Побачив світ 88-ий випуск "Стежини"

  • 11 черв. 2024 09:27
  • 769
    • Стаття Побачив світ 88-ий випуск «Стежини» Ранкове місто. Кропивницький

    Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного Відповідальна за випуск Ольга Полевіна Текст підготував Олександр Архангельський «Чи бачать небеса котів?» вийшла друком унікальна повість з участю кропивницького літоб’єднання «Степ».

    «…Йому здавалося, що сонце затуляє якась хмарка, ніби птах із широкими крилами кружляє над ним. Вітер із великої ріки гуляв порожніми кімнатами, світило сонце. Усе було, як завжди. Тільки не було людей…».

    Це відгомін нечутного плачу уявного будинку, одного з десятків тисяч в Україні, над якими вже третій рік кружляють не тільки птахи… Цей будинок, розітнутий навпіл російською ракетою, став одним із героїв повісті «Чи бачать небеса котів», яка щойно вийшла друком у тернопільському видавництві «Богдан» і вмить стала лідером продажів і хедлайнером профільних мережевих форумів.

    Цей твір є проектом унікальним за багатьма параметрами. По-перше, неординарна ідея. Її авторки і упорядниці книжки Ольга Полевіна (м. Кропивницький) та Еліна Заржицька (м. Дніпро) задумали описати, що відбувалося в кожній зруйнованій квартирі якраз перед фатальним вибухом. По-друге, вражає ексклюзивний підхід до, так би мовити, техніки виконання проекту. Кожну квартиру «заселяв» інший автор! Придумував мешканців, створював їм біографії, занурювався в їхнє минуле, описував сучасні клопоти, плани та мрії, яким не судилося здійснитися. По-третє, жодним чином не обмежувалася форма оповідей. Це могли бути діалоги, монологи, листи, сповіді, щоденникові нотатки персонажів. По-четверте, автори набиралися, що називається, без кордонів. Кого упорядниці знали, тим і пропонували співучасть.

    Що ж вийшло в підсумку?

    Географія надісланих розділів до книжки (з багатьох міст надійшли твори від кількох авторів) – Львів, Дрогобич, Київ, Дмитрівка Бучанського району на Київщині, Вараш Рівненської області, Луганщина, Миколаївщина, Харків, Запоріжжя, Коростень на Житомирщині, Одеса, Дніпро, Апостолове, Верхньодніпровськ, Чаплине на Дніпропетровщині, Чехія, Німеччина, США…

    Із 36 авторів 10 (майже третина!) з Кропивницького та області (Знам’янка й Олександрія). Усі – з Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного. Для формально аматорської літературної фундації це яскравий маркер успішної продуктивності і «зіркове» явище в культурному середовищі краю.

    Хто ж жив і вже ніколи не житиме ні в своєму домі, ні взагалі ніде, хто вцілів, але позбувся оселі, хто у розпачі біг до місця вибуху і шукав рідних? Дуже різні люди. Чоловік, що на хвильку вискочив за ліками для безпомічної недужої дружини і після вибуху ціпеніє в очікуванні дзвінка від неї (Олександр Архангельський, «Обійми мене»). Хлопець, який намагається не вмикати пилосос, витяжку, фен і навіть чайник зі свистком, аби за їхнім шумим сусіди не прогавили звук ракети (Олесь Барліг, «Ранок судного дня»). Дівчинка, привалена після вибуху бетонною плитою так, що нема навіть щілини, в яку міг би протиснутися кіт (Ольга Полевіна, «Ліза і кіт»). Малолітній крадій, що виносить продукти з покинутої квартири і не звертає уваги на сирену (Олена Швець-Васіна, «Цукерка для злодія»). Родина з маленьким сином, життя якої отруює невидима третя особа і вона ж, сама того не знаючи, всіх рятує (Ніна Даниленко, «Чотири кімнати»). Літній чоловік, що наводить ракету на сусідній завод з ідейних міркувань і чекає від ворога грошей за послугу (Максим Липкан, «Не годуйте собаку черствим хлібом»). Жінка, що звертається до коханого вже з небес (Тетяна Микитась, «Ангел»). А ще школярка, яка цікавиться, з ким зустрічається однокласниця, домогосподарки, які міркують над начинкою для вареників, незрячий музикант із болем від ще минулої війни, батьки в чеканні дитини, лікарка, що квапиться до хворих, подружжя,яке скликало гостей на срібне весілля… У когось рідні на фронті, хтось переїхав із зони бойових дій, когось переслідують привиди минулого… І багатьом із цих людей автори, не змовляючись, вселили в помешкання собак і ще більше котів. Тварини і рятували господарів від самотності, і розвіювали тривогу, і страждали разом з людьми, і гинули. А небеса злою волею ворога продовжували посилати на українську землю смерть…

    У Кіровоградській обласній науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського відбулася перша із запланованої серії презентація повісті «Чи бачать небеса котів?». Подібні акції проходять по всіх регіонах, звідки літератори надсилали тексти. Книжка присвячена пам’яті всіх загиблих від російської агресії. Її особливість ще і в тому, що це повість не просто про війну, створена в затишному кабінеті в мирний час, коли можна неквапно систематизувати розповіді очевидців, проаналізувати документи, дозволити собі розкіш вибагливо підібрати художні засоби, ретельно сконструювати сюжет і шліфувати його до блиску. Книга написана під час війни, коли боїшся будь-яких новин, лякаєшся довгого телефонного мовчання дорогих тобі людей, потерпаєш, що робитимеш, коли вимкнуть тепло, світло і воду, жахаєшся кожного звуку, схожого на гуркіт… І пишеш, можливо, не на повну силу своїх здібностей. Бо одна рука лежить на клавіатурі, а інша ковзає по дисплею смартфона, щоб відстежувати, що запущено і куди летить…

    Книжка, написана за таких обставин – не просто література. Це матеріальний і духовний свідок епохи, який, ставши експонатом музею, архіву чи бібліотеки, заслуговує почесного місця в категорії «безцінний».

    Ніна Даниленко, прозаїк, член Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» імені Віктора Погрібного, м.Кропивницький

    АВТОРИ «СТЕПУ» ПРО СВОЮ РОБОТУ НАД КНИЖКОЮ, ЯКА ВПЕВНЕНО КРОКУЄ УКРАЇНОЮ

    Галина Суржок

    «Чи бачать небеса котів» – сумна, але неймовірно цікава й захоплива книжка, авторами ідеї якої є письменниці Еліна Заржицька та Ольга Полевіна. Вона написана ажу 36 авторами з усієї України, чиї тексти вміло й віртуозно об’єднані в єдине ціле майстринею пера Ольгою Полевіною. Книжка вийшла друком у відомому в Україні та Європі видавництві «Навчальна книга – БОГДАН».

    Взяти участь в цьому проекті мені, як члену літературної об’єднання «Степ», запропонувала очільниця Ольга Миколаївна Полевіна. Це було не вперше. Я вже брала участь у написанні колективної книжки «Таємниці старого горіха», і вважаю проект вдалим. У цілому, степівчани вже випустили кілька колективних книжок.

    Цього разу я довго шукала ідею: про що написати? Яке воно, життя в квартирі, коли ти весь час живеш в приватному будинку? І тоді я включила фантазію. Мої персонажі – повністю вигадані герої. Це середньостатистична міська родина. Образ щасливої жінки уявити було не складно – його я взяла з особистого.

    Ціллю було показати життя звичайної родини в щоденних турботах і клопотах, але в яке вже встигла внести свої корективи війна. Від вибуху мої герої загинули. Кінець твору трагічний.

    Війна знищує, вбиває. Ріками ллється невинна людська кров. І це ми бачимо щодня. Ця потвора зжирає щодня сотні українців. Їх вбивають російські ракети. Сотні переростають у тисячі… Серед них – найцінніше – наші діти. А також дорогі домашні улюбленці. І я маю писати про це, щоб закарбувати в літературі трагедію України. Це те, що називається Історією.

    У моєму творі немає кота. Але там є щаслива родина, яку знищила ворожа ракета.

    Отже, багатоповерховий будинок. Один з під’їздів, де живуть люди різного віку й різних професій. Це чиїсь домівки, де зберігається найдорожче, – сімейні цінності, реліквії у вигляді картин, фотографій, книжок, папок, документів і навіть намиста чи сережок. Там живуть люди! А ще – коти, собаки, папуги й акваріумні рибки. За мить туди прилетить ракета, яка розтрощить геть усе… На превеликий жаль, це жорстока реальність, з якою нам доводиться стикатись щодня. Однак, декому все ж щастить вижити.

    Ця книжка написана саме про те, що зветься життям. Про те, що сьогодні так болить українському народові. Про те, як жорстоко намагається знищити нас сусідня держава. Про те, що гинуть ні в чому не винні люди, які живуть на своїй землі, Богом даним життям.

    Але я впевнена, Україна обов’язково переможе! Інакше бути не може. Бо добро завжди перемагає. Шкода лише, що платити доводиться високу ціну: втрачається безліч життів. У книжці описані болючі історії звичайних людей, і стосуються історії ледь не кожного українця, який страждає від російської агресії в Україні.

    Як одна з авторів сподіваюся, що вона сподобається читачам.

    Як бібліотекар сподіваюсь, що книжка обов’язково знайде свого читача і буде користуватися підвищеним попитом.

    Дякую видавництву «Навчальна книга – БОГДАН» за пророблену величезну роботу.

    У книжці до вашої уваги квартира № 140 і мої «Весільні каблучки».

    Надія Чичкан

    Щодня над нашою країною шугають зграї крилатого залізяччя, начинені смертю, і руйнують будинки мирних людей. Пам’яті загиблих від ракетних обстрілів присвячується колективна повість «Чи бачуть небеса котів».

    Ракета влучила в під’їзд, в якому було 36 квартир і вщент його зруйнувала. У кожній квартирі вирувало життя – зі своїми тривогами, сподіваннями, надіями, щастям, безмежною турботою. Усе загинуло в одну мить…

    Я долучилася до цієї теми, щоб привернути увагу спільноти до дітей. Не вони розпочинали цю злочинну війну, а кожний день гинуть від обстрілів, травмуються, стають інвалідами. Скільки їх вивезено з України!.. І чим довшим буде їхній тимчасовий прихисток, тим менше їх повернеться.

    «Лист з Німеччини» – це сповідь десятирічного хлопчика. В оповіданні йдеться про реальну історію життя сім’ї – батька, матері та чотирьох дітей. На превелике щастя, вони залишились живі, бо в той жахливий момент були в бабусі. Діти з мамою вирушили за кордон з малими коштами, у нікуди, з дитячими рюкзачками. Діти мужньо витримали всі митарства на кордоні, а коли нарешті пройшли нейтральну полосу, вчинили нестерпний лемент: хочемо додому!

    Сім’я прибуває в містечко Альпен, що неподалік від Дюсельдорфу. Починається нове життя й труднощі адаптації. Але там, під обстрілами, залишилася сусідська дівчинка. Її придавило плитою, і лікарям довелося ампутувати обидві ручки. Там залишився особливий і трохи дивний хлопчик, в якого потайки закохана старша сестра. В Альпені квітують магнолії, в струмку плавають неполохані риби, та ніщо не втішає, бо навкруги чути чужу мову…

    Максим Липкан

    Черговий раз наші думки та творчість об’єднала Ольга Полевіна – щира дяка їй за таку ідею. Та я певен, що всі були б раді, якби причин для такої книжки ніколи не було б у цьому світі.

    На черговому засіданні студії Кіровоградського обласного літоб’єднання «Степ» Ольга Миколаївна озвучила свою думку, і я одразу збагнув, що ще одна книжка буде сповнена відчайдушного болю, гірких сліз за втраченими життями. Писати про це було досить важко. Я не зміг себе налаштувати на такий жах, але й осторонь не мав права залишитися. Мені потрібен був дещо інший підхід до цієї теми. За цими емоціями я відчував ще одну – несамовитий гнів, жага помсти. Так і народилося оповідання «Не годуй собаку черствим хлібом».

    Це оповідання – сигнал для тих виродків, які за копійки здають інформацію ворогові. На відміну від сліпої Феміди Бог усе бачить.

    Людмила Юферова

    Ця унікальна книжка має назву «Чи бачать небеса котів?».

    Її сотворителями є аж 36 авторів одночасно, але книга не є збіркою окремих оповідань, а цілісним і дуже цікавим твором, ідейними натхненниками якого стали відома талановита письменниця з Кропивницького Ольга Полевіна – керівник обласного літературного об’єднання імені Віктора Погрібного – і також талановита літераторка з міста Дніпро Еліна Заржицька. Саме Ольга Миколаївна попрацювала над тим, щоб окремі оповідання стали в результаті цілісним твором. До написання книги вона зуміла залучити 36 авторів з усіх куточків України, душі котрих зранені війною. Здавалося б, за такою привабливою назвою повісті повинні вимальовуватися якісь романтичні оповіді, але, на жаль, тема спільного твору надто трагічна – рашистська ракета влучила у багатоповерхівку у великому місті, про що ми читаємо та чуємо у новинах абсолютно кожного дня… 36 авторів розповіли про трагедію мешканців 36 квартир будинку-невдахи.

    А при чому ж тут коти? – запитаєте ви. Саме вони – покинуті, голодні, знедолені, поранені – й стали об’єднувальними частинками між літературними роботами 36 письменників – і професійних, і самодіяльних. Вони, беззахисні та злякані, страждають від вибухів снарядів, розривів ракет, осточортілого жаху війни та одинокості ще більше ніж люди! Вони не розуміють, що діється довкола! Вони ховаються і плачуть! А ще гинуть, як і люди. І не тільки від осколкових поранень, обвалів будинків, орківських куль, а й від голоду, страху, нестачі сну та людської турботи.

    Особисто для мене не став складністю пошук сюжету оповідання «Убите щастя» (квартира № 124) – про такий випадок у місті Дніпро я прочитала у новинах: молодий чоловік і його вагітна дружина загинули внаслідок обвалу дев’яти поверхів. Їх знайшли розчавленими залізобетонною плитою перекриття. Чоловік лежав на дружині в надії захистити її та ненароджену дитину. Звичайно, авторський домисел присутній, бо треба ж було створити художній твір. Подібних оповідань, як у книзі «Чи бачать небеса котів», можна сьогодні писати десятки, якщо не сотні тисяч – їх диктує жорстока руйнівна війна.

    Мені також довелося пережити чимало за кінець лютого і увесь березень 2022-го року у селі Дмитрівка Бучанського району на Київщині, а це за 5 км від Ірпеня і за 7 км від Бучі. Дмитрівка була в абсолютному оточенні рашистів. Воєнні страхіття того часу будуть описані у книзі спогадів жителів нашої громади, над якою я зараз працюю.

    Мені хочеться багато теплих слів сказати про невтомну Ольгу Полевіну. Саме за її ініціативи як керівника Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» за останніх два роки було вже видано 8 колективних книг. Спочатку це були автори Кіровоградщини, а згодом до її цікавих проєктів доєдналися письменники всієї України. Особисто я в «Степу» з далекого 1976 року, куди мене, ще зовсім юну дівчинку, запросив наш вчитель і наставник Віктор Погрібний. І я горджуся цим. Сотні зустрічей, поїздок, обговорень, публікацій у «Кіровоградській правді» та «Народному слові» – то наш «Степ». Коли «степівчани» обрали своїм очільником Ольгу Миколаївну, я зрозуміла, що з нею скучати не доведеться, бо вона – надто творча особистість і цікавезна письменниця. Її літературна мова досконала. Вона уміє будувати яскраві діалоги і ще більш вражаючі сюжетні лінії. Сама непосидюча у творчості, Ольга Миколаївна дуже часто підганяє й усіх нас до роботи. І їй це вдається. Тому щира дяка їй за це.

    Будемо вірити, що війна все ж таки закінчиться. Закінчиться перемогою України. Знаємо усі: буде ще дуже тяжко. Але ми вистоїмо! Іншого виходу у нас немає. А ми, письменники України, зобов’язані перед нашими дітьми, внуками, усіма наступними поколіннями зафіксувати усі жахіття сучасної війни, усі злочини озвірілих неонацистів-рашистів, щоб знали, щоб пам’ятали, щоб не допустили нічого подібного знову.

    Від імені усіх співавторів книги хочу щиро подякувати керівництву і колективу видавництва «Навчальна книга – БОГДАН» міста Тернопіль за підтримку нашого проєкту, за напружену роботу у ході підготовки його до друку, за популяризацію книги «Чи бачать небеса котів?». Впевнена, що і надалі наша співпраця даватиме достойні результати задля Перемоги і майбутніх поколінь.

    Нові імена

    Тетяна Гербіченко

    ***

    Мені гріхи замолювать зарано,

    й на якір теж дочасно ще ставати,

    бо кров моя вогніє полум’яно, –

    Прости мене за це, Святая Мати!

    Бо хочу ще ввібратись у кохання,

    в єдинім серці музою звучати,

    здіймати крила в золоті світання, –

    Прости мене за це, Святая Мати!

    З єдиним хочу росами пролитись,

    зірки з нічного неба з ним збирати.

    З потужними вітрами хочу злитись,

    Прости мене за це, Святая Мати!

    Мені молитись ще й причин немає,

    я п’ю буття, щоб розкіш дарувати.

    А раптом кров моя вином заграє…

    Мене простить за все, Святая Мати!

    ***

    Назбираю вранці у долоні щастя,

    і піду по стежці у широкий світ.

    Моя доля щедра – то моє причастя,

    а скупа недоля – тільки пустоцвіт.

    Промайнули грози й все, що пережите –

    мрякотіння, хмари й зливи крижані.

    Вбереглось в зневірі, у душі сповите,

    лиш зерно єдине, втаєне в мені.

    Визрівало зерно у погожу днину,

    впало в щедру землю й збіжжям проросло.

    Хоч плекалось збіжжя у лиху годину,

    та воно, на вдячність, щастям зацвіло.

    У вітрах життєвих ехом відізвалось,

    виплекане щастя, справджене моє!

    У палкому серці назавжди зосталось

    й золоту стежину візерунком в’є…