Побачив світ 86-ий випуск "Стежини"

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного Відповідальна за випуск Ольга Полевіна Текст підготував Олександр Архангельський У видавництві «Навчальна книга БОГДАН»

https://bohdan-books.com/catalog/book/232326/незабаром вийде спільний твір 36-ти авторів під назвою «Чи бачать небеса котів».

Тому 36 авторів цієї колективної повісті вирішили влаштувати флешмоб розповідей про свої історії з цієї книжки, які можна буде прочитати за хештегами #Чи_бачать_небеса_котів #36_авторів

Ця книжка унікальна. До неї не існувало жодної, в якої було б стільки авторів. Але, якби в змісті біля кожної глави не стояло б ім’я, ви не здогадалися б, що писала не одна людина.

На жаль, тема не унікальна… А так би хотілося, щоб усе це було вигадкою…

Ця книга – про життя, яке обірвалося. Про життя багатьох людей, які мешкали в багатоповерхівці, у яку влучила ворожа ракета. На жаль, таких будинків по всій Україні вже багато.

36 квартир. За кожними дверима – своя доля.

Книжка створювалася в 2023 році – про 2023 рік.

Ви спитаєте – до чого ж тут коти? І в чому унікальність книжки, бо збіркою нікого не здивуєш.

Нагадую: це не збірка. Це – єдиний монолітний твір, де багато героїв, і за кожного писав окремий автор.

Писався роман для того, щоб наша колективна ненависть, яка стає з кожним днем війни міцнішою, не втрачала гостроти. Бо ми – свідки. Бо ми – письменники. А письменники можуть у художньому слові зберегти найдрібніші деталі й найпотаємніші почуття.

А коти живуть поруч. І страждають від війни, як і люди…

…А починалося все з гри…

У центрі України є таке місто – Кропивницький (він же колишній Кіровоград, Єлісаветград – у нього було кілька імен). І народилися там не тільки Марко Кропивницький і Іван Карпенко-Карий, а ще багато митців: літераторів, музикантів. Але це інша історія.

У Кропивницькому вже 85 років працює обласне літературне об’єднання «Степ», і так сталося, що зараз його очолюю саме я.

Ідея писати в співавторстві виникла у мене на засіданні студії: хотілося прискорити творчий процес. Запропонувала написати веселе оповідання про пригоди молодого лікаря. Дев’ять авторів-степівчан радо погодилися, і кожен створив свій епізод. Переді мною стояло цікаве завдання: зробити з цих клаптиків полотно. Літератори мене зрозуміють: потрібно вивести лінію сюжету, продумати драматургію, початок, кінцівку, інтригу, висновок, тобто вибудувати цілісний твір. Багато чого прийшлось змінити, скоротити, дописати. Усі (включно зі мною) були здивовані результатом.

Наступна тема була «Літо в селі». Я визначила дійових осіб, а студійцям дала завдання написати оповідання про пригоди дітей у селі, куди вони приїхали до дідуся й бабусі. А щоб було цікавіше, запросила до гри письменницю з м. Дніпро - колежанку та мою добру приятельку Еліну Заржицьку, а вона – не тільки письменників Дніпропетровщини, але і з усієї України. Вийшла повість для дітей «Таємниці старого горіху». Упевнена, тоді ще незнайомі нам автори думали, що готується збірка оповідань на задану тему. 20 авторів надіслали свої оповідки. І знову мені вдалося вибудувати сюжет! Чого не вистачало в повісті, дописувала я. Книжка вийшла мікроскопічним накладом, але дуже зацікавила і авторів, і читачів. Вона існує у вигляді електронної книжки на сайтах Дніпропетровських обласних бібліотек для молоді та для дітей. Цікава і дітям, і батькам, бо випромінює любов у родині, повагу до старших і турботу про молодших. Агов, видавництва! Книжка хоче стати паперовою й потрапити в кожну бібліотеку! Вона так само унікальна, бо ніхто не може зрозуміти, як це можна було удвадцятьох написати єдиним подихом?

Тепер вам стане зрозуміло, як народилася ця книжка «Чи бачать небеса котів?».

Я вигадала нову тему – «Діти нашого двору» і планувала веселу повість. Запросила Еліну з друзями приєднатися.

Але сталося те, що сталося. У січні 2023 року в Дніпрі – і не тільки.

Еліна мені зателефонувала й запропонувала доповнити тему: «Діти будинку, у який влучила ракета». Чому? Саме в той день в її місті сталась трагедія. У багатоквартирний будинок, у якому мешкали мирні люди, влучила ракета.

Холодним січневим днем я стояла на зупинці під дощем. Почула її дзвінок. І ми обидві одразу побачили нову книжку.

Вона не була дитячою.

Вона не була веселою.

Вона була про те, що війна – це безумство, це хвороба, якою час від часу хворіє людство, і воно, це людство, нічому не вчиться, повторює ту ж саму жахливу помилку в кожному столітті.

Мій автобус поїхав, потім другий… А я стояла на зупинці й розмовляла з Еліною про те, як ми це зробимо. У цей день книжка вже була створена, хоча не було написано ані рядка, і ми ще не знали, скільки буде авторів.

Ми не думали, що їх буде стільки! Письменники все додавалися й додавалися… Бо це – вся Україна.

Кожна історія заснована на реальних подіях.

Усю ту жахливу воєнну весну 2023 року я отримувала оповідання, які стали фрагментами масштабної мозаїки. А потім цю мозаїку я почала складати. Знайшла оповідання, яким варто закінчити. Потім – на кульмінацію. Потім – на початок. Потім зрозуміла, як усе об’єднати, що дописати між оповідань…

Ось тоді й з’явились коти. Майже в кожному оповіданні був кіт. Не змовляючись, автори з різних регіонів написали однаково: бо це книжка про зруйнований родинний затишок, а кішка – його символ. І кіт з обкладинки, який у розпачі дивиться в небо, бере його у свідки злочинів і не розуміє, чого вищі сили не втручаються, не припиняють цей жах. Цей кіт і є головним героєм, бо людей вже не залишилося…

Люди сильніші, коли об’єднані. Ми такі різні (а письменники – особливо), але нас може об’єднати спільна ідея, яка створює, а не руйнує. Любов, а не ненависть. Любов до цього світу, який прекрасний. І ненависть до тих, хто прагне зруйнувати цей світ. Що може бути прекрасніше за дитячий сміх, за мирне життя, за надії на щастя? І кому ще заважало?!

Тільки божевільним.

Ця книжка – для всіх. Кожний знайде героя, який схожий на нього, бо персонажів багато, і створені вони творчим інтелектом 36 письменників України, яка воює з лютим ворогом, відстоюючи право життя.

Кажуть, що письменникам відкрито майбутнє. Для мене воно – у останніх рядках.

Перевіримо?..

Ольга Полевіна.