Побачив світ 81-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного Відповідальна за випуск Ольга Полевіна Текст підготував Олександр Архангельський

Юлія Чоботар

* * *

Навчивсь я, мамо,

Котру ніч не спати

І бачить сни

З відкритими очима.

Про те, що вже

Припинено стріляти,

Бо стала вільна

Ненька Україна.

Про рідну хату

І про ніжні руки

Зі зморшками

Глибокими від праці,

Про те, що не зазнаємо

Розлуки

І не почуєм,

Як лютують «Гради».

Та знову близько

Наступи ворожі.

Як можу, я стою

Їм на заваді.

Ще встиг промовить:

«Бережи нас, Боже!

Ти чуєш, мамо,

Я вже звик не спати…».

* * *

Ніхто не народився для війни.

Хтось в світ прийшов,

Щоб раптом помирати

Від пострілу з рушниці

Чи з гармати?

А надто вже – не з власної вини?

Та треба рідну землю боронить.

Ціна – життя –

Одвіку і до скону.

І лиш молитва

Та свята ікона

В бою солдата зможе захистить.

А ще – пекуча матері сльоза,

Що прокрадеться у тривожні сни...

Так хочеться,

Щоб Долю хтось благав:

«Живим нехай повернеться

З війни!».

* * *

Мабуть, й до мене прийде каяття,

На втрачених можливостях настояне,

Бо сум не вартий величі життя.

Воно ж щоденно зветься

Боротьбою.

За кожен сонця промінь золотий,

За соловейка щебет на світанні

І, може, й за того, який не мій,

Хоч серце повернув мені

З заслання.

Так, сум не вартий величі життя!

І збудеться не все,

Й не все в нім вдасться.

Та щоб не відчувати каяття,

Незмінно варто жить

і вірить в Щастя!

Людмила Ніколаєвська

* * *

Плаче вікнами хата

Од весни до весни.

В лузі верби крислаті

Стережуть її сни.

З надвечір’я до ранку

Б’є джерельна вода.

А кругом біля ґанку

Лобода, лобода...

Де ж забави малечі?

Де дзвінкі голоси?..

Віє холодом з печі,

Дощ долівку зросив.

І на покуті пустка:

Ні свічок, ні ікон...

Здичавілі галузки

Розрослись під вікном.

Ще вціліло горище,

двері, вікна і дах.

Зглянься, Боже Всевишній!

Бо приходить біда.

Плаче вікнами хата.

Нишком схлипне поріг:

Бога молить затято,

Жде рятунку з доріг...

* * *

А ввечері посходились жінки,

На призьбі посідали, попід тином,

Неспішно потяглися балачки –

Все про врожай, худобу та родину.

Хтось вишиває, хтось кудель пряде,

А хтось втомився і відпочиває.

Згорає свічкою спекотний день,

І місяць-молодик встає над гаєм.

Хтось раптом тихо пісню заспівав

Про одиноку долю тополину,

Про те, як вітер гнув її, ламав,

Та не згасив кохання журавлине.

А в пісні незамолені гріхи

І сум невідворотньої розплати,

Що навіть причаїлись дітлахи –

І розхотілось їм бешкетувати.

А пісня полетіла над селом,

А потім загубилася у полі,

Щоб вранці відродитись джерелом,

Що миттю оживляє все довкола.

Роки – мов повінь. Час не зупинить...

Та як почую, в грудях стане тісно.

І серце переповниться на мить

Причастям світлим маминої пісні.

Олена Трибуцька

Зустріч

Я дивилася в очі бездомному псу,

Тріпотів безнадійно в них болісний сум.

«Я піду за тобою, хазяйко, веди».

«Не візьму я тебе, бо немає куди».

«Не обманюй себе, ти одна, ніби перст».

Брів за мною і брів наполегливий пес.

«Не багата ж бо я, годувать тебе чим?».

«Ти візьми. Ось і все. Не шукай-бо причин».

Так ішли ми із псом навмання під дощем,

І стискав мені серце нав’язливий щем,

Малодушшя волало: «Гони його геть!».

Ну, а совість шептала: «Та жде ж його смерть!».

Бідолаха, мов тінь, все за мною ішов...

…Ми не знаємо, як нас зустріне Любов,

Ми застигли у чорнім багні марноти,

І Любові до нас не даєм підійти.

Навмання бредемо ми із псом десять літ,

І щодня він дарує мені цілий світ...

Хочеш в доброго Бога Любові благать?

Він дає. Та чи кожен готовий узять?

Ода каві

Шляхетна дамо, пані каво!

Твій вабить пряний аромат,

Пахуча, солодко-гіркава,

Дорогоцінна, мов дукат.

В тобі вода й огонь зійшлися,

Земля і вітер у тобі.

І має щем сухого листя

Палке породження стихій.

І не згадаєш, скільки в світі

Прекрасних образів твоїх.

Вода живильна – aqua vitae.

І благодать, і разом – гріх.

То ти туркеня чорнокоса,

То італійка молода,

То ти, як ніч, холоднороса,

А то грайлива, як вода…

Ти свідок пристрасті й печалі,

Кохання, смерті, самоти.

Зело магічне ритуалів

І трунок зради й гіркоти.

У павутинні смут осінніх,

У пелені зимових снів

В тобі шукаємо спасіння

Від безнадій ночей і днів.

Даруй, чарівна філіжанко,

Свій темний, запашний нектар!

Піднось над суєтою ранків

До білої вервечки хмар…