Побачив світ 89-ий випуск "Стежини"

  • 5 лип. 2024 16:22
  • 295
    • Стаття Побачив світ 89-ий випуск «Стежини» Ранкове місто. Кропивницький

    Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»

    ім. Віктора Погрібного

    Відповідальна за випуск Ольга Полевіна

    Текст підготував Олександр Архангельс

    Ніни Даниленко "Номер відсутній у ваших контактах"

    Дрібне татуйоване дівчисько діловито прилаштувалося до нього збоку, витягло на всю довжину мізерних рученят селфі-штатив з телефоном і бадьоро залопотіло:

    – Друзі, ми перебуваємо в художньому музеї на відкритті чергової виставки. Тут демонструються роботи майстрів пензля, які вперше виносять свої картини на суд глядача. Одного з митців ви бачите поруч зі мною. Представтеся, будь ласка.

    – Олексій Данчук, – дивлячись повз камеру, неохоче відказав.

    – Які роботи тут ваші, яка їхня тематика?

    – Он ті, напроти нас. Це акварелі в стилістиці відомих серіалів. Наруто, «Володар кілець», «Walking with Dinosaurs»... і ще інших, які я дивився в дитинстві. Але персонажі не звідти – я їх вигадав.

    – Чому вам подобається... – вона підстрибнула прямо в кадрі і скоромовкою, ніби щоб щось не забути, перелічила те, що встигла вгледіти над головами публіки, – малювати саме дівчат верхи на драконах та птахів у космосі?

    – Друг попросив розписати стіни в дитячому розважальному центрі. Там якраз і доречне щось... фантастичне. Туди прийшов із сином один музейний працівник. Йому сподобалися мої роботи, він розпитав про автора й запропонував виставитися. Я накидав кілька речей на папері тільки заради того, щоб заповнити експозицію, бо давно облишив малярство.

    Він говорив силувано і роздратовано, як офіціант, який не дочекався чайових, та то було все ж ліпше, аніж зображувати з себе метра.

    – Ви припинили малювати, – вона спрямувала на нього роблено співчутливий погляд, – через складні життєві обставини?

    – Я недовчився в художній школі тому, що на картинах багато не заробиш, – відказав майже грубо, і дівчина збагнула, що пора згортатися.

    – Пане Олексію, покажіть глядачам вашу роботу, яку вважаєте найдосконалішою.

    – Та вони всі... – хотів зневажливо процідити «ніякі», але замість того різко, мало не пробивши папір, тицьнув у гнома за кермом «Феррарі», рвонув крізь юрму відвідувачів і принишк у далекому закутку. Дівчисько ніби й не завважило на його втечу й уже вмощувало перед камерою манірну даму в капелюшку. Та чепурилася, озиралася, огиналася й зрештою зробила жест, що міг означати лише одне: давайте зніматися на іншому фоні, бо цей занадто невиразний для такої яскравої персони, як я.

    Щойно звільнився простір перед гномом, як він підскочив до картини й пошкодував, що не прислухався до поради лікаря замовити окуляри.

    Може, саме через проблеми із зором йому здається, що колеса Феррарі зелені – а вони ж були сірі?

    Озирнувся сюди-туди. Може, десь є ілюмінація або вітраж, звідки на картину падають кольорові відблиски?

    Немає.

    Протер очі, обережно торкнувся коліс пальцями і скрадливо їх понюхав – дарма. Акварель сохне майже миттєво, запаху не має, годі визначити, свіжа чи давня. Тільки видно, що зелений нечистий. Звісно, бо наляпаний поверх рідного попелястого.

    Він з похололим серцем оглянув інші роботи. У японця з восьминогом ніби все гаразд. У лисиць під парашутами теж. І красуня зі слоном без змін... Хоча ні, він малював їй нюдовий манікюр, а тепер він чорний! А ось тут його сріблясті хмари стали оранжевими, а там у садовій вазі серед петуній виросла червона араукарія, а он – іще...

    Він ніби крізь навушники сприймав гамір приваблених його картинками школярів і сердито відтручував їх, аби не заважали фотографувати. Світлини оригіналів робіт є в комп'ютері. Удома співставить їх із цими розмальовками, а зараз треба хутчіш тікати подалі од паралізуючого відчуття, що в його стужавілу від нервового спазму спину ціляться одразу кілька холодних дул…

    ...Із тридцяти двох робіт змінено двадцять. Ніякого смислової чи естетичної доцільності в цьому не простежувалося. Нові фарби накладалися на світлих місцях – ну, зрозуміло, на темних виходив би тільки коричневий чи бурий. Нові деталі додавала рука... з деякою втіхою відзначив, що не вищого рівня техніки, ніж у нього.

    Хто це зробив? Кому це потрібно? Звичайно ж, не батько, не мати, не друзі. І не його дівчата... колишні, бо з нинішніми зараз справи в режимі очікування. Усі вони востаннє малювали в шостому класі на уроках образотворчого мистецтва.

    Змонтована експозиція чекала вернісажу два дні. Отже, усе сталося саме в цей час. Хтось із музейних? Для чого, яка мета? Підставити його? А кому він конкурент? І що йому можна закинути? Що в природі не існує фіолетових коней? А в уяві художника право на життя має що завгодно.

    Хоча його коні були таки білими.

    Чому музейні не помітили змін? А як? Ці роботи що, авторським правом захищені та дбайливо верифіковані, аби, борони боже, не виставити фейк? У нього навіть немає буклета з репродукціями, щоб із ними порівняти.

    Кілька днів почувався майже очманілим. На вулиці озирався, чи ніхто за ним не крадеться. На роботі старався чимскоріше сплавити клієнтів і бодай на кілька хвилин звільнитися від нудотної присутності небезпеки. Вона нечутно й невидимо прослизала у двері з кожним новим відвідувачем і ніби тільки й чекала слушного моменту, аби накинутися на нього. Схопити за шию, здушити, укусити, проковтнути...

    Картини висітимуть там ще місяць. Ходити туди та вистежувати, хто біля них затримується, щоб вирахувати можливого зловмисника, він не буде через отой самий липкий страх. Не розпитуватиме нічого і в музейних, бо якщо вони непричетні до цієї історії, то приймуть за шиза з манією переслідування.

    Зняти з картин відбитки пальців? Однак же той художник міг працювати в рукавичках, робота нескладна, не вимагає ювелірних рухів. А з чиїми ці пальчики співставляти? Та й у такому разі не обійтися без поліції, а вона ще й не прийме заяву, бо ж нічого не вкрадено й не понівечено. А що змінено картини, то там що в лоб, що по лобі, що до, що після...

    Не шедеври.

    Одначе бінго! У нього ж є юрист, який може дати пораду. Адвокат, що допоміг зачистити задавнену тему з орендою приміщення.

    Номер юриста вкупі з багатьма іншими втопився в калюжі разом зі старим телефоном, зате візитка збереглася.

    Він натис клавішу «набір», торкнувся перших двох цифр і завмер, ошелешено втупившись у свою руку з телефоном.

    Йому здалося, що в полі його зору таких рук дві...

    Їх і було дві.

    Він же сидів перед ввімкненим ноутбуком зі своєю картинкою на моніторі. Отією, з музею. На ній схожий на героя «Аватара» хлопець, повернувшись ослячою потилицею до глядача, намагається з диких джунглів додзвонитися до цивілізації і тримає блакитними пальцями телефон так само, як оце зараз він. Цієї роботи, як він гадав, ніхто не чіпав, а тепер ось... із намальованим дисплеєм ніби негаразд. Щось заважає. Непокоїть. Хоча всі фарби й зображення на місці.

    Ні! Ні!! Не всі!!! На панелі набору реального телефону розбавлені зірочкою, нулем та решіткою цифри: 123456789.

    Пригадує, як ретельно звірявся, перемальовуючи їх.

    А тепер на його картинці...

    Він збільшив масштаб зображення: 0953123132.

    Йому миттю стало навдивовижу легко на душі. Це номер телефону. Він його не помічав, бо цифри дрібненькі, значно блідіші, ніж були в нього. І місцями розпливлися, адже наносилися на густо заляпане тло.

    Безперечно, це чийсь сигнал, запрошення на зв'язок. Може, змовився з музейними хтось із тих, із ким давно не бачився й не чувся, і абонент думає, що таке сюрпризне нагадування буде йому приємне?

    На цифри з малюнка його телефон озвався казенно-сухо: «Нічого не знайдено». У контактах цього номера немає і ніхто з нього не дзвонив.

    Ну, якщо це ноунейм, то сюрприз подвійний.

    Усе ж, натискаючи іконку виклику, завбачливо вирішив перестрахуватися.

    – Я слухаю, – жваво продзвенів жіночий голос.

    – Доброго дня, це магазин офісних аксесуарів?

    Секундна пауза.

    – Так. Який товар вас цікавить?

    Його гру підхопили? Це здалося недобрим знаком. Що б таке спитати, аби вона відповідала подовше? Можливо, тоді впізнає голос, бо поки що звук далекий і механістичний, ніби з реверберацією.

    – Алло, алло, озвіться, вас не чути, – інтонації в трубці набули відвертої кокетливості, – може, вам тут потрібне не щось, а хтось?

    – Так, ви вгадали. Якщо можна, я хотів би почути Єлизаве...

    – Льошику...

    ...Вона здавалася злегка розгубленою. Принаймні не такою впевненою в собі, як на нечисленних фото у Фейсбуці, де нічого не повідомляла про себе і тільки зрідка виставляла художні роботи без підпису. Не міг визначити, її це чи чужі – усі були плюс-мінус однаково професійні.

    Зробивши ковток кави, Ліза дзенькнула чашкою об блюдце:

    – Тобі хочеться негайно дізнатися про музей, адже так?

    Несподівано для себе він розсміявся:

    – Авжеж.

    – Тоді починаю здалеку. Ти, мабуть, знаєш, що ми звідси виїжджали, бо тата перевели. Тепер він вийшов на поліцейську пенсію і вони з мамою повернулися сюди, адже старої квартири не продавали. П’ять місяців тому до них перебралася і я, бо розлучилася з чоловіком.

    – Діти є? – він мало не ляснув себе по губах за невчасну репліку, але Ліза не збентежилася:

    – Нема. Чекали, поки зберемо на житло, доти винаймали.

    – У мене теж немає дітей і я ще не був одружений.

    Його підсвідомість інтуїтивно озвучувала моменти, які були для нього важливішими, ніж музейна диверсія. Ще не знаючи її причин, він уже зважував, коли можна буде пересісти на диванчик до Лізи й пригорнути її.

    Принаймні спробувати.

    Ліза, здавалося, стала почуватися впевненіше і взялася за морозиво.

    – Тато влаштувався охоронцем у музей, а я – викладачкою в мистецький коледж. Приводила сюди учнів і сама розглядала, що і як тутешні пишуть. Іноді приносила татові перекуску чи ліки. У залах вечорами нікого не було, і можна було без поспіху роздивлятися все, що хотілося. Бачила роботи кількох із нашої художки.

    – Моїх там виявити не сподівалася?

    – Я знала про твій сервіс ремонту побутової техніки, кілька разів проходила мимо... Оті вітрини ти сам оформив, так?

    Він ствердно хитнув головою.

    – Вони чудові. Ти, Льошенько, даремно тоді сумнівався у своїх здібностях. А я у своїх – ні. Може, це тому ти завжди був зі мною... якийсь ніби штучний, несправжній, сам не свій.

    – То через те, що біля тебе крутився Юрко...

    Вона посерйознішала:

    – Ви обидва подобалися мені однаково... але тільки трохи.

    – Ти мені не трохи.

    – Я тоді і ще довго була закохана в... ти його не знаєш.

    – Він став твоїм чоловіком?

    – Ні. Там не було такої взаємності, як мені хотілося б. Я вийшла за Юрка. Коли в мене там... із тим... мені було дуже тяжко, я подзвонила йому...

    – Йому, а не мені...

    – Йому. Він уміє... як ото пафосно кажуть – загоювати душевні рани. І йти на жертви, адже переїхав до мене. А ще в школі... Ти пригадуєш, як перед крутим конкурсом зник мій пейзаж? І скільки не шукали, не знайшли? Загубитися та картинка не могла. Її хтось забрав зумисне, бо вона претендувала на перше місце. Я дала іншу, вона нічого не зайняла... Це і для дорослого шок, а для дитини...

    Він не спромігся ні на що ліпше, як висмикнути з лотка серветку і простягнути їй. Вона промокнула вії і продовжила:

    – І тоді мене особливо турботливо розраджував Юрко...

    – Я теж хотів, а ти від мене відверталася...

    – Було таке, – зітхнула Ліза. – Недавно я побачила в музеї афішу з твоїм прізвищем. У ніч перед вернісажем була якраз татова зміна. Разом із вечерею для нього я поклала в сумку фарби, пензлі, воду, пішла ніби оглянути нову експозицію... Усе зайняло не більше години.

    – А інша охорона? Я бачив хлопців у формі на кожному поверсі...

    – То вдень. Вночі один черговий.

    – А відеокамери? Вони ж тебе записували?

    – Записували, що вешталася залами, то це не секрет ні для кого. До інших охоронців теж приходять родичі – під їхню відповідальність.

    – Але ж камера могла зафіксувати, як ти...

    – Я знаю розташування всіх камер. Той сектор, де були твої роботи, не потрапляв під відеоогляд.

    – Бо на цей товар не тільки покупця, а й злодія не знайдеться, – він спробував усміхнутися, але, здається, лише показав зуби, а в грудях ніби ворухнувся кубик льоду.

    – Лізо, а чому ти просто не намалювала номер телефону, а розфарбувала й інші картини?

    Вона енергійно зачерпнула з піали кульку морозива:

    – Ти не помітив би однієї заміни цифр, вони ж крихітні. А коли попсувати й інші роботи, ти почнеш вдивлятися, щоб знайти систему й сенс у цих втручаннях, і доберешся куди слід. Рано чи пізно.

    – Знайшов пізно... Лізо, а можна тебе спитати...

    – Чому ми розлучилися з Юрком?

    – Ну, і це теж....

    – Жили ми... непогано. Думали, що залишимося в тих краях назовсім. Свекри все просили в нас онуків... – Ліза з досадою заклацала уявною запальничкою, – я б оце зараз закурила, якби не кинула. Юрко єдина дитина, сумували за ним, просили частіше провідувати їх...

    – Вони ж тут живуть... ти приїздила... – хотів сказати «І жодного разу не захотіла зі мною побачитись?», але проковтнув ці слова. Злякався, що запитання пролунає докірливо чи, що значно гірше, жалібно.

    Ліза не відповіла й заговорила тільки тоді, коли пошпорталася в телефоні й поклала його перед собою.

    – Якось під час відпустки ми допомагали його батькам із ремонтом. Меблі переставляли, переносили та перепаковували речі... Із однієї з валіз випали старі фотки, якісь пожмакані журнали і Юркові зошити та малюнки. Я почала їх перебирати... і побачила отой свій зниклий пейзаж. Ось він.

    Вона підняла телефон і опустила так швидко, що я встиг розгледіти лише сині й оливкові плями.

    – Юрко стояв позаду мене. Я простягнула йому картинку. Він зиркнув так недбало і сказав, що це мотлох, якому давно треба б зотліти на звалищі. І що йому бридко дивитися на свою колишню мазню. «Це мій пейзаж, і коли він зник, я мало не вмерла з відчаю!», – прокричала я. Він підняв малюнок отак, – вона стулила нігтями один до одного свої мізинці, – потеліпав, ніби струшуючи бруд, – Ліза продемонструвала цей рух, – кинув на підлогу і заявив, що, здається, пригадав. Він нібито хотів узяти а чи й узяв якийсь малюнок, може, каже, і схожий на цей, на пам’ять про мене. Боявся, що вже більше не побачимося.

    Вона зазирнула в порожню чашку. Я похапцем підсунув до неї свою каву, якої не торкався.

    – Розумієш, Льошо, аби він сказав це перед нашим одруженням... Аби зізнався сам… Чи якби хоч не вибріхувався, коли я натрапила на той пейзаж! Я, можливо, вибачила б його дитячий порив. То могло статися з відчаю. Бо Юрко мені заздрив і не міг приборкати це почуття. Серед нас трьох його здібності та працездатність були найнижчими – і він це знав. А бути художником хотів шалено.

    – І в нього це вийшло?

    – Можна і так вважати. Знаєш, чим він займається? Виколупує портрети й написи на пам’ятниках! Це бездонне море замовлень і грошей. А я час від часу надибувала то на антресолях, то за шафою, то на денці шухляд із його інструментами пачки ескізів. Недавніх. Я клала ті роботи на місце й ніколи не згадувала, що знаю про них. Я його жаліла. То були незмінно школярські вправи, без жодного прогресу... Після всього не могла з ним залишатися. Не співчувай йому. Він не надто побивався. У нього вже нова... наречена.

    Вони довго сиділи мовчки, і йому здавалося, що з шаноби до цієї тиші люди за сусідніми столами приглушили свій гомін, а призахідне сонце за вікном поквапилося сховатися за смугу щільних хмар.

    У кафе ввімкнули торшери. Вони накинули на Лізу теплий персиковий серпанок, а його занурили в густу тінь; це укриття додало йому відваги.

    – Лізо, ти ж і досі не сказала, чому просто не зайшла до мене? Навіщо такі ризиковані експерименти з тими пікчами? Адже я міг здійняти скандал, у твого батька були б неприємності...

    – Тоді б ми просто побачилися швидше, бо я б негайно зізналася. А щодо нашої зустрічі... Довго зважувала... хотіла визначити, наскільки я для тебе важлива. Це, звичайно, безмірна наївність – сподіватися, що ти подумаєш, ніби тим художником-невидимкою можу бути я.

    – А я й подумав...

    – Так. Від того мені ще дужче ніяково й соромно перед тобою.

    Сум'яття щемно стисло йому горло:

    – За що соромно, господи? Лізо, чим ти ще, крім цього жарту, переді мною завинила?

    – А тим...

    Вона підхопила сумочку, рушила до виходу і, незважаючи на здивовано підняті голови та перешіптування відвідувачів, уже в дверях прокричала:

    – А тим я завинила, що коли ти так раптово покинув художню школу, більше ніколи там не появлявся, жодного разу не бачився зі мною й не попрощався перед моїм від'їздом, я подумала... я стала вважати... я ще довгі роки була переконана, що мій конкурсний малюнок украв ти!

    22.06. 2024.

    м. Кропивницький