прекрасна любов до всіх і до всього. Як там у цю хвилину ведеться синові? Боже, допоможи йому!

Вона взяла мобільний телефон, відкрила сторінку сина, повільно стала набирати літери: «Олеже, синку, обіймаю тебе! Помстися за нас…». Потім щільно загорнула його і документи в кілька пакетів, туго перев’язала нитками для вишивання. Опісля поклала це у великий пакет, зробивши з нього кулю, наповнену повітрям, і теж перев’язала його нитками. Спокійно поклала все це на маленький столик біля перил балкону. Біля нього вона любила вишивати у вільний час. Поглянула вниз. Потік нісся уже під самим верхом стін будиночка. Чомусь лише тепер пригадала слова циганки про те, що після неї рід її буде жити. Отже, їхній син продовжить рід…

…Сапери ходили піщаним морським пляжем і приладами обслідували кожен предмет, який прибивало до берега. Просто у воді знешкодили кілька мін. З їхнього дозволу десяток-два хлопців-добровольців витягували на берег різні речі, уважно їх оглядали, сортували і вантажили на вантажівки комунального господарства. З гирла Дніпра прибивало дивани, холодильники, двері від будинків, дерева з корінням і кущі, змиті в зоні затоплення.

Не всім людям, що тут працювали, вдавалося відмежуватися від тих, чиїми були ці речі. Що з ними? Чи хоч живі? Увагу Сергія привернув предмет, схожий на медузу. Невже справді – медуза? Але чому вона плавала на поверхні? До того ж у промінні сонця ця «медуза» вигравала різними кольорами. Хлопець підхопив «медузу» сачком. То був пакет, наповнений повітрям, а всередині – якийсь згорток. Те повітря утримало пакет на плаву.

Юнак обережно розрізав пакет. Там були повністю сухі документи і телефон ще в робочому стані. На сторінці Viber прочитав невідправлену СМС-ку: «Олеже, синку, обіймаю тебе! Помстися за нас…».