Побачив світ 85-ий випуск "Стежини", часопису Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного
Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск Ольга Полевіна
Текст підготував Олександр Архангельський
Ольга ПОЛЕВІНА
м. Кропивницький
Україна
ВИГНАННЯ БІСА
Вода у великому глиняному глеку з відбитою ручкою закипіла. Общипане курча відправилося туди разом з кукурудзяними зернами, з труднощами відокремленими від качана. Курча було краденим, як і качани кукурудзи, які вдалося обламати в городі біля останньої хати. Хлопчик підклав у вогонь ще кілька гілок. Багаттячко спалахнуло яскравіше. Тепер його можуть помітити в селі.
На пагорбі за селом, він, облаштувавши печеру на свій смак, давно ховався: розчистив всередині, посипав піском, поклав соломи. У селі вже говорили, що іноді звідси видно вогонь – не інакше, як нечиста сила оселилася в кургані.
Вариво кипіло, поширюючи апетитний запах. Курча було малим і худим, але це було м'ясо! Мачуха давала йому черствий кусень хліба і на цілий день відправляла пасти кіз за селом. Голод зводив живіт, і не допомагали ні кислі яблука, ні дикі груші, які вдавалося знайти. А голод, як відомо, не тітка, тому його не надто мучила совість, коли він зловив цього молодого півника, який так необережно проліз через тин на вулицю.
Нарешті їжа була готова. Сидячи на оберемку соломи всередині звивистій печерки, він із захватом вгризався в худі крильця. Йому не вперше було влаштовувати собі подібне житло: ще малюком, тікаючи від сварливої мачухи, він ховався в сусідському саду, а пізно ввечері сестри приносили йому то вареної картоплі, то сухарів.
Одного разу він просидів у своєму притулку кілька днів: заїжджий гість-солдат, загубивши три злотих, влаштував дізнання, а мачуха звинуватила в крадіжці його, ненависного пасинка, упертого, мовчазного і непокірного. Хлопчикові вдалося втекти. У калиновому чагарнику він ховався чотири доби. Потім діти мачухи знайшли його й притягли на розправу. Дядько Павло, відомий як заплічних справ майстер, узявся катувати різками. Але як зізнатися в злочині, якого не скоював?.. Три дні його били – з перервами, щоб відійшов. Нарешті, змучений, мріючи припинити катування, він збрехав, що закопав гроші в городі. Але це не все: треба було показати місце. Знову почалися побої, які ні до чого не привели. Так нічого й не дізнавшись, хлоп'я кинули в темну комору. Продали спідницю покійної матері та й віддали гроші солдатові...
Потім, через багато місяців, гроші знайшлися... у дуплі старої верби, куди їх сховав син мачухи Степанко...
Взагалі-то тікав він часто. Коли набридало вчення у вічно п'яного дяка, коли лайка мачухи ставала нестерпною, коли його закидали домашньою роботою, яку він терпіти не міг... По кілька днів він, влаштовуючи собі притулок і харчуючись чим доведеться, ховався в різних місцях. Тільки тут він бував по-справжньому щасливим...
Його вабили високе небо, широкі степи... Світ був прекрасний, і в нього було гостре прагнення відобразити його – шматком вугілля на білій стіні, гілочкою на піску. А якщо вдавалося поцупити в дяка папір та олівець, щастю його не було меж...
...Він згадав, як малюком пішов з дому, щоб побачити, де закінчується земля. Йшов цілий день, а кінця-краю не було. Виявилося, що за полем є інше село, про яке він і не підозрював. Він думав, що крім його рідної Кирилівки, інших сіл немає. Виявилося – є! Чумаки знайшли його на дорозі й посадили на воза. Чотирирічний малюк не міг пояснити, хто він і звідки. На щастя, чумацький шлях пролягав через рідне село, і пізно ввечері він був удома. Йому добряче влетіло, але він, утомлений до смерті за цей день, повний пригод, заснув посеред лайки на лаві...
...Кукурудза вже зварилася. Зерна були гарячими, і, обпікаючи пальці, він їх діставав з глека, хоча це було непросто. Він ковтав їх не розжовуючи, з насолодою відчуваючи, як розтікається по всьому тілу відчуття ситості...
Багаттячко догорало. Два великі камені, на які він ставив глек, були гарячими. Від них ішло тепло, як і від вугілля.
Хлопчик, щулячись від нічного вітру, згорнувся клубочком біля багаття і втупився в зоряне небо. Як вони сяють, ці зірки! Як їх намалювати? Як придумати золоту фарбу, щоб передати їхнє світло? А вузький місяць над ставом!.. Яка золота доріжка біжить водною гладдю! У такі ночі русалки водять хороводи на березі й затягують випадкових подорожніх в темні глибини... От би мачуха виявилася випадковим подорожнім!
З того часу, як померла матінка, життя не стало: батько змушений був одружитися вдруге, щоб якось справлятися з господарством, яке без жіночих рук зовсім занепало. Мачуха виявилася доброю господинею, але чотирьом дітям покійної Катерини це не принесло радості: у тої були свої діти, і пасинків вона не злюбила, як і належить злим мачухам у казках... На жаль, казки виявилися аж надто правдивими... І коли б він не тікав іноді від усіх, яким би важкою було його маленьке життя!
Насолоджуючись свободою, він витягнувся на соломі. Правда, завтра за ці хвилини щастя його чекає вишнева гілка, але він її все одно отримав би, якби нікуди й не тікав: мачуха весь час шукала його провину і, незважаючи на всі його старання бути слухняним і покірним, завжди знаходила...
У неповні десять років він умів влаштовувати своє життя: його здобиччю ставали то яблука з чужого саду, то заблукана дрібна птиця. А ще він умів заробити кілька копійок читанням псалтирі над небіжчиками. Щоб прискорити цю тяжку роботу, він іноді на половині псалма починав «прийдімо поклонімося» і, користуючись відволіканням уваги відвідувачок до поклонів, перевертав кілька сторінок, чого вони не помічали. Дивуючись чіткості і швидкості читання, його вважали найкращим читцем, і тому охочіше від інших запрошували...
Виручені гроші він витрачав не на їжу. З посмішкою витягнувшись на оберемку соломи, він смакував, скільки аркушів паперу можна за них купити...
...куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду
Або «Три царіє со дари».
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу. (II, 63)
На ранок у селі стався переполох. Схвильований натовп оточив батюшку, і всі навперебій розповідали, що вчора в печері за селом знову горів вогонь.
– Дивлюся – мерехтить у темряві. То яскравіше спалахне, то майже згасне! – розповідав дядько Онисим. – Я перехрестився, сплюнув, – і він погас. Точно нечиста сила завелася!
– Потрібно вигнати біса, поки він не прийшов у наше село!
– Святою водою окропити!
– Витягнути його з печери і спалити!
«Дивись, що наробив мій учорашній півник!» – подумав хлопчик. – «Довго варився – худий був, перелякав до смерті старого. І треба ж було йому вийти на подвір'я в найтемніший час, коли вогонь від багаття далеко видно!».
Натовп селян, озброївшись вилами, пішов слідом за батюшкою.
Іншого разу хлопчикові перепало б за тимчасову відсутність, але зараз було не до нього: усе село піднялося на боротьбу з нечистим.
Хлопчик, ховаючи усмішку, пішов слідом за натовпом.
Перед входом до печери войовничий запал натовпу згас: одна справа – закликати до боротьби, і зовсім інша – узяти в ній особисту участь.
Батюшка окропив вхід до печери святою водою, прочитав молитву. Натовп притих.
– Хто увійде в печеру? – запитав піп.
Усі переступали з ноги на ногу. Охочих не виявилося.
– Може, однією молитви мало... – тихо сказав хтось.
Кілька голосів підхопило:
– Щоб таку нечисть вигнати, треба щось сильніше!
Батюшка запропонував складчину, яка дістанеться сміливцю, який наважиться увійти в печеру. Натовп пожвавився: розлучитися з декількома копійками було легше, ніж самому взяти участь у вигнанні. У зняту кимось шапку посипалися мідяки. Але навіть за таку нагороду сміливців не знаходилося...
– А можна – я спробую? – вийшов наперед хлопчик.
Усі здивовано замовкли.
– Я візьму святу воду і окроплю все всередині. Сатані нікуди буде подітися! – наполягав він.
У нього були причини: якщо увійдуть до печери, по глеку, соломі й курячим кістках швидко здогадаються, який «сатана» ночами палить багаття в покинутій печері...
– Він же ще маленький, – промовив хтось.
– Так це й добре! – заперечили йому. – Дітям нечиста сила не може зашкодити! А Тарас ще й сирота, значить, під захистом Богородиці!..
– Хто це, хто це? – залунали голоси.
– Та покійного Григорія син, – відповів дід Онисим, – той ще шибеник! Йому сам чорт не страшний!
Хлопчик узяв з рук батюшки посудину зі святою водою і сміливо ступив під склепіння печери. Кількох хвилин йому вистачило, щоб знищити сліди свого перебування там. Він окропив водою всі закутки печери і вийшов до юрби.
– Нікого там уже немає, – сказав він занімілому натовпу. – У кутку щось блиснуло, але я бризнув туди святою водою і прочитав «Отче наш» – воно й сховалося. Упевнений, що більше ніколи звідси не буде видно вогню!
Він згріб монетки з шапки і весело попрямував до села.
– А таки хоробрий цей малий Шевченко... – долинуло вслід.
(Збірник творів сучасних українських авторів
«Йому тринадцятий минало» Дніпро 2019)
