Побачив світ 83-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного Відповідальна за випуск Ольга Полевіна Текст підготував Олександр Архангельський
Ольга Полевіна. Різдвяні дива
– Сфотографуй мене біля афіші! – попросила високого сивого чоловіка жінка з блискучими чорними очима. – Доньці сподобається!
Неподалік від всесвітньо відомого оперного театру – великий яскравий бігборд, на якому була зображена саме ця гарна жінка в розкішному вбранні. Надпис повідомляв про гастролі відомої української співачки Ганни Вогнеок.
– Посміхнися! – дістав камеру чоловік.
Біля них вже зібрався натовп. Молоденька журналістка й фотограф уже пробиралися до неї.
– Пані Ганно, чи сподобався вам Сідней? Яка ваше улюблена оперна партія? Чи любите ви Різдво?
– До речі, Різдво в Австралії припадає на найспекотніший місяць. – Ганна посміхнулася, пригадав вбрану ялинку поміж пльм на великій площі. –
Різдво для мене – головне свято!
Натовп супроводжував їх до самого катера: Ганні закортіло подивитися на театр з моря. І ось нарешті вони залишилися самі.
– Ти ніколи не казала, що є для тебе Різво, – сказав чоловік Ганни, диригент симфонічного оркестру театру, солісткою якого вона була. Жінка сумно посміхнулася:
– Бо це було дуже давно… в іншому житті… У 2023 мені було вісім років… була війна…
– Хто піде колядувати? – спитав рудий Васько. – Сьогодні свято, усі вдома ввечері, дадуть цукерок і грошей…
– Без Гані не можна. Тільки вона вміє співати. А як її почують, завжди щось дадуть, – відгукнулася Олеся, подружка Гані. – Якщо не буде тривоги, то можна о восьмій пройтися по всім поверхам.
Діти жили у великому багатоповерховому будинку. Укриття було під ним, і всі мешканці ховалися там. Це було дуже зручно. Не всім так пощастило: цілий квартал бігав ховатися саме до них. Матері знали, що діти, почувши сирену, одразу підуть в укриття, і тому дозволяли їм гуляти на подвір’ї досить довго.
О восьмій, як і домовилися, Васько, Олеся, Дмитрик і Ганя зібралися колядувати. Почали з першого поверху. Сусіди радо зустрічали дітвору, слухали віршики, щедро обдаровували.
Сирена завила, коли вони обходили вже третій під’їзд.
– Не хочу в укриття, – сказав Васько, – давайте ще в цю квартиру постукаємо. Тут живе стара тітка, вона ніколи не спускається в підвал. Вона вдома.
Він постукав у двері.
– Хто там? – спитав скрипучий голос.
– Колядувати дозволяєте?
– Ідіть додому. Сирена…
І тоді Ганя заспівала.
Двері розчинилися, на порозі стояла худа жінка із сивим волоссям. Десь далеко гримнуло, і діти побігли сходами до сховища. Ганя не зрушила з місця.
– Чому ти не йдеш? – здивувалася стара.
– Ви теж не йдете, – відповіла Ганя. – Я не боюся. Мама каже, що в наш будинок не потрапить, а якщо й потрапить, то й сховище не допоможе.
– Заходь, – жінка пропустила її в кімнату.
Ганя роздивлялася навкруги. Яка дивна кімната! Біля вікна чорне фортепіано, у кутку гітара в чохлі, на стіні портрет стрункої жінки в червоній сукні з квіткою у волоссі. Ганя придивилася і впізнала:
– Це ж ви? Яка гарна… І віяло…
– Кармен, – сказала жінка. – давно це було… Скільки тобі років?
– Вісім.
Жінка сіла біля фортепіано.
– А ну, спробуй це заспівати, – і награла знайому мелодію. Ганя весело підхопила.
– А ти хочеш учитися співати? – спитала жінка.
– Мама не дозволяє. Каже, що в неї немає грошей, аби купити мені піаніно. Ми живемо з бабусею, мама не працює, хворіє. Тож бабусиної пенсії не вистачить… а ще й війна не закінчується…
– Зрозуміло, – тихо промовила жінка. – А ти хочеш учитися?
– Хочу… але я не знаю, як це – учитися співати. Я й так уже вмію…
Жінка мимоволі посміхнулася цим словам. Спитала, де живе Ганя. Потім сказала, щоб вона скоріше йшла до сховища, бо за вікном знов почувся гуркіт…
А різдвяним ранком хтось постукав у двері. Ганіна мама відчинила і з подивом впізнала сусідку з третього під’їзду. Стара зайшла до них і про щось довго розмовляла з мамою.
– У нас немає піаніно, – почула Ганя голос матері. – Іде війна, яка музика?
– Ну, якось це владнається, – відповіла жінка. – Війна закінчиться. Але в нас немає часу чекати. Життя швидкоплинне. Якщо не зараз, то коли?
Потім вона попрощалася і, навіть не звернувшись до Гані, пішла.
Після свят мати повела Ганю до музичної школи.
– Так, нам телефонувала Ельвіра Андріївна, – сказала директорка, – місць немає, але я це владнаю. Дівчинка буде вчитися.
– А хто вона, ця Ельвіра? – спитала Ганя.
– Твоя добра фея, – посміхнулася директорка. – Вони завжди приходять на Різдво до слухняних дітей…
– Так ось як тебе знайшли! – посміхнувся чоловік.
– Відбулось диво, – продовжила розповідь Ганна. – Це було щастя – співати. Незважаючи на обстріли, блекаути, музична школа працювала. Життя продовжувалося. Кілька років Ельвіра Андріївна працювала зі мною. Вона була оперною співачкою, і її уроки вокалу зробили мене ось такою, – Ганна з посмішкою подивилася на щойно зроблену світлину на фоні бігборду. – А потім я зустріла тебе, і ти запросив мене до свого театру…
… – і до свого життя. І тепер тебе знає весь світ. Через місяць у нас гастролі в Парижі… Як вона розгледіла в тобі талант? Ти ж тільки один куплет проспівала… Хоча… Срібло твого голосу відчуваєш з першого звуку.
Телефонний дзвінок перервав його.
– Тато, мамо, де ви? Як там – тепло?
– Донечко! – радо обізвалася Ганна. – У нас усе добре. Роздивляємося сіднейський театр з моря. А ввечері в нас концерт. І це – диво. Дива не закінчуюються, бо ж сьогодні – Різдво!..
ОЛЕНА ТРИБУЦЬКА
Різдвяна казка, або Правдива історія, яка трапилась одного разу на Різдво з маленьким хлопчиком-сиротою
Лікарня. Вечір. Всюди тихо.
Тремтливі тіні на стіні.
І коридором бродить Лихо
В своєму сірому вбранні.
Повзе, як вуж, і клубочиться
В кутках. І морщить сіру твар.
І рам'я чорне, мов зіниці.
І рот, немовби кіновар.
Стуливши в гузку тлусті губи,
Хропе і жертву стереже,
І хоче смерті, хоче згуби,
І ятір свій готує вже…
Огидно зморщившись, шмигнула
Потвора в двері, наче в лаз.
І світло начебто задуло.
І щезло Лихо тінню враз.
А поміж стін – старих, убогих,
Що звикли вже терпіти біль,
У сонмі гілочок розлогих,
У блистках вся стоїть собі
Ялинка-панночка. У тиші
Пітьма насупилась і дише
Сирим болотним туманцем.
І до Ялинки підповзає
Лихим підступним посланцем.
Та ніби і не помічає,
Бо те Ялинку не обходить –
Знай, сипле теплий, ясний світ,
Адже ж Різдво й сюди приходить –
В обитель цю печалі й бід…
А у Ялинки на гіллячці
Різдвяний Янголок сидів
Між білочок, пташок, конячок
З пап'є-маше і Сніжних Дів.
І посміхався Янгол Світлий,
Сусальним золотом блищав
І прикрашав собою віття,
Від Тьми Ялинку захищав.
Тим часом темрява згустилась.
Старий годинник враз ожив:
Поворухнувши стрілки-крила,
Про Першу Зірку возвістив.
Різдвяний Янголок здригнувся,
Засяяв палко, заярів,
Від гілки легко відштовхнувся –
І стрімко в сутінь полетів…
…В палаті слабко цебеніло
Казенне світло нічників,
Убогі меблі, ліжко біле.
І хлопчик… Наче занімів.
Дитяче личко мов із воску.
І сум стражденних оченят.
Немовби п'явки, вп'ялись гострі
Голки у цівки рученят.
Але сьогодні біль пекельний!
І тільки щойно відступив…
Заснув… І бачив він пустелю.
І маму бачив. І дзвонив
Невпинно дзвін якийсь тривожний…
На роздоріжжі подорожній
Закляк… А світло нічників
Поблякло враз, замиготіло
Й погасло… Тьма заволокла
І ліжко, й личко – біле-біле…
В кутку звивалось Лихо сіре.
«Сьогодні!» – враз прошамкотіло,
Потворно скорчившись. Раділо…
У шибу вдарив сніжний вітер…
У того, хто єдиний в світі,
Уже стояла в головах
Незвана Панна – Смерть сама…
А хуга дико завивала,
Гула і жменями кидала
Іскристу студінь на вікно.
І враз в палаті посвітліло,
Пітьма тягуча поріділа,
Війнуло запашним теплом.
Різдвяний Янгол вкрив крилом
Малого небожа, що марив.
І Лихо дико заметалось,
«Він наш, він наш…» – Пітьма шептала,
Сказала твердо Смерть: «Він – мій!
За нього я веду двобій».
Різдвяний Янгол продзвенів
Й в ногах у небожати сів.
«Від Господа я маю звістку.
Тож не підходь до нього близько!
Він буде жити! Божа Воля:
Йому даровано здоров'я».
«Як може буть таке? Сваволя!
Це не по книжному Закону!».
Повз лютий холод з підвіконня.
Шипіло і кривилось Лихо.
Смерть підняла свій темний лик:
«Хазяїн відступать не звик!».
І вже у темряві палати
Стоять два Ангели крилаті:
Один – як Ніч, а другий – День.
І крешуть їх мечі вогень.
А меч один – сріблясто–білий,
А другий – ворона крило.
Надворі все мело, мело…
Крізь рев і стогін заметілі
Два Ангели увись летіли.
І небо кров'ю запалало –
Вогнем черлено-золотим.
Повзли не хмари – чорний дим…
Мечі іскрини викресали.
Цвіла небесна пожарина…
Металась болісно дитина –
Напівжива, та ще не мертва–
В убогих стінах – в муках смертних…
Півночі йшов двобій жорстокий.
І слабнув Ангел синьоокий,
І меч сріблястий випав з рук…
Та Смерті всупереч навкруг –
Любов, і Віра, і Надія
В щемливих звуках Літургії!
І ринула Свята Молитва
Туди, де йшла велика битва.
І Світлий Ангел стрепенувся,
І Меч в його руках зметнувся –
В безодні Чорний Ангел зник.
І щезнув Смерті Темний Лик…
…Лікарня. Вмитий тихий ранок.
Різдво. Крізь синю тінь фіранок
Промінчик сонця заглядав.
Наш хлопчик тихо-тихо спав.
І був він зцілений, здоровий,
Рум'яноликий, повнокровний.
Всміхався Янгол паперовий,
Сусальним золотом блищав
Й на крилах пір'я очищав.
Невдовзі вже в убогих стінах
Вість рознесеться про спасіння!
І лікарі прокажуть: «Чудо!
Він буде жити! Буде, буде!».
Наперекір усім Законам,
Прогнозам, Книгам і Канонам…
Служитиме він Богу й людям,
Та лиш ніколи не забуде
Про той Двобій – жаский і довгий,
Про Лихо сіре в стінах вбогих,
І про РіздвянуюЯлину,
Про ту страшну хистку хвилину,
Коли стояв він на Межі…
Атож повіримо мерщій
У Чудо. В те, що на Різдво
Нам Чудо явить наш Спаситель,
Що щира, віддана Молитва
Здолає Страх, і Біль, і Зло,
Зруйнує владу Лиха вщент
І переможе навіть Смерть.
Несімо ж, люди, Радість Божу,
Хай кожен з нас Добро примножить!
