Побачив світ 84-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного Відповідальна за випуск Ольга Полевіна Текст підготував Олександр Архангельський

Тетяна Микитась.

Непереможні (розмова із сином)

Сину мій, синочку! Разом з тобою я стою під Бахмутом, обороняю Куп’янськ і Волноваху, закриваю собою Лиманськ і Авдіївку, відвойовую нові плацдарми на лівому березі Дніпра. А в короткі хвилини неспокійного сну прикриваю тебе від нічної прохолоди. У твої сновидіння прийду ромашковим лугом, пахощами стиглого жита, цвітом вишневого саду, клекотом з лелечого гнізда на даху нашої хати.

Сьогодні я босоніж ступаю перед тобою мінним полем, серцем перехоплюю кожну ворожу кулю. Моя душа невидимими крильми зупиняє смертоносні снаряди, спрямовані на твої окопи. Із сонячним промінням, із сяйвом місяця посилаю свої молитви до самого синього неба, вимолюючи захисту для тебе.

У праведному бою солоною сльозою скроплю твої рани, перев’яжу їх колисковою піснею, прохолодою степового вітру остуджу твоє гаряче чоло, студеною водою блакитних джерел, настояною на ранкових зорях, орошу твої спраглі вуста. З лона землі передам твоєму тілу життєву снагу.

Ти – мій мужній син-воїн – захистиш мене. Я твоя Мати-Україна. Моя материнська любов убереже тебе від лиха. Разом ми незборимі! Повертайся живим!

Різні цінності

Із цією жінкою ми не були подругами чи приятельками. Просто будинки наші стояли поряд. Часом, коли зустрічалися, перекидалися кількома словами про дітей, про ціни, про хвороби… Вона дуже любила показувати свої «знання» з медицини. Голосом, що не допускав будь-яких заперечень чи зауважень, повідомляла назви ліків і те, від якої вони болячки. Я ж маю алергію на велику кількість ліків, але цьому вона не вірила, тому й не прислухалася до таких тем. Одного разу, коли вона комусь радила приймати «Кавінтон», я зауважила, що без лікаря цього не слід робити. У мене, наприклад, від цього препарату алергія. Що я тільки вислухала привселюдно! Та нехай собі тішиться…

Але господиня з неї була гарна. Рано лягала спати й піднімалася разом із сонцем, бігла на базар, і, поки я, «сова», піднімуся, у неї вже борщ парує на столі. От і сьогодні випадок звів нас на стежці до базару.

– Доброго ранку тобі, Насте! Ти, рання пташко, уже з базару? Які там ціни сьогодні?

– Да єеі хохли снова поднялі їх. Продают укроп по 10 рублєй пучок.

– Не «рублєй», а «гривень»! І «кріп», а не «укроп»… Та й твоя ж мати – українка. А ти якось так дивно розмовляєш, ніби не тутешня.

– Да какая разніца!

– Якщо тобі все одно, то їдь за Урал і там сама вирощуй собі в домашніх умовах коноплі для приправи. Буде смачно!

Від сьогодні ми розходимося в протилежних напрямках і в різних цінностях…

Лист із минулого

«Besame mucho» плакало-ридало,

Розлуки біль у нім не мав межі.

Ковзнуло лезом болеро невдало –

Минулий смуток ятриться в душі…

«Я вам пишу мелодією танго,

Осіннім листям кленів і беріз,

Кораловим вином зі смаком манго,

Риданням струн – до стогону, до сліз.

Звучать акорди ті у цілім світі,

Звіряють небу серця таїну:

Любіть мене весь час – завжди, щомиті,

Цілуйте і любіть мене одну!»

Багато у житті було мелодій –

Лиш однієї випив глибину…

У снах своїх краду тебе, мов злодій,

Цілую і люблю тебе одну!..

І раз, і два, і три…

Говорять, що жінка любить вухами. Не знаю, не впевнена. Але… Говори мені, говори, що ти кохаєш лише мене одну, що я в тебе єдина в цілому світі! Говори – учора, сьогодні, завтра…

Розкажи мені, що ти втонув у моїх бездонних очах-озерах ще з першого взаємного погляду. Розкажи мені це – і раз, і два, і три…

Доторкнися своїми трепетними губами до моїх уст і скажи, що вони солодші понад усе. Говори це – уранці й увечері…

Скажи мені, що для тебе я найкрасивіша серед усіх жінок, яких ти зустрічав. Повторюй це, коли лягаєш спати і коли прокидаєшся…

Доторкнися до мого русявого волосся й скажи, що ти бачиш у мені польову царівну. Говори це, коли ми йдемо стежиною серед поля, яке дивиться на нас блакитними очима «петрового батога» з-поміж стиглих хлібів. Говори це кожного літа…

Я хочу чути ще й іще, що мій сміх – це для тебе лісова галявина з білосніжними дзвіночками травневих конвалій. Хочу чути це щовесни.

Повторюй мені, що моє струнке засмагле тіло нагадує тобі достиглу пшеничну ниву. Повторюй це кожної жнивної пори…

Прошепочи мені, що мої груди пахнуть осіннім яблуневим садом і що вони схожі з червонобокими яблуками, налитими янтарним соком. Шепочи це мені кожної ранньої осені…

Кажи мені знову й знову, що мій тихий голос нагадує тобі зимову картину, коли сніжинки нечутно опускаються на землю в трикутному сяйві вуличного ліхтаря. Повторюй мені це кожну зиму.

Говори, говори все це – сьогодні, завтра і завжди…

А що – я? Я кохаю тебе – і нині, і повсякчас, і на віки віків…

Штрихи з мистецтва

Чи можна намалювати кохання? Звичайно, можливо. Для цього необхідно зовсім мало – величезний дар володіння пензлем, відчуття напівтонів і відтінків кольорів, мати глибоколіричну душу й серце, наповнене любов’ю до життя, і просто бути художником. Та ще «дрібничку» – кохати самому! І тоді на полотні з’являються білосніжні дзвіночки перших пролісків чи осінні багряно-золотисті пейзажі, глибока синь високого бездонного неба чи клин журавлів над безкрайніми скошеними полями, віковічний плин і гомін прозорих вод, у яких купаються тіні верб, білі хмари, старі човни, царствені лебеді... А на тлі зображеного ледь помітними мазками, уся така невагома, як перший осінній туман над тихою гладдю річкової поверхні, з’являється Вона, ота єдина, неповторна, незабутня, зіткана вся із запахів яблук і сухого чебрецю, із спогадів про сонячні дні, про вечори, ущерть заповнені мерехтливими зорями й дзвінкоголосими ранковими концертами птахів. Це ступає сама величава Осінь чи твоя найзаповітніша Мрія? Чи то наближається до тебе, з прихованим під опущеними віями поглядом, чи то віддаляється, забираючи з собою тихий смуток і твоє серце? Іде назавжди чи на мить? Мимоволі виникає бажання прошепотіти:

– Не залишай його…

– Кого?

– Легеня, який дивиться на тебе закоханими небесно-голубими очима!

І в цю мить з її уст ніби зривається дзвінкий сміх, очі сяють сонячним світлом радості, сподівання на щастя. Художнику, ти сам це пережив? Інакше як тобі вдалося відтворити все це так, що моє серце пересічного глядача завмирає від побаченого?

Узимку художник візьме світлі кольори й намалює біле-біле поле або засипаний іскристим снігом ліс. Над усім простором пануватиме тиша, безмовність. Усім своїм єством ти відчуватимеш, як у кольорах і легких доторках пензля дзвенить та тиша. Віковічні ялинки від верхівок й до самої землі загорнені чарівною білою габою. Здається, що все спить. Та он із-за стрункої й пухнастої берізки виходить уся в сріблі лісова красуня. На перший погляд – холодна й відчужена. ЇЇ білосніжний одяг – це її чистота, ніжність, вірність, цнотливість. Що її корона, що її очі – осяйні діаманти. Придивіться до тих очей! Їх сяйво розтопить усі сніги, їх тепло зігріє в будь-який мороз, а поцілунок її уст без слів розповість про жагу її кохання. Кому? А он тому, хто на баскому вороному мчить до неї через оте безкрайнє біле-біле поле. Хіба їм можуть завадити морози, віхоли, замети?..

А ось через луг, вкритий яскравою зеленню й килимом різнобарвних травневих квітів, біжить ще зовсім юна дівчина. Сонце – для неї, небо – для неї! Уся радість, усі пісні належать теж їй. Вона купається в щасті, ловить його розпростертими руками, набирає його в пригорщі й розкидає в піднебесся барвистими метеликами. А ті опускаються на трави й стають білосніжними ромашками, червоними маками, жовтим горицвітом… Вона п’є нектар своєї найпотаємнішої мрії, черпає по вінця в келих своєї душі саме життя. Її усмішка, її погляд, її стрімкий біг – це ще тільки очікування кохання, це сподівання на нього, це віра, що воно обов’язково прийде: прекрасне, єдине, на все життя. Дівча поспішає назустріч своєму омріяному найсвітлішому майбутньому…

Чи можна описати кохання? Звичайно! За час свого існування, з моменту появи писемності на різних мовах світу людство створило незліченну кількість прекрасних слів, що говорять про це почуття. Здається, до слова «кохання» існує найбільша кількість епітетів. Але хто їх рахував? Адже в кожного вони свої. А якщо взяти до уваги ще й інтонацію, погляд очей, дотик рук, перший поцілунок… Та що там говорити! Краще читати романи, повісті, поезію. Бо хто ще скаже так ємко, так чітко, так глибоко й так пристрасно про пережите почуття, як не поет? «Де ти, там я…». А може, навпаки, – це саме кохання народжує поета? Де це відбувається, у які епохи, на яких континентах? З впевненістю можна сказати лише про час цієї події – це мить, коли до людини (не важливо якого віку!) приходить її величність Муза в образі Коханої. Коли між двома блискавкою промайне погляд, що дорівнює землетрусу. З цієї потужної іскри в палаючому серці народжуються тисячі слів і лягають на білий папір, стають полум’яним зізнанням, пристрасною чи тужливою піснею, надією на майбутнє чи незгасимим спогадом про минуле. І живе те почуття доти, доки живемо ми…

А ось, чуєте? Що то за звуки? Вони крають серце, розривають на часточки душу, відбирають до знемоги сили, перехоплюють подих. На очі мимоволі накочується сльоза. Співає сопілка – чи то з гілки калини, чи то зі стебла очерету. То грає Лель, Орфей, середньовічний менестрель чи отой юнак, який учора пройшов мимо з опущеними додолу очима? Та коли тобі сімнадцять років, то хочеться, аби вони грали всі одночасно й тільки для тебе. А ти, така юна, така щаслива своєю молодістю, якось уже розберешся з ними всіма! Адже в цю мить сонце світить таки тільки тобі, солов’ї витьохкують одній тобі, зорі сяють і говорять лише з тобою, срібний серпик місяця заглядає серед ночі тільки у твоє вікно. І знову повертається наснага, щоб творити, летіти, дарувати… Щаслива юносте! Слухай, лови усім своїм гарячим і невгамовним серцем подаровану тобі світом мелодію весни, життя, радості! Усе те тільки тобі!

Роки спочатку повзуть, потім швидко йдуть, а згодом просто летять. Ти розумієш, що поряд з тобою є інші красуні, що й їм грає призначена лише для них сопілка, що почуття бувають не на завжди, що на перехрестя своїх доль двоє виходять інколи не в один і той же час. І тоді в твоє життя вривається інша гама, інше звучання мелодій, через які пройшли цілі покоління. Це крик болю й туги, смутку й жалю, надії і сподівання. Нехай і без відповіді, без взаємності. Та це вже щастя, що тебе не обійшли ті почуття, які живлять кохання. У такі хвилини люди, обдаровані небом, створюють безсмертні твори, які хвилюють слухачів і через тисячі літ. Це генії, творці найпрекраснішого виду мистецтва. Вони теж знали втрати й знахідки, любили самі й хтось кохав їх, переживали зради й ревнощі, проходили через радість і біль. Та невже можна назвати нещасливим те кохання, яке створило сонати й ноктюрни, вальси й танго, романси й пісні?!

Музику творить серце. Ось тут сонячний промінь присів і гойдається вранці на кінчиках вій коханої, а ось тут легенький весняний вітерець дарує устам поцілунок коханого. А з цими звуками серце завмирає в найвищу мить щастя. А ось лунають неземні звуки мелодії – так співають небесні янголи. А тут… Це душа ридає, раптово наткнувшись на скелю вічної розлуки.

Музику слухає серце… Через сотні літ ми чуємо її, торкаємося глибини пережитого, плачемо й радіємо, помираємо й оживаємо разом з кожним звуком цього дивного оркестру зі світу музики, створеного найпрекраснішим почуттям, доступним лише серцю людини. І ніколи не пересохнуть ріки мелодій, бо незгасиме й вічне найчарівніше почуття кохання, яке веде нас чудовими земними шляхами аж до міжзоряних просторів.

Зірковий вальс (диптих)

Я тебе бачу на віддалі серця

І відчуваю на віддалі рук…

1. Вишневий танець

О, цей весняний вечір! Він нечутно запливає у відчинене вікно вишневим гіллям, облитим білосніжним цвітом. Легкі фіалкові сутінки тихо заповнюють простір нашої кімнати. Разом з ними до неї заглядає молодий місяць з видовженими від цікавості ріжками.

Ти ставиш на програвач платівку, знайомиш мене з улюбленими тобою творами Яна Сібеліуса. І в моїй уяві постають величаві й неповторні картини Скандінавії…

Звучить «Сумний вальс». Його іноді називають ще «Повільним вальсом». Здається, він не призначений для танцю. Його можна слухати й чути лише самим серцем. Та, попри це, ти таки запрошуєш мене до танцю, перепрошуючи при цьому, що не зовсім гарно вмієш танцювати і можеш збитися з такту.

О, ця незабутня мелодія нашої весни і молодості!.. Ми так близько одне від одного і майже не рухаємося. Мої долоні лежать на твоїх плечах, щока тулиться до твоїх грудей. Твої руки ніжно обіймають мій стан і пригортають до себе. Мені байдуже, які твої па. У ці хвилини я більше чую ритм твого серця, ніж ритм мелодії. Однак її звуки примушують нас залишити стіни нашої оселі, піднімають усе вище й вище над окресленими світлом ліхтарів вулицями міста. Місяць-молодик запрошує нас до свого золотистого човника. У ньому ми пливемо безкрайнім небесним морем від зірки до зірки, які стали нам маяками на шляху до щастя, нашого щастя. І наша покровителька-доля радіє разом з нами. Ми ніколи й нікому не віддамо цієї миті. Вона, як і ці зорі, і це небо, належить тільки нам і назавжди…

Ця мелодія й понині живе в мені. Вона бринить взимку в легкому польоті сніжинок, влітку – у струменях згасаючого дня, восени – у шурхоті опалого листя на алеях парку, напровесні – в ароматі розквітлих садів. Моя пам’ять зберігає ту весну.

Знову такий же вечір. Та ж сама дата. Лишень календарі так стрімко змінювали один одного за цей час! Я широко відчиняю вікно. Кімнату разом з пелюстками заповнює аромат весняного саду. Він квітує цього року, як ніколи раніше.

В Інтернеті знаходжу прізвище композитора, твій улюблений «Сумний вальс». Сьогодні я одна танцюю під звуки тієї мелодії. Тепер мої долоні лежать на моїх плечах. Проте моя пам’ять ще й донині відчуває, як твої руки ніжно обіймають мій стан і пригортають до себе. Я ще чую ритм твого серця, який співпадає з ритмом мелодії. Мої спогади запрошують мене в золотавий місячний човник з видовженими ріжками, у якому ми ще з тобою пливемо між зорями в небесному морі без берегів, а весь білий світ огорнений прозорим серпанком білопінної вишневої вуалі. Там ми ще удвох танцюємо повільний вальс нашої першої спільної весни…

Та чому це раптом стають вологими мої щоки? Звідки цей дощ? Чи то краплі ранкової роси завітали до кімнати? Торкаюся очей. Сльозинки поза моєю волею зробили дві прозорі доріжки на моїм обличчі. Я витираю їх і продовжую танцювати наш повільний вальс. Моє серце, моя пам’ять, мої руки ще й сьогодні тебе відчувають поряд.

Та мелодія продовжує жити для нас двох. У ніжних сутінках лунає Сібеліус. Ось високі хвилі б’ються об скелясті береги фіордів, ось розмовляють з вітром верхівки корабельних сосон, а ось тут, у тихій лагуні, на легких вечірніх хвилях невеличкий човник гойдає двох…

Звучить Сібеліус… Це мелодія моєї пам’яті про тебе…

2. Сліди на піску

Нас двоє на березі моря. Справа – високий скелястий берег, зліва – безкрайній простір лагідного моря, на поверхні якого спокійно гойдаються вечірні промені сонця. Воно спішить на спочинок. Увесь західний небокрай переливається безліччю барв – від лілового до блідо-рожевого, а східний небосхил набуває всіх блакитно-синіх відтінків.

То для інших сонце сховається за обрієм, а нам воно сяятиме завжди.

І море буде сьогодні, завтра і потім таким же прихильним до нас двох. Воно лагідно накочується на гладенький пісок, наближається до наших слідів, мить роздумує, чи не поцілувати їх, і відступає, навіть не наважившись змити ті сліди з прибережної смуги. І дві доріжки біжать за нами, то переплітаючись, то наступаючи одна на одну, то виписуючи одне коло…

Наші уста то сміються, то поєднуються в довгому поцілунку, то шепочуть якісь слова. Ті слова розуміють лише наші серця. Ти чуєш? З берега до нас лине прекрасна мелодія. Її звуки роблять дотики твоїх рук ще ніжнішими, блакить твоїх очей – ще глибшою, голос – ніжнішим, обійми – ласкавішими, а мій сміх – дзвінкішим…

Раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три…

Ми пливемо в танці. Ніхто й ніколи так легко ще не кружляв мене під звуки вальсу. Разом з нами в танці кружляє Земля. Це вона на своїх просторах своїми руками накреслила наші дві життєві дороги, а потім звела їх в одне перехрестя, на якому й зустрілися дві наші долі. Ми поділимося з нею своєю любов’ю. Так буде завжди…

Раз-два-три, раз-два-три…

Разом з нами танцює така дивовижна зеленава зірка. Її сяйво, її тепло зігріває наші серця. Чуєш, як б’ється моє серце? Чуєш, які слова воно шепоче тобі? Я говоритиму їх тобі завжди…

Раз-два-три…

Ми з тобою на крилах мелодії перелітаємо на таку прекрасну золотаво-рожеву зірку. Звідси видно всю красу й неосяжність Всесвіту. Ця сяюча жителька безкінечності радіє нашому коханню. Це вона чи ти шепочеш мені такі ніжні слова? Я хочу чути їх завжди…

Я так люблю це чудове слово «завжди», адже вірю, що таким прекрасним буде кожен вечір, кожен день завтра, потім і вічно… Я вірю…

Та чому це раптом серед темної ночі схід неба запалав криваво-червоним кольором? Та ще взимку? Чому це на березі моря залунали громи? Хто посмів роз’єднати наші обійми? Кому заважав наш неповторний танець на вечірніх зорях? Чому стогне і земля, і море, і небо? Але так не буде завжди! Я вірю…

Я йду берегом моря одна. Сьогодні море грізне, непривітне. Своїми високими хвилями воно змиває мій самотній слід. Необхідно триматися подалі від води. Там небезпека, там міни… Кілька днів тому тут намагався висадитись ворожий десант. Ворог знищив наші сліди на піску, на зорях. Але не знищив мою пам’ять. Цієї ночі буде найбільший зорепад. Цієї ночі я знову не спатиму. Сподіваюся серед різнобарвного зоряного дощу побачити зелені й рожеві сліди від нашого з тобою зоряного вальсу – танцю нашого юного кохання.

Раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три…

Чуєш, любий? Це вже стільки днів я чекаю твого телефонного дзвінка! Я чекатиму його завтра і в наступні дні…

Раз-два-три, раз-два-три…

Стільки місяців я чекаю вісточки від тебе! Я чекатиму на неї і завтра, і потім…

Раз-два-три…

Я чекаю на зустріч з тобою роками. Чекатиму і завтра, і потім, і завжди…