Побачив світ 90-ий випуск "Стежини"

Часопис Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ»

ім. Віктора Погрібного

Відповідальна за випуск Ольга Полевіна

Текст підготував Олександр Архангельський

Олександр Архангельський.

Та, приходить лише в сни…(оповідання)

– Здається, нібито все…

Ігор кинув оцінюючий погляд на Ларису, а потім перевів його на мольберт.

«І як мені вдалося передати її рух, поворот голови? Це ж треба – показати рух від глядача, сповнений ніжності дівочий погляд на її супутника в пів оберта, тобто на мене, хоча своє обличчя я не намалював – лише фігуру. Правда, дещо її прикрасив, зробив ширшими плечі й вищим зріст, що додало юнакові з картини мужності й упевненості. Аякже, рука в руці – і до стіжка, який видніється вдалині на фоні чи то лісу, чи то посадки. Низьке сонце кидає теплі промені, добре промальовуючи фігури.

А от фігуру дівчини прикрашати не було потреби: Лариса мала ідеальну, як на мій смак, фігуру. Зріст вище середнього, тонка талія, широкі стегна, стрункі ноги, тендітні руки. А волосся!.. Золотаве, зібране в пишну косу, на скронях легенькі завитушки, які так і виблискують на сонці. Її легка ситцева сукня просвічувалася наскрізь, а під нею промальовувалися звабливі форми.

Ох, ці форми!.. Коли Ігор ставив контрове світло, аби все це прописати, він скаженів від бажання торкнутися Лариси, та так і не наважився це зробити.

Вона хотіла подивитися на те, що в нього виходить, але він зарікся комусь показувати незакінчене полотно. Навіть викладачеві. Усі змирилися з його забаганкою й чекали, що ж він таке намалює? Знали його хист, його пристрасну натуру, бачили модель, цокали язиками, мовляв, яку кралю вподобав! Та ще й умовив її позувати. Це не циркачки з цинічними поглядами і вже не молодими тілами. Саме таких підбирали викладачі, мовляв, навчіться передавати усі подробиці тіла – і не лише ідеального за формою.

Товариші під’юджували: невже ню покажеш? Він спочатку й хотів намалювати оголену дівочу фігуру, та потім передумав. Не треба дражнити гусей. Але від еротичного сюжету не відмовився. Картина виходила красномовною: двоє люблячих у надвечірню пору поспішають полем до стіжка. І не важливо, що буде далі. Головне – намір побути разом, помилуватися без зайвих очей. І цього досить.

– Покажеш, нарешті?

Лариса дивилася прімо Ігореві в очі. У погляді була вимога і, разом з тим, лагідність через довіру. Він – художник, а вона – лише модель. Ні, не так! Вона – його модель, яка згодна виконати всі його забаганки. Сказав би: роздягайся – і роздяглася б, не роздумуючи. Але він цього не запропонував.

Лариса пригадала, як кілька днів тому її зупинив чудернацький на вигляд хлопець і попросив йому позувати для дипломної роботи. Мовляв, горю: через тиждень захист, а в мене ще пензлі сухі – ні задуму, ні натури, ні моделі. І тільки ви можете врятувати бідолашного художника – стати його музою.

Тож хіба відмовиш? І Лариса, довго не роздумуючи, погодилася.

Наступного дня вони зустрілися на автобусній зупинці, аби поїхати за місто в пошуках пленеру. Її дещо стурбував пізній час, але Ігор сказав. що саме в цю пору найкраще світло, так званий режим.

Дійсно, захід сонця був вражаючим. Лариса не часто зустрічала вечірню пору поза містом, тож її вразили довгі тіні, м’яке світло сонця, що заходило за вечірні хмари.

Їм довго не довелося ходити полями. Ігор схопив етюдник і швидко накидав контури лісу й на його фоні стіжок сіна. Мабуть, хтось косив траву на узліссі, а вивезти сіно не встиг – лише від можливого дощу зібрав його в стіжок.

Лариса вже почала турбуватися, бо вже зовсім смеркалося. Ігор поводив себе пасивно, не виказував знаків уваги. Лариса не розуміла, чи сподобалася йому, чи він надто занурений у свою роботу. А може… він нетрадиційної орієнтації? Кажуть, що серед митців це досить розповсюджене явище. Хоча – ні, кілька зацікавлених оцінюючих поглядів Ігоря вона спіймала.

Чи сподобався він їй? Скоріше – так. Невисокий, худорлявий, з пишною шевелюрою, стягнутою тасьмою. Гарні рухомі руки. Тонко окреслені риси обличчя. Та головне – очі. Швидкий погляд з-під пухнастих вій знизу вверх. Ні, він не роздягає поглядом – оцінює, а швидше за все – милується. Коли він кидав на неї цей погляд, вона ніби зомлівала на мить – і тепла хвиля огортала її всю.

Та він навіть не намагався взяти її за руку, на те, щоб обійняти. Лише коли сідали в автобус, галантно простягнув їй руку, але вона навіть не обіперлася на неї і не відчула дотику. Чому? Відповіді й сама не знала.

Потім було кілька сеансів позування в студії. Ігор попросив одягти легку ситцеву сукню. Лариса ледь не задихнулася від подиву: це був її улюблений літній наряд! Вона, скільки себе пам’ятає, із зими шила собі легкі літні сукні. Мабуть, мимоволі так лікувалася від зимової недуги.

Ігор ставив світло, повертав Ларису в різні боки. Обидва мовчали. Вона, вивчаючи, споглядала за ним, а він, ніяковіючи, робив багато зайвих рухів, метушився, перекладав пензлі й фарби – та ніяк не міг заспокоїтися. Лариса хвилювала його.

Він чув багато небилиць про зв’язки художника й моделі, але власного досвіду не мав. Тож незграбно й метушився, у душі проклинаючи і себе, і всю цю справу. Та врешті-решт якось опанував себе, щось почав малювати, але поки що нічого путнього не виходило. Він не бачив полотна в цілому.

До іспиту залишилося дві доби. Ігор звівся нанівець. Він, не виходячи зі студії, нічого не їв і майже не спав. Та, перебуваючи в стані крайнього напруження, якось вночі він нарешті побачив полотно!..

– Ігорю, не томи, покажи, що вийшло!

– Ні, Ларисо, завтра. Усе – завтра. Приходь на захист.

– Як скажеш…

Лариса різко повернулася – і, не оглядаючись, пішла до виходу.

Ігор за нею не рушив. Він, мов зачарований, дивися на полотно… Це ж треба! Вийшло – усе, як слід.

Він уявив, як викладач, цей старий ловелас, закліпає й затрясе головою на знак згоди. Добре, що він відпустив студентів на волю, мовляв, робіть, що хочете – ви вже майже самостійні у виборі, я вам не наставник, а колега по цеху.

Усе буде завтра. Після захисту він освідчиться Ларисі, розповість про свій захват, про бажання бути разом. Усе – завтра!..

Ігор написав на табличці «Двоє», накинув на картину полотно й побрів додому…

На ранок він зайшов у студію, зняв картину з накинутим полотном і відніс її в аудиторію, де його товариші розставляли свої роботи. До нього кинулися: «Покажи!» – та він був невблаганний.

Лариса разом із зацікавленими глядачами теж увійшла до аудиторії й сіла подалі в кутку. Він із заклопотаним видом їй злегка кивнув.

Комісія зайняла свої місця в президії.

Коли прийшла черга Ігоря показувати свою дипломну роботу, він нервовим рухом відкинув полотно – і занімів… На картині кремезний юнак із рюкзаком через плече впевнено крокує полем до узлісся. І назва: «Додому!..». Мабуть, викладач вночі перевіряв, що ж намалювали його підопічні, і, аби на наразитися на критику комісії, переробив усе по-своєму.

Комісія схвально поставилася до картини. «Сучасно». «Гарне світло». «Хлопець, мабуть, здаля мандрує додому, де на нього чекає старенька мати чи наречена». «Талановито, із хлопця буде толк!». «Робота заслуговує на найвищий бал!».

Та Ігор усього цього не чув. Він краєм ока побачив, як Лариса підвелася з місця й прожогом кинулася до дверей. І ще довго він чув стукіт її каблучків…

Опісля викладач, ніби вибачаючись, сказав Ігореві:

– Оцінив. Але, пробач, таке на захист виставляти не можна. Не на часі. Твоє тобі буде – ще й не таке намалюєш.

Ігор нічого не відповів.

Товариші зневажливо поплескали Ігоря по плечу, мовляв, розуміємо!..

Ларису він не шукав…

Життя підхопило у вихор – замовлення, виставки, дипломи, нагороди, аукціони, жінки, вигідне одруження, діти, онуки. Усього було. Та не було головного – тієї, яка з ним вечірньої пори рука об руку йшла до стіжка.

Вона приходила лише в сни… З кожним роком усе частіше й частіше.

ОЛЬГА ПОЛЕВІНА

ОСТАННІЙ ШТРИХ

Гліб подивився на годинник: до закриття музею залишилося півтори години, а картинам ще не знайшли місця! Йому запропонували куток залу далеко від вікон, а його п’ять картин ніяк не вписувалися в цьому місці. Світло падало невдало, поряд висіли інші картини й відволікали увагу…

У себе на веранді, де він їх писав, вони мали інший вигляд. А тут загубилися серед інших. А ще його улюблена «Гелена біля вікна» не вміщувалася на стіні. А відмовитися від цієї картини він не міг…

Уже тричі робітник перевішував картини, а Гліб ніяк не міг знайти вдале розташування.

– Глібе Володимировичу, скільки можна! – подав голос той і пересунув драбинку. – Оцю велику в самий куток, а інші над нею.

Але в кутку вся чарівність картини губилася…

Ну, хто її тут побачить?! Над жіночим портретом повісили пейзаж, бо тільки він уміщався. А Гліб хотів, щоб поряд був натюрморт: ваза з хмаринкою бузку на мережевій скатертині, а поряд жіночі прикраси – намисто з перлин, каблучка… Це було б продовженням першої картини…

– Ви як хочете, а в мене закінчився робочий час! – робітник схопив драбину і поніс її до виходу.

Гліб понуро дивився на свої картини. Як він мріяв про цю виставку, сподівався, що вона принесе йому вдачу! А зараз… антиреклама!.. Хто помітить його картини в темному кутку! Жінка біля вікна якась нежива, зі тьмяним волоссям, небо на пейзажі якесь сіре, озеро на іншій схоже на болото, вулиця міста, яку він так старанно виписував, – наче невдала декорація аматорського театру…

Старий у картатій сорочці підійшов до нього і задивився на жінку біля вікна.

– Подобається? – кивнув на картину Гліб.

– На мою онуку схожа. Ви того… вже зачиняють. Завтра приходьте.

Гліб зрозумів, що це нічний сторож.

Навіть цьому – неголеному, у затертій сорочці – не сподобалися його роботи. Це він відчував. Презирлива усмішка в старого.

А що? Він живе серед картин. Мабуть, кожної ночі обходить зали й посміхається, дивлячись на них. І художники для нього – дивакуваті люди, які витрачають скажені гроші на фарби, щоб намалювати таке непотребство. Бо отой млинець – це що, сонце? А та скибка гарбуза – то що, місяць?..

Тяжко зітхнувши, Гліб пошкандибав до дверей. Ось тут, біля вікна, повісити б! Але це місце віддали відомішому художнику. Тільки-но з дверей – і прямо в цю картину! А його твори – у темному кутку, низько, ще трохи, і до підлоги недалеко…

Відкриття було помпезне. З червоною стрічкою, яку перерізав мер міста. З музикою. З промовами на підмості.

Потім усі розбрелися залою.

Гліб проштовхався до своїх картин. І закляк.

Що це?.. Звідки це сяйво на волоссі Гелени? Контрове світло висвічує силует, золотавим ореолом окутує голівку жінки. Що змінилося?! Додали освітлення? А букет бузку?.. Була ж фіолетова хмарка, а ось і окремі квітки можна розгледіти! Якось по іншому тіні лягають, і їх можна уявити!

А річка – тече! Що змінилося? А небо ясне, сине, і сонячне проміння на воді! А перлини намиста виблискують! Опуклі, ніби світяться зсередини!..

Невже це він написав?..

– Гарно, дуже гарно, колего! – почув він голос позаду себе. Озирнувся. Це члени журі розглядають картини. Гліб відступив у бік. Послухати їх розмову! Вони ж не знають, що автор тут, поряд!

– Непогано! – погодився огрядний сивий чоловік, у якому Гліб признав голову Спілки художників. Від його слова багато чого залежить!.. – Як тонко виписана каблучка! І ця хмаринка в кутку – вона «робить» весь тон неба! Без неї – лубочна картинка з базару!

Він текою, яку тримав у руці, затулив її, і одразу небо стало сірим і тьмяним.

– Це геніальний штрих! – погодився інший. – А ці краплі світла на волоссі жінки – вечірня зоря!

– Чиї картині? – запитав голова. Він нахилився до напису на рамі, бо картина висіла досить низько.

– «Гліб Боровицький», – прочитав він. – Щось я не пригадую це ім’я…

– Це мої картини, – обізвався Гліб.

– О! Вітаю Вас, молодий чоловіче, у вас є бачення. Ось тут, букет бузку, і три темні рисочки натякають, з яких квіточок зібране диво!..

Гліб придивився й побачив кілька штришків більш темною фарбою. Він міг поклястися, що не писав їх! Звідки вони тут з’явилися?!

Натовп перемістився до інших картин, а Гліб з подивом розглядав свої. Ці дві цяточки оранжевим кольором на волоссі жінки – він не робив цього! Але вони немов запалили світло. І хмаринки вчора не було! А ця каблучка в кутку картини!.. Не було на ній перлинки, не було!!!

Але з перлинкою – краще!..

Гліб схопився за голову. Містика якась!.. Картини заграли, ожили.

І як він не здогадався сам домалювати у кутку хмаринку?! Два штрихи білою фарбою, і все! І небо засвітилося!..

…Його картини відмітило високе журі. Він отримав диплом і пропозицію працевлаштування – мрії здійснилися…

Мабуть, він у пориві натхнення не запам’ятав, яку фарбу й куди поклав останнім штрихом…

А той, у картатій сорочці, як він презирливо оглядав картини!.. Нічний сторож!.. А ось вам – диплом з відзнакою!

Після виставки Гліб отримав велике замовлення на серію картин. Він із запалом узявся за роботу. Півроку писав, але щось пішло не так. Чогось не вистачало. Він не міг повторити отой блиск на волоссі… І квіти якось не оживали…

Замовник картини не взяв.

І всі ці півроку Гліба з’їдала думка: як і коли з’явилася хмаринка у кутку його картини. Ну, не писав він її! Не писав.

А хто ж тоді?!

– А скажіть мені, – звернувся він до чергового в музеї, до якого прийшов саме для цього, – де той ваш нічний сторож, який працював тут пів року тому?

– Сан Санич? – здогадався кремезний чолов’яга. – так він уже не працює. Захворів, до доньки поїхав…

– А як його знайти? – запитав Гліб.

– Тут недалеко його онука живе, – підказав черговий.

Двері відчинила дівчина, і в Гліба перехопило подих. Як вона схожу на ту, вигадану жінку біля вікна, яку він потайки назвав Геленою!

– Діда немає в місті, – пояснила вона.

А скажіть, він уміє малювати? – обережно спитав Гліб, щоб перевірити свою здогадку.

Дівчина посміхнулася й відступила вбік.

– Заходьте, – запросила вона його.

Усі стіни передпокою були завішені картинами. Гліб зупинився перед ними.

Рука майстра. Йому так ніколи не написати…

– Мій дід давно закинув живопис… А це – залишилося на спомин.

– Чому? – глухо спитав Гліб.

– Бо щоб стати знаменитим, одного таланту мало, – відповіла дівчина. – Треба мати гнучкий хребет. А дід завжди був нездатним до цього…

Гліб вийшов приголомшений.

Ота хмаринка, оте світло на волоссі… Що то було? Жарт генія чи допомога посередності?...

…А ви подумали, що вони знайдуть спільну мову?

Та це зовсім інша історія.