Побачив світ 80-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного

  • 30 жовт. 2023 09:45
  • 1010
    • Стаття Побачив світ 80-ий випуск «Стежини», часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного Ранкове місто. Кропивницький

    Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного Відповідальна за випуск Ольга Полевіна Текст підготував Олександр Архангельський

    Ольга Полевіна.

    ПОВЕРНЕННЯ

    Похмурі березневі сутінки повільно сповзли на землю. Мона приречено увійшла до під'їзду свого будинку. Ще один вечір на самоті – скільки їх було вже? Похмура погода тільки поглиблювала і без того гнітючий настрій. Жодного натяку на весну – похмурість і вогкість.

    Порожня квартира зустріла її мовчанням. Вона повісила плащ і опустилася на пуфик, що стоїть тут же, в коридорчику.

    Сьогодні рівно рік. Жахливий, томливий, безпросвітний рік минув з того дня, як його не стало. Ці похмурі сутінки для неї не кінчалися. «З ним зникло сонце», – подумалося їй.

    Що попереду? Їй вже за тридцять. І справа не в віці. Справа в тому, що ніхто, крім нього, їй не потрібен. Другого такого не буде. Ніколи.

    Антуан влетів у її життя, немов вихор. Це було щастя - чути його кроки на сходах. Щастя – відкривати йому двері. І нещастя – вічно чекати його.

    Бо він не належав їй цілком - він був одружений. Вона знала, що після, коли-небудь, він обов'язково залишить дружину і дочку і повернеться назавжди в її повне розпорядження. Це «колись» весь час відкладалося, що не послаблювало їх любові. Навпаки – Мона підозрювала, що саме стислість і рідкість побачень робить їх почуття таким гарячим і шаленим. Ще рік тому самою сміливою мрією її було прокинутися поруч з ним, мрією нездійсненною, бо він незмінно ввечері йшов. Він жив неподалік, в сусідньому містечку. Усього година їзди на його швидкому автомобілі. Другий мрією її було побачити його будинок, але там панувала дружина, і Моні шлях туди був замовлений. Їхні стосунки розвивалися в стрімкому крещендо, і, не встигнувши досягти своєї верхньої точки, коли обридла коханка починає вимагати шлюбу, раптово обірвалися.

    Краще б він просто кинув її. Краще б розлюбив. А ще краще – якби розлюбила вона. Нехай би був найжахливіший розрив – тільки не це!

    Тоді вона прочекала його до опівночі. Подумала, що не захотів прийти, і розлютилася. Потім подумала, що не зміг, і пробачила йому. Вранці він не зателефонував. Вона губилася в здогадах, переходячи від злості до розпачу. І тільки через кілька днів випадково дізналася, що він помер і вже похований.

    І тоді світ для неї померк.

    Відірвана від нього на самому піку закоханості, з неутоленною спрагою, вона від розпачу мало не збожеволіла. Відчай чіпко тримав її в пазурах, позбавляючи радості життя. Вона перетворила квартиру в келію. Плакала ночами. Не відповідала на дзвінки друзів. Замкнулася в собі.

    У глибині душі вона пишалася бездонністю свого горя. Така вірність і невтішність свідчила про глибину її натури. Не багато хто з жінок здатний на таку скорботу. І глибина теперішньої скорботи автоматично збільшувала глибину минулого кохання.

    Все, що було пов'язано з Антуаном, стало святинею. Віддані забуттю його небажання рвати з родиною, страх перед розголосом їх відносин, її часті марні очікування. Втім, тоді все мерхнуло перед радістю зустрічі.

    Сьогодні вечір на самоті здавався абсолютно нестерпним. Вона металася по кімнаті, ламаючи руки.

    Він не міг ось так померти! Вона не бачила його мертвим і відмовлялася в це вірити. На мить майнула думка, що все підлаштовано, що це лише спосіб звільнитися від неї. Але тільки на мить - відомості про смерть були достовірними.

    Навіщо їй жити? Чи не краще відмовитися від життя і піти за ним? Що вона втрачає – напади туги і відчаю?

    Мона оглянула божевільними очима кімнату. Мотузка? Грубо і примітивно, та й гака підходящого немає. Перерізати вени? Вона здригнулася від уявного болю. Ні! Щось ласкавіше, щоб непомітно ковзнути в небуття... Відчула раптовий приплив гордості – ось вона, сила любові!

    Снодійне!.. Вона відкрила шафку, знайшла упаковку, але пігулок виявилося замало. І від неможливості відразу виконати свій намір вона заридала ще сильніше.

    – Антуан! Як ти міг залишити мене!..

    Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Хто може так пізно прийти? Мона озирнулася на годинник – була майже північ. Вона й не помітила, що минуло стільки часу!

    У двері знову подзвонили. Така наполегливість межувала з нахабством! Не відкривати – і все! Вона нікого не чекає!

    – Моно! Моно, відчини, це я!

    Вона охолола. Його голос. Його неповторний, незабутній голос!

    – Хто там? – хрипко спитала вона, підходячи до дверей.

    – Це я, Антуан! Я повернувся! Відчини! Не бійся, кохана!

    Її серце закалатало ще сильніше. Вона знала, підозрювала, що її обдурили! А голос за дверима просив, кликав, благав відчинити.

    – Де ти був увесь цей час?

    – Мені довелося терміново виїхати. Пробач мені, я все поясню! Тільки відчини! Адже ти кликала мене, невже мені доведеться піти?

    Вони завмерли по обидва боки дверей. Потім Мона почула зітхання і кроки, що віддалялися. Цього вона не могла перенести. Вона відчинила двері, і її негайно підхопили улюблені руки.

    – Ти? Ти?! Де ти був? Як ти міг?!

    – Потім, потім, рідна! Ти рада мені?

    – Чи рада? Господи, він ще питає!

    – Моно, я на хвилинку, мені потрібно йти, але я прийшов за тобою. Ти хочеш бути зі мною?

    – Так! Так звичайно! Хоч на край світу!

    – Так далеко не потрібно. У мене є будинок, і я хочу привести тебе туди. Я розлучився з сім'єю.

    – Ти пішов від них? Не можу повірити!

    – Я зрозумів, що ти любила мене сильніше. Пробач, я повинен був зробити це давно. Я прийшов виправити помилку. Ходімо зі мною!

    – Навіщо йти вночі? Ночуй у мене і вранці зберемося.

    – Ні, не можу. Мені потрібно бути там зараз. Ти не покинеш мене?

    – Ні.

    – Збирайся. Можна поїхати на твоїй машині? Я запізнююсь.

    – Звичайно, любий. Це так далеко?

    – На машині – близько години.

    Мона, уся у владі якогось дивного нетерпіння, стрімко накинула плащ. Тепер, коли він з'явився, ніщо більше не мало значення.

    Він сів за кермо.

    – Я поведу, не заперечуєш?

    Вона не заперечувала. Її розчулили його руки, що лежали на кермі.

    – Якими тонкими стали твої пальці! Дай подивлюся на тебе – я ж майже забула твоє обличчя!

    Він тихо розсміявся і погасив світло в салоні. Машина рушила.

    – Тільки в мене мало бензину, – винувато сказала Мона. – Але на годину їзди має вистачити.

    Вони помчали нічними вулицями.

    – Не так швидко! – вигукнула вона, – ми розіб'ємося!

    – Ні, усього лише швидше доїдемо! – весело сказав він, різко повернувши кермо.

    Вона здивовано подивилася на нього. Зустрічна машина на мить різко висвітлила його обличчя, і Мона здригнулася, здивувавшись якійсь незнайомої загостреності його рис. Темні западини очей. Жовтувата блідість.

    – Що було з тобою за цей час? – обережно запитала вона.

    – Та нічого особливого. Довелося терміново виїхати – і дуже далеко. Нудьгував по тобі відчайдушно. І зрозумів, що скучаю тільки за тобою. Власне, я і приїхав через тебе, за твоїм покликом.

    – Звідки ти дізнався?..

    – Я відчував. Ми завжди відчуваємо, коли нас пам'ятають і люблять.

    – Ми?.. Хто це – «ми»?

    – Ну... ми, люди.

    Моні раптом стало моторошно. Вона відсунулася в куток. Він – і не він! Ні, дурниця! Він! Яке щастя, що він тут! Хіба не цього вона хотіла?

    Але відчуття щастя не з'явилося.

    – Ще трохи, і ми будемо на місці, – заспокоїв він її, – я все тобі розповім. Не хвилюйся, люба. Я люблю тебе. Я дуже люблю тебе і вдячний тобі за любов.

    Машина чхнула і зупинилася.

    – Все ж таки закінчився! – у серцях сказав Антуан. – І заправку тільки що проїхали! Ех, ще б трохи! Адже ми майже вдома.

    – Ходімо пішки?

    Він невпевнено глянув на неї.

    – Ні, пішки не підемо. Я сходжу за бензином – заправка недалеко. А ти почекай мене в машині. Я миттю!

    Він вийшов з машини, відчинив багажник, дістав порожню каністру.

    – Не сумуй, люба!

    Мона провела поглядом його силует, який розчинявся в темряві, і з жахом побачила, що на піджаку ззаду теж була застібка.

    У неї аж застукотіли зуби. Він озирнувся і здалеку помахав їй рукою. Вона ніяково сіпнулася у відповідь.

    Ледь дочекавшись, поки він відійде досить далеко, Мона вискочила з машини і помчала по шосе. Пробігши досить велику відстань, вона зрозуміла, що її добре видно в світлі фар зустрічних машин, і йому нічого не варто побачити і наздогнати її.

    Вузька дорога повертала направо, і вона кинулася бігти нею.

    Осторонь від шосе було зовсім темно. Вона почула ззаду шум машини і кинулася в кущі.

    – Моно! Моно, повернися!

    Вона рвонулася крізь живопліт і вперлася в стіну. Світло фар майнуло над її головою. Немов кішка, вона видерлася по кам'яній кладці, зачепилась плащем, відірвавши полу, і зістрибнула по той бік стіни. Його кроки наближалися.

    – Моно, ти марно тікаєш. Тобі не втекти. Адже ти біжиш якраз туди, куди я віз тебе.

    Вона обернулася і побачила хрести. Стіна була огорожею цвинтаря.

    – Моно, чому ти біжиш від мене?! Адже я прийшов тільки на твій поклик! Ти, ти сама – своєю скорботою, своєю любов'ю викликала мене з небуття! Ти хотіла з'єднатися зі мною – і я прийшов. Так чому ж ти тікаєш? Хіба не ти шукала смерті? Прийди до мене! Наш останній притулок чекає на нас!

    – Ні!!!

    – Хіба ти мене вже не любиш? А твоя величезна любов, яка сильніша за смерть? А рік туги і нічних сліз? Вони капали мені на серце, позбавляючи спокою! Навіщо ти тривожила мене? Мої дружина і дочка змирилися. І тільки ти, божевільна, ти, нескінченно кохана, не хотіла вірити. Ти чекала, ти кликала. Я прийшов. Я прийшов за тобою. Мені даровано було це повернення. Відтепер ми будемо разом. Не бійся – там не гірше, ніж тут. Там свій світ. Іди ж до мене!

    Його голова з’явилася над огорожею. Мона в розпачі кинулася бігти між могилами вглиб цвинтаря, подалі від нього. Він вселяв у неї жах. Вона не могла зрозуміти тепер ні своєї скорботи, ні любові. І те й інше відлетіло без сліду.

    Він немов відчув це. Кинувся за нею, але в його криках більше не було ні благання, ні любові. Була загроза.

    – Отже, ти відразу розлюбила? Така ціна твоєї любові? Я подолав простір і час, щоб прийти до тебе, а ти відмовляєшся мене бачити? Тобі нікуди піти. Ти моя. Краще повернися сама, щоб мені не довелося силою привести тебе сюди!

    Мона не відповідала. Вона мчала вперед, а ззаду лунав його сміх.

    Вона спіткнулася і впала. Перед нею була розкрита могила. Він підійшов і схилився над нею.

    – Ось ми й прийшли, кохана. Це наш дім. Тільки я хотів донести тебе сюди на руках, вкриваючи поцілунками. Але ти воліла зрадити мене. Намагалася втекти. Швидше, мій час спливає.

    Він схопив її за руку і стрибнув у відкриту яму. Вона відчайдушно вхопилася за деревце, що росло біля могили.

    – Відпусти мене! Я не хочу до тебе! Ненавиджу!

    – Ні, кохана! Ти виплакала свою долю.

    Вдалині закричала якась птиця. Земля раптом почала обсипатися, немов всмоктуючись у яму. Мона зрозуміла, що його час закінчився, і ще відчайдушніше вчепилася за стовбур. Незабаром на поверхні залишилася тільки його рука, яка невблаганно тягнула до себе її руку. Мона озирнулася навколо і, побачивши поряд з собою уламок мармурової плити, відпустила деревце і схопила камінь. Гострою гранню вона щосили вдарила по колись обожненої руці. Рука розтулилась, відпускаючи її, і зникла – земля немов втягнула її в себе.

    Мона відповзла в бік, ще не вірячи в своє визволення. Насилу піднялася на ноги і, спочатку повільно, а потім все швидше і швидше пішла від страшного місця.

    Ворота були зачинені, і перед ними на дорозі стояла її машина. Вона насилу перелізла через ковану решітку, остаточно розірвавши плащ, і сіла в машину.

    Вся тремтячи, включила запалювання і помчала додому. Дорога була порожня, інакше не обійшлося б без пригоди: машина петляла, не слухаючись її тремтячих рук.

    Вже біля будинку, заглушивши мотор і збираючись вийти, вона почула шурхіт за спиною і втратила свідомість.

    Ранок був сонячний – перший справжній весняний ранок. Мона відкрила очі і потягнулася. Яке м'яке в неї ліжко! Штори з вечора забула засунути – і сонце її розбудило.

    Який жахливий сон!..

    Колишньої туги не було, немов кошмар назавжди вилікував її. Жити минулим – нерозумно. Життя несеться вперед, і, озираючись назад, не можна губити дорогоцінні хвилини. Мир праху твоєму, Антуане! Для тебе все скінчено. А для мене – ні. Потрібно жити!

    Мона, схопившись з ліжка, визирнула в вікно. День обіцяв бути чудовим.

    Слід привести себе до ладу. Слід користуватися молодістю і красою. А любов – ще прийде!

    Вона відчула докори сумління. А як же велика скорбота? Невже вона така легковажна, що викликаний уявою кошмар здатний так змінити почуття?

    А може, у цій легковажності і сенс життя? У пристосовності?

    А мораль – це вигадка людей. Тигр не відчуває докорів сумління, поїдаючи лань. Совість вигадали люди, щоб отруїти ближньому радість життя. До біса совість!

    Хіба не було частки гри і самозамилування в її скорботі? Перед самою собою – верх зіпсованості мораллю! Уже перед самою собою прикидатися не слід!

    Отже, радість життя. Так, ми такі. Ми не здатні на глибоку пристрасть. На довгу вірність. Досить кошмарного сну – і любов випаровується. Досить відчути загрозу нашим інтересам – і ми здатні на зраду. Так, ми – погань. Але саме в цьому наша сила! У аморальності та гнучкості. У здатності в одну мить відкинути і совість, і мораль на догоду власним інтересам. А чого ви хочете? Невже на догоду моралі краще було б дозволити йому затягнути себе в яму? Тому в світі так мало справжньої любові – вона гине першою... Так би мовити, селекція самопожертви...

    Зараз би чашечку кави!

    Мона потягнулася, пішла на кухню і спіткнулася об кинутий в коридорі порваний плащ і вимазані в глині короткі чобітки, в яких була напередодні...

    Вересень 2001 року