Побачив світ 87-ий випуск "Стежини"

  • 16 квіт. 2024 10:13
  • 465
    • Стаття Побачив світ 87-ий випуск «Стежини» Ранкове місто. Кропивницький

    Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного Відповідальна за випуск Ольга Полевіна Текст підготував Олександр Архангельський Ольга Полевіна З не надрукованого

    ТОПОЛЯ ЗА ВІКНОМ (уривок з роману)

    ...Я передруковувала написане його почерком, який ніби розлітався аркушем...

    Роман захопив мене, так само захопить і читачів. Микола намагався знайти видавництво, куди б його прилаштувати, та все було не так просто. Він уже був автором кількох книг, але такого великого твору ще не писав. Популярність – рідкісна річ, її треба заслуговувати не один рік... Словом, поки не виходило, і він продовжував працювати сторожем в редакції...

    ...Я читала про царицю амазонок, яку Тезей взяв у полон і покохав. Вона була підозріло схожа на мене. Коли я залишалася сама, драпірувалася в простирадло, намагаючись зробити подібність хітону.

    Тобто, такою він бачив мене. Моє волосся покладене в грецький вузол. Я висока, струнка, легка, здатна проскакати на коні багато миль і кинути спис у ворога...

    Я взяла древко швабри напереваги: схоже! Амазонка... Не дружина – кохана. Тезей був царем Афін, і брати полонянку за дружину було неможливо... Недовге щастя. Коли амазонки прийшли до Афін, аби звільнити свою царицю, вона билася поряд з ним і, заступивши його собою, загинула...

    Усе-таки вбив мене!.. А не хотів... Чи поетам відкрито прийдешнє?..

    А потім Тезей взяв за дружину Федру – молодшу сестру Аріадни. Крит не можна було залишати... Династичні шлюби й тоді існували...

    – Мінотавр у тебе не чудовисько, а син царя! – дивувалася я.

    – Я думаю, корида бере свій початок з Криту, – посміхнувся він. – Напевно, це дійство так захоплювало їх, але потрібні були весь час нові матадори. Ось і довелося з переможених народів брати данину юнаками... Бик їх убивав одного за другим. Думаю, це було хвилююче для язичника видовище.

    – А чим тобі не подобається син критського царя, що ти його вивів чудовиськом?

    – Бійся тих, хто успадковує тебе, – розсміявся він.

    – А Федра в тебе зовсім не потвора... Чудовисько – Тезей, який прирік сина на смерть через мачуху...

    Він задумливо дивився в стелю. Я не заважала, скоса спостерігаючи за ним.

    – Ти знаєш, що таке пристрасть? – запитав він. – Вона тебе ламає, ставить на коліна, штовхає до будь-якого вчинку, – і вже не замислюєшся, наскільки це погано... Пристрасть – це непереможний інстинкт продовження роду. Пам'ятаєш, як лососі пливуть вгору швидкими ріками метати ікру? Їм загрожує смерть, їх легко зловити, що і роблять усі, кому не ліньки. Але вони самовбивчо пливуть уперед на нерест. Вони знають, що допливе мала частина, а решта загине. Але це непереборно...

    Він посміхався, дивлячись у порожнечу.

    Мені подумалося, що він підслухав мої слова, сказані Ніні.

    Мене злякала ця мрійлива усмішка. Він вже виправдовував пристрасть...

    І я пристрасть виправдовувала. Я її на собі відчувала. Але ж як визначити в кожному окремому випадку, пристрасть це чи щось інше? Адже пристрастю можна виправдати все... Навіть злочинців виправдовують, якщо ті вбивають у пориві...

    ...Пристрасть у нього була одна – писати. Тоді йому ніхто не був потрібен. Я причиняла двері й лягала спати, все ж таки сподіваючись, що він прийде. Але він міг до ранку сидіти в тополиній кімнаті, коли його обступали примари. Я пробувала перешкодити, але він піднімав на мене такі чужі очі, що я, вирішивши перечекати цю хвилю, відступилася.

    Він приходив щасливим, лягав поруч, але мене все ще не помічав – був у владі своїх видінь. Вирішивши дочекатися, коли ж його знову потягне до мене, робила вигляд, що сплю. Іноді минало кілька днів...

    Треба було дуже його любити, аби пережити ці періоди. Це було нестерпно – поступатися місцем неіснуючим людям, про яких він писав, бачити, що вони йому набагато дорожчі, ніж моя найпалкіша любов, найяскравіша ніжність...

    Я бачила, що він мені вдячний за розуміння, за спокій, за невтручання в його порив – і відходила на другий план, не кваплячи його. І він це відчував.

    А що мені було робити?! Напевно, я до живих так не ревнувала б його, як до цих привидів! Навіть та, вигадана Зоя, цариця амазонок, була проти мене. Вона була реальніша від мене, і любив він її, хоча вона була списана з мене... І ночами пестив він не мене, а її, – вигадану, прекрасну, таку, що вельми віддалено нагадує мене...

    Коли б я сама писала, коли б мене торкнулося це дихання творчості, мені легше було б переносити періоди самотності, перебуваючи вдвох!..

    Але мене не вистачало на це. Могла зрозуміти, відчути його інтонації, напівпогляди, безпомилково визначаючи його бажання. І – чекати. Довго. Залишатися на других ролях, чекаючи короткого виходу на сцену з незначущою реплікою...

    ...Але скільки було щастя, коли нарешті дочекалася!.. І завжди здавалося – ось воно, останнє...

    В моїй душі для нього не було таємниць!.. За інтонацію, за мовчанням він безпомилково розумів, що зі мною відбувається, чого я хочу.

    І слова – чарівні слова, які перетворюють у королеву...

    Як чудово відчувати себе королевою! Навіть мити підлогу, чистити картоплю можна з короною на голові!.. Радість, захоплення в його очах піднімали на таку висоту, що ніякі негаразди, погляди скоса або єхидні зауваження не могли зіпсувати мого настрою. Життя прекрасне!..

    Він писав мені вірші – то жартівливі, то пристрасні, то ніжні... Дотепер пожовклі аркушики лежать у мене в скриньці, де зберігаю найцінніше... Це було особливе щастя – знаходити, він їх ховав, знаючи, що я знайду після того, як він піде на роботу. Скільки слів – хвилюючих і прекрасних – він присвятив мені!..

    А я не могла йому гідно відповісти. Тільки – мовчки віддаючи всю себе, байдуже, що роблячи, – готуючи обід або цілуючи його...

    Він частенько зустрічався з нашими місцевими поетами, «працюючи» в редакції, – ночами було достатньо часу, щоб перечитати їхню «друковану продукцію». Вранці, повертаючись після безсонної ночі, розповідав, що прочитав, що сподобалося...

    Це був особливий вид ревнощів – чути, як він розповідав про жіночі вірші, які сподобалися йому. Мені важко було винести це. Він зрозумів. Не став ділитися. Але не перестав читати. І мені було гірко, що тут, на цій площині, мені його ніколи не наздогнати, не привернути його уваги, не викликати інтересу…

    ...Була неділя. Я мила вікна, а він писав. Максимко, обійнявши іграшку, спав.

    Я їх побачила через прочинене вікно, як тільки вони ввійшли до двору. Жінка озиралася на всі боки – шукала когось. Коли підійшла сусідка з першого поверху, щось запитала в неї.

    Хлопчику було років п'ять, не більше. Він спробував влаштуватися на гойдалці, але мати відвела його до нашого під'їзду.

    Начебто нічого особливого: просто в наш двір прийшли якісь незнайомі люди...

    Я продовжувала мити вікно, але серце чомусь опинилося десь у горлі. І коли пролунав стукіт у двері, навіть не здивувалася, немов очікувала його.

    На порозі стояв хлопчик, до дзвінка йому не дотягнутися...

    – Покличте мого тата, – сказав він, і я завмерла на порозі...

    Знизу я розчула шерех – це вона стояла поверхом нижче.

    Я не кликала його, але він з'явився сам за моєю спиною.

    – Славко?..

    Малюк кинувся до нього – і він підхопив його на руки.

    Я повернулася до кімнати, до відчиненого вікна.

    Вони вийшли втрьох, він – з дитиною на руках. Відійшли вглиб двору, де їх ніхто не міг чути. Довго стояли під деревом.

    Я вже все зрозуміла. Притулившись лобом до віконній рамі, я не дивилася туди...

    Легкі кроки за моєю спиною ...

    – Зою...

    Я не відповіла. Не поворухнулася.

    – Пробач мені…

    Я мовчала, не обертаючись.

    Він постояв трохи, потім вийшов до сусідньої кімнати. Я почула, як рипнули дверцята шафи. З шереху зрозуміла, що він згрібає свої речі з вішалок. Потім рипнула блискавка на сумці.

    Він знову зупинився на порозі.

    – Я не можу по-іншому... Там моя дитина...

    Я мовчала. Чекала.

    – Вибач…

    Стукіт дверей був тихим, обережним.

    У вікно я побачила, як він знову підхопив сина на руки...

    ...Не знаю, скільки часу я так стояла. Дивно, але я нічого не відчувала. Болю не було – була порожнеча. Я стояла і слухала тишу в моєму домі.

    Годинник цокав так настирливо, що в мене було одне бажання – пожбурити його в куток, щоб замовк навіки. Але сил рушити не було...

    Пролунав шерех – це прокинувся Максимко.

    – Мамо! – покликав він. Я хотіла відгукнутися, але голос не корився, тільки губи безсило ворухнулися. Дитина запхикала, сповзла з дивану і зачалапала босими ніжками до мене.

    – Мамо! – уже з плачем прийшов він до мене, обійняв моє коліно.

    Я опустилася на підлогу, і він одразу ж вмостився в мене на руках...

    ***

    –...і спряла Аріадна нитку з козячої вовни, міцну і довгу. І дала вона клубочок в руки Тезею, коли його з друзями підвели до входу в лабіринт...

    – Ма, а що таке – лабіринт?..

    – Це такий великий підвал, як під нашим будинком – тільки ще більший. Він заплутаний, темний, звивистий, туди потрапиш – а назад не можеш знайти дорогу.

    – А Славко вчора Ігоря там зачинив і світло погасив. А той бігав, кричав і не міг двері знайти. Баба Маша Славка насварила, відчинила двері – і вивела Ігорка...

    – Підлий хлопчисько... Ти з ним до підвалу не ходи!

    – Нє-а. Він малечу покликав. Каже, там стоїть скелет, облитий кров'ю. Вони як закричать – і тікати...

    – А ти не пішов?

    – Ні! Я ж нитки забув взяти... Ти далі розповідай!

    – Отже, підвели стражники в сутінках Тезея до входу в лабіринт, а Аріадна стояла на балконі, якраз над входом. Тезей підняв голову і подивився на неї. Вона посміхнулася йому – і непомітно впустила клубок ниток з вовни. А він нахилився, наче сандалію поправляв, і підняв його...

    – І поклав у кишеню?

    – У нього не було кишень.

    – А куди ж він ніж поклав?

    – У нього не було ножа. Тільки сильні руки, спритність і безстрашність.

    – А потім?..

    – А потім вони ввійшли до сирого підземелля. Двері за ними з брязкотом зачинилися. Одна з дівчат кинулася до дверей і забарабанила кулачками. І заплакала. Але їм не відчинили. А хтось сказав: не підіймай шуму, а то прийде Мінотавр... Страшно?

    – Та ні. Я знаю, чим скінчиться. І з тобою – не страшно. Але ти все одно – розповідай...

    – І ось Тезей прив'язав кінець нитки до засува на дверях і сказав, щоб усі стали біля стіни. Розмотуючи нитку, він пішов попереду, і всі пішли слідом за ним... Йшли вони, йшли в цілковитій темряві. «Ніхто не загубився?» – запитав Тезей. «Ні! Ми всі тут», – прошепотіли його друзі...

    Максим притулився до мене і затамував подих.

    – Довго вони так ішли, а темрява ставала все густішою, підземелля – усе більш сирим, стіни – слизькими від цвілі... І раптом вони почули страшний рик – це ричав голодний Мінотавр...

    – Адже, Мінотавр – бик? Хіба бики їдять людей?

    – Це був зачарований бик – з людським тілом, з сильними руками. Тільки голова з рогами і палаючими червоним вогнем очима...

    – А Тезею не лячно було?

    – Ще й як лячно!

    – Так він же – герой?

    – Думаєш, герої не бояться? Але вони сильніші від свого страху. Страх каже – біжи, а вони все одно йдуть уперед...

    – І він пішов?

    – Звичайно! Він пішов на поклик Мінотавра, поки ще всі були сильними, не втомилися. Не зголодніли і готові боротися. Адже з лабіринту все одно не було виходу, і рано чи пізно Мінотавр знайшов би їх. Але тоді вони були б утомлені, змучені очікуванням смерті... Завжди треба йти назустріч біді – тоді біда злякається і втече.

    – А Мінотавр не злякався...

    – Він здивувався! Завжди люди, яких йому надсилали, тікали від нього, і йому навіть подобалося грати з ними в хованки. Вони тікають, думають – ось-ось врятуються, а він уже тут! Він же всі ходи знав, як Славко, коли малюків лякав, який давно той підвал зі свічкою обходив, усі закутки знає...

    – Далі! Я про Славка сам знаю!

    – Тезей зупинився, зібрав тихо всіх в гурт, віддав клубочок дівчині і пошепки сказав: «Ви бігайте навколо нього, відволікайте. А я ззаду на нього вистрибну, щоб рогами не дістав, і почну душити. Коли він упаде – ви мені на допомогу кидайтеся, за роги його до землі пригинайте, за копита тримайте, на спину валіть. А ти не загуби клубочок! Інакше ми звідси не виберемося».

    – А там же темно було? Як вони його могли побачити?

    – А в нього очі червоним вогнем горіли. Як тільки він з’явився – проясніло, як від багаття. Усі кинулися врозтіч, а він не знав, за ким погнатися, і тільки крутив рогатою головою. Він думав, люди втечуть, а вони навколо нього бігали й кричали – лякали його. А Тезей підкрався ззаду – і вистрибнув йому на спину.

    Максим в азарті аж підскочив. Він потирав рученята і весь був там, у страшному підземеллі, відчуваючи радість боротьби, а не страх.

    – І став Тезей ногами душити його, а руками тримався за роги. І як не крутився Мінотавр – не міг його дістати і струсити. Нарешті почав задихатися, похитнувся – і, ледь не придавивши Тезея, упав, Але той його не випустив! І тут всі я-ак накинуться на нього! Мінотавр величезний, але їх теж – дванадцять чоловік!

    – Мала купа! – в захопленні підстрибнув Максим.

    – Так. Один йому ніздрі затискає, другий – копита тримає, щоб не брикався, третій допомагає Тезею душити його, а четвертий...

    –...за лапи тримає! П'ятий в лоба йому межи рогів – я-ак дасть! – розмахався рученятами мій синочок, імітуючи боротьбу з чудовиськом.

    – І не витримав Мінотавр. Задихнувся – і здох. Аж земля страшно здригнулася – це бог Посейдон ударив тризубом об дно морське...

    – А вони?

    – А вони на радощах втратили клубочок. Адже та дівчина теж допомагала, кинула десь, і знайти не може. А у Мінотавра очі згасли – і стало темно.

    І заплакали всі. Поки боролися, не плакали, а тепер зрозуміли, що їм з того лабіринту ніколи не вибратися. Але Тезей не розгубився. Він сказав – шукайте! Тут дванадцять коридорів ідуть в різні боки, ось кожен хай навколішках повзе по кожному та руками кожен сантиметр землі обмацує. Клубочок має бути десь тут.

    – А сантиметр – це більше, ніж кілометр?

    – Ти що! Значно менше! Вони б тоді не знайшли...

    – А хто знайшов?

    – Та сама дівчина, яка загубила. Вона мацала-мацала, спочатку знайшла жабу, потім мокрицю – у темряві ж не видно...

    – Фу! Яка гидота!

    – А ти думав!.. І ось раптом під руку попалося щось м'яке і пухнасте. Це був клубочок з козячої вовни, який їм дала Аріадна.

    «Я знайшла!» – гукнула дівчина, і всі радісно побігли до неї. Тезей натягнув нитку, взявся за неї, а клубочок віддав дівчині: «Змотуй, а ми підемо за ниткою»...

    – І вони всі вийшли!

    – Звичайно! Надворі була темна ніч, тільки блищали зірки. Аріадна чекала їх біля входу. Вона поцупила ключі у свого батька, критського царя, і відчинила їм двері.

    – І вони всі врятувались! – радісно закінчив Максим.

    – Аріадна сказала: «Візьміть і мене з собою, мене тато покарає, коли дізнається, що це я вас врятувала». А Тезей наказав пробити дно у всіх кораблів, і тільки один, афінський корабель, на якому вони припливли, не чіпати. Вони піднялися на нього – та й відчалили...

    – А що далі було? Чому ти ніколи не розповідаєш, що було далі? Тезей одружився з Аріадною? Вона ж їх врятувала!

    – А далі я не пам'ятаю. Здається, одружився з нею...

    – Ти щоразу по-новому розповідаєш! Ти ж казала, що її бог Діоніс полюбив і залишив жити на острові!

    – Не знаю, синочку... Тезей поплив з нею, а як там далі було, ніхто не розповів...

    …Я схитрувала. Я знала.

    Одного разу в новинах промайнуло, що вийшов роман прозаїка Миколи Свєшина «Нитка Аріадни». Виходить, змінив назву. Все ж таки домігся, знайшов видавництво... У хвилинному репортажі майнуло його обличчя і обкладинка книжки. Запланована грандіозна презентація...

    Наступного дня зателефонувала Ніна і попросила приїхати до неї на кілька днів – вона їхала в Карпати і хотіла, щоб я пригледіла за квартирою.

    Я не могла не поїхати. Я не могла не піти... Минуло вже майже три роки, і за цей час він жодного разу не дав про себе знати. Немов помер.

    Ніна, на щастя, нічого не знала. Вона дала мені ключі і побігла на вокзал, сповнена очікуванням щасливого тижня.

    До останньої хвилини я змінювала свої рішення – іти чи не йти Але зрозуміла, що просто не всиджу вдома, знаючи, що можу побачити його...

    ...І що – він? Що він значив у моєму житті? Чому не могла забути, яким приворотом?.. І знала, що не надовго, що не може скластися, а все одно – сподівалася... У кров просочилися його слова, замутили її, зробивши глибоким холодним виром для інших... Нікого не хотіла, ні з ким не заводила стосунків... Дивувалися. Ображалися. Знизували плечима – і йшли у відповідь на мої смішки й незворушний вигляд...

    І – не могла пробачити.

    І – не могла не побачити... Незбагненне жіноче серце...

    Зал був заповнений вщент. Я влаштувалася неполік від сцени. Серед натовпу неможливо розрізнити. Ніхто не знає, ніхто не зверне уваги...

    Біля сцени стояв столик, завалений книжками. Привітна тітонька продавала компактні томики, щоб охочі могли потім підійти до автора за автографом.

    І ось пролунали оплески: на сцену вийшли сам автор, два сиві джентльмени – редактор і видавець, і фарбована чорнявка, призначення якої я ніяк не могла зрозуміти.

    Вони сіли за довгим столом – і дійство розпочалося.

    Першим виступив редактор. Він почав з передісторії. Розповів міф про Тезея в усіх подробицях. Пригоди грецького царевича так зацікавили дам, що сиділи біля мене, – явно з довколалітературних кіл! Мені здалося, що вони чують про цей міф уперше, і я знову подумки вклонилася бабусі, яка подбала про те, щоб античні імена не викликали в мене ступор...

    – Микола Свєшин у цьому романі пішов від античного міфу, ожививши його, наблизивши до сучасних читачів, – віщав сивочолий редактор. – Особливо авторові вдалися жіночі образи. Якою звабливо-пристрасною малює він Аріадну!..

    Але найбільша вдача – це образ амазонки, коханої Тезея, узятої ним у полон. Любов усього його життя!.. Незвичайно, проникливо, щемливо написані сторінки про неї! Яка жінка! Геній доброти і шляхетності!.. Уже тільки цей епізод про любов Тезея до полонянки тягне на новий роман! А як описана її загибель!..

    Зал у захопленні слухав.

    Я дивилася на нього. Він сидів відчужений, немов усе це його не стосувалося. Він навіть не дивився в зал, щось креслив на аркуші паперу. Я знала, як він не любить парадних збіговиськ, і тому така манера поведінки мене не здивувала.

    Мені здавалося, що він зовсім не відчуває радості з нагоди виходу книжки. Радість була, коли писав. Радість спалахувала, коли я розповідала, з яким захопленням читала і передруковувала списані ним аркуші, розрізнені, розсипані на столі, з безліччю виправлень, коли треба було пробитися крізь нетрі закреслених рядків, ухопити сенс летючої фрази з недописаними закінченнями.

    Добре, що прозаїку не треба читати написане, як поетові, на людях – він би не витримав таких тортур. Чи мені не знати!.. Він міг проговорити увесь вечір зі мною, гаряче переконуючи, і не вимовити ані слова у великій компанії.

    Йому хотілося – писати, а не говорити...

    Потім виступив видавець, він не зайняв надовго уваги. Найцінніше з його виступу був епізод, коли робітники, захлинаючись, читали тільки що надруковану книжку.

    Знову повернувшись до образу амазонки, видавець прорік:

    – А тепер потрібно дати слово моделі, з якої, як античну скульптуру, ліпили образ героїні...

    Вона ще не встигла підвестися, як я зрозуміла – це його дружина. А я прийняла її за художника-оформлювача або ще когось...

    Говорити вона вміла!.. Почала з того, як непросто бути дружиною письменника. Виходило, що письменники – справжні діти в реальному житті, і, якщо не створити їм умови для творчості, на землі не було б написано жодної книжки. Вона не заперечувала, який саме з неї списаний образ, що так усім сподобався, навіть натякала, наскільки це все відповідає дійсності. «Мій чоловік», – промовляла вона з гордістю через кожні кілька фраз...

    Я дивилася на нього. Він, як і колись, опустивши голову, сидів, і я не могла зрозуміти з виразу його обличчя, чи визнає він сказане, чи тільки підкоряється...

    Амазонка з неї була ще та... Навіть Аріадну я в ній не бачила, хіба що – Федру, потаємну, солодкаву...

    Вона продовжувала, явно красуючись перед такою великою аудиторією. Йому цей цирк радості не приносив, зате вона отримувала її за двох... Вона повідала, що спеціально опанувала друкарську машинку, щоб допомагати йому, передруковуючи рукопис...

    Закашлялася моя сусідка, і мені довелося піднятися, щоб пропустити її. І тут він побачив мене...

    Ми дивилися один на одного лише одну нескінченно довгу мить. Я сіла на своє місце, але він продовжував дивитися на мене. А дамочка вже описувала в усіх деталях, що значить жінка за спиною Творця...

    Потім дали слово авторові, і він звів його до кількох фраз, обмовившись, що все вже сказано за нього.

    Книжок на столику значно поменшало. Після закінчення він спустився сходами і зайняв місце за столом. Потягнулася черга за автографами. Я в неї не встала. Мені зовсім не захотілося брати в руки цю книжку...

    Публіка повільно потягнулася до виходу. Йдучи, я вловила його розгублений погляд.

    Мені думалося, він встане, підійде до мене... Чорнявка підійшла і по-хазяйськи обняла його за плечі... Він якось гидливо ухилився.

    Я пришвидшила кроки. Тепер я вже боялася, що він може мене наздогнати...

    Я пролежала всю ніч без сну. Мені здавалося, що я збула почуття до нього.

    І дійсно, на деякий час стало легше...