Побачив світ 93-ий випуск "Стежини"

Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного

Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна

Текст підготував: Олександр Архангельський

Тетяна Микитась

ОЧІ

Кохана, де тебе шукати

У непрозорості людській…

Вадим Крищенко

Як не дивно, але це кафе на моїй загубленій у нетрях міста вуличці було єдиним. Я інколи заходила сюди, бо що-що, а каву тут таки вміли готувати. Кафе було невеличким, досить охайним, затишним, із чистою, натертою до блиску дерев’яною підлогою. Межі його території чітко окреслював філігранно вирізьблений – теж дерев’яний – бар’єрчик, уквітчаний барвистими квітами в красивих кашпо. По кутках стояли під бездоганно білосніжними скатертинами чотири столики на такій відстані один від одного, щоб відвідувачі могли вести тихі розмови, не заважаючи іншим. За одним з них розмістилася сім’я з двома чемними дітками. За другим – молода пара. Вочевидь, недавно одружилися, бо їхні руки час від часу ніжно зустрічалися на білій поверхні столу, а очі випромінювали глибину трепетних почуттів За третім статечні чоловіки неспішно вели свою ділову розмову. Був час, як тепер часто говорять, другого ланчу. Між столиками легко пурхало молоденьке дівчатко років вісімнадцяти з великими чорними очима.

Невдовзі до кафе завітав сивочолий літній добродій: красивий, якийсь, як для чоловіка, витончений, з гордовитою, на перший погляд, поставою, стрункий і чимось ніби заклопотаний. Оглянувши кафе, він упевнено попрямував до мого столика.

– Перепрошую, дозвольте присісти біля вас? Я ненадовго, заважати вам не буду.

– А чому ж! Сідайте. Я теж незабаром піду, ось лишень доп’ю каву.

Чоловік стомлено сів у плетене крісло. Підійшла офіціантка. Він замовив каву і якось аж занадто уважно, як мені здалося, глянув у очі дівчини, що та аж спаленіла. Відвідувач перевів свій погляд на мене і, мабуть, зрозумів мій подив.

– Не дивуйтеся й не думайте нічого поганого на мою адресу. Просто я шукаю жінку чи дівчину з незвичайними очима. Маю лише одну прикмету: у неї, напевне, дуже гарні очі.

Мені це нічого не пояснювало. А він довго сидів мовчки, ніби заглибившись у якісь свої потаємні думки чи спогади, а коли принесли каву, повільно промовив:

– Якщо ви не поспішаєте, я розповім вам свою історію, від якої я втратив спокій, і про жінку, яку розшукую вже досить довгий час.

Що-що, а слухати я вмію. У нього ж, вочевидь, виникла потреба виговоритися, і краще перед зовсім незнайомою людиною. І аби не сполохати його думок, стиха промовила:

– Ні, не поспішаю. Я слухаю вас.

Він повільно, розмірено розпочав свою сповідь, інколи надовго змовкав після сказаного, ніби відділяв абзацом кожну нову думку від попередньої на сторінці паперу. Здавалося, що цей суворий на перший погляд чоловік звертався радше до себе, до своїх переживань, ніж до мене. А я не задавала йому запитань, не виказувала своїх емоцій, аби не перешкодити плину розповіді. Я бачила, що його серце вже не кровоточило, але ятрилося незагойною раною. Думаю, що він, заглибившись глибоко в себе, навіть забув про мою присутність.

– На сьогодні моє ім’я досить відоме. Ні, я давно переріс той вік, коли хочеться похизуватися перед іншими своїми здобутками й досягненнями. Проте, констатуючи факт, просто хочу сказати, що мої роботи виставлялися в Києві, у Дніпрі, у Львові, у художніх салонах, музеях і бібліотеках досить великих міст, де могли зібратися поціновувачі чиєїсь творчості. Бував з ними й за кордоном. Та чи був я задоволений і щасливий з того? Мабуть, що так. Адже це було моє дітище. А от у особистому?.. Свою самотність я переніс і на полотна. Звідси вони були ніби огорнуті серпанком жалю, якогось смутку чи задуми. Тому відвідувачі виставок і називали їх душевними, сумовитими, такими, що наводили кожного на власні потаємні роздуми. Та мова про інше.

Того року вересень був цілковитим продовженням спекотного літа. І за сприянням погоди міська влада в рамках програми «Вересневі самоцвіти» розгорнула широку й різноманітну панораму святкування. На центральній площі свою майстерність демонстрували танцювальні гурти, на майданчику перед обласним театром на влаштованій великій сцені співали хори міста й багатьох районів нашого степового краю, у прилеглому парку розмістили книжковий ярмарок новинок місцевих літераторів і запрошених гостей. А на двох його бічних алеях відкрили виставку картин, присвячену місту.

У той день я, як завжди, із самого ранку вже був у майстерні. Та чомусь не працювалося. Якась незрозуміла внутрішня тривога чи передчуття чогось незвичайного гнали мене на вулиці міста, до людей, хоча я схильний здебільшого до самітництва.

Прийшов трохи пізніше, щоб пропустити урочисте відкриття, знаючи ставлення влади до питань культури. Навколишні тісні вулички, зарані перекриті поліцією, були забиті автобусами, які привезли учасників хорів, а на сцену вже піднімався перший з них.

Я послухав кілька пісень, заглянув на майданчик, де натхненно й не зовсім читали свої твори поети, перейшов до алей з картинами. Чи шукав чогось геніального? Зовсім ні, але натрапити на щось особливе таки сподівався. Бувають же випадковості! Чи не здається вам, що поети й художники емоційно схожі між собою? Одне влучне слово чи вдалий мазок пензля можуть зробити роботу шедевром. До речі, як і якась похибка, – погубити її. І я таки знайшов ту родзинку, хоча й була вона не з радісних.

Того дня мені особливо хотілося доторкнутися до справжнього, до тепла, до свіжості. Усі ж ці пейзажі, журавлі, красуні, тихі вулички були ніби висмикнуті з суворої сучасності ще ніби безтурботного життя. Адже на Сході вже точилися жорстокі бої. Справжня війна (та чи буває справжня й несправжня – з її жахіттями й перерваними ланцюжками сотень життів?) докотиться сюди через кілька років. І чи й до всіх дійде її страшний підтекст про знищення цілої нації?

Сьогодні ж тут було лише кілька картин на цю тему. Особисто мене вразила одна з промовистою назвою «Вибух!». Грудочки землі на ній так зримо зметнулися вверх, що душа моя чи й не вголос заволала, аби це була остання рана на лоні наших степів. Мені здалося, що в тих чорно-білих штрихах зачаїлася неперевершена сила прагнення до волі, до життя.

Хочу зізнатися вам, що саме ця картина, на перший погляд непримітна, укріпила в мені бажання поїхати туди, де вирішується, по суті, наша доля. Сподіваюся, що мені поталанить зобразити тих мужніх воїнів такими, як вони є – під обстрілами, під дощами й осінніми вітрами, у хвилини страху й відпочинку, зі зброєю в руках чи в жартівливому танці серед польової дороги. Це для нащадків. Чи зможу? Принаймні, – спробую.

А ще з особистого: останні роки картаю себе за те, що не зробив жодного портрета дружини. Тепер і повернувся до нашого з нею міста заради цієї мети. Можливо, знайомі вулички, відлуння кроків, голос випадкового перехожого допоможуть пригадати мені якісь миті нашої юності. Повірте, час не лікує рани, а лише стирає риси й залишає в серці якийсь невагомий ідеал дорогої тобі людини. Я ж хочу намалювати її такою, якою вона була: пристрасно живою, повною вогню й енергії, нестримного прагнення польоту, жаги кохання…

Думаєте, що говорю пафосно? Можливо. Та хіба любов до життя там, у окопах, чи кохання двох вірних сердець не є апофеозом всесвітові?

Але повернімося до того вересневого дня. Усе на цьому святі влаштовано досить елегантно, пристойно, продумано. Чому ж не зникав з моєї душі цей дивний неспокій?

І ось наближаюся до кінця наступної алеї. Якось відокремлено, ніби потрапив сюди випадково, на досить таки великій віддалі від інших стоїть ще однин мольберт-тримач, а на ньому картина у скромній рамці. Повільно наближаюся до неї… Зненацька щось невидиме штовхнуло мене в груди, а до горла підкотилася жорстка вогняна грудка й боляче вдарила в самісіньке серце – та так, що перехопило подих! На мене дивилися очі, її очі… Мої любі очі!.. Бліде обличчя в обрамленні темного волосся, високе чоло, пухкі, гарно окреслені чітким вигином губи. Та все ж головними були таки очі: великі, темно карі, з трішки розкосим прорізом. Вони дивилися з-під чорних брів, що розкинулися до скронь двома дугами пташиних крил, розправлених для польоту. У центрі зіниць сріблом сяяли дві іскорки життя. Куди спрямований цей погляд? У широкий світ, у небо, у глибину моєї душі, у наше минуле?.. Куди б я не став, ті очі з цього дивного полотна дивилися на мене уважно, допитливо, якось ніжно й тепло. Я глянув на підпис під картиною. Вона так і називалася: «Очі». Прізвище автора мені незнайоме. Відмітив, що це була жінка. Та це й неважливо. Адже вона чітко, небагатьма штрихами в чорно-сірих тонах передала невибагливий, але твердий характер моєї Інги.

Я не міг відірватися від цих очей. Я так любив дивитися в них вдень і ввечері, я так любив цілувати їх вранці й своїми губами збирати біля кутиків її очей зморшки-смішинки. Цей погляд був прекрасним і в задумі, і в радості. Я з нетерпінням чекав кожної зустрічі з ними, коли ми були нарізно.

А ще Інга любила перші проліски на проталинах. Ми їхали до найближчого лісу, віднаходили галявину з квітами. Вона сідала на пеньок чи на стовбур поваленого дерева й подовгу дивилася на той розсип блакиті. Для неї ті пелюстки були краплинами самого неба. І ніколи не зірвала жодної квітки. Адже вони народжені для життя! А восени, зі сміхом пустотливої дівчинки, вона збирала цілі оберемки жовтого кленового листя, приносила додому й викладала на підлозі поблизу вікна (щоб зігрівати останніми теплими променями!) жіночу фігуру, як пояснювала мені, Осені-феї. Інга обожнювала осінь, одухотворяла її, а часом навіть зверталася до неї зі своїми проханнями.

Усе скінчилося раптово, несподівано. І жахливо… Інга була гарним журналістом. Писала до одного з глянцевих журналів чудові статті – мала прекрасне відчуття слова. Її розповіді користувалися увагою читачів. У останній день літа вона поверталася з відрядження. Повітря просто розпинала жарінь, і вечір зібрав у небі грозові хмари.

Як вона любила грози й швидку їзду! При в’їзді до міста дорога вже була мокрою. Чому вона не збавила швидкості? Поспішала до мене? Що відвернуло її увагу? Адже гарно водила авто. Проте автомобіль занесло й викинуло на придорожнє дерево…

Я не міг більше стояти біля полотна. Відійшов до ближньої лавочки, довго сидів, заплющивши очі. Пам’ять у ці миті перегорнула наше минуле. Її очі все життя були поряд зі мною, раділи моїм успіхам, часом витягували мене з чергової життєвої прірви. Я не міг їх зрадити. Виявилося, що належу до когорти однолюбів. Знаю, вона не осудила б, але… Здається, я й цієї миті відчував її присутність. Вона поруч, завжди поруч.

Підводжуся й направляюся на вихід з алеї. Раптом, у якомусь підсвідомому пориві повертаюся й майже бігцем кидаюся до картини. Я хочу запам’ятати прізвище художниці, яка відтворила на полотні те, що знав лише я. Звідки вона довідалася, що діялося всі ці роки в моїй душі, чим жило моє зболене серце?! Я хочу знайти авторку й подивитися в її очі! Можливо, вона перенесла їх на полотно із дзеркальної глибини? Та біля картини забуваю про це, бо бачу – щось змінилося. Вдивляюся в обличчя… Там, в очах, на місці сріблястих життєвих іскринок у зіницях якоюсь дивною блакиттю сяють пелюстки пролісків, видимі лише мені. Хто кинув їх туди за ці миті моєї відсутності, хто домалював ті ледь помітні сині штрихи серед чорно-сірих? Ніхто ж не підходив сюди.

Не усвідомлюючи своїх дій, я навіть заглянув за мольберт. Ні, усе як і було. Знову вдивляюся в обличчя. Ось ніби ворухнувся правий кутик губ, біля очей – промінчики, ледь помітні зморшки від усмішки. Мені навіть захотілося доторкнутися до них губами. Так усміхалася лише вона одна. З клена між нами плавно опускалися два жовто-червоні кленові листочки й впали до моїх ніг…

Я повільно, як під дією міцного вина, без будь-яких думок іду з парку. Та раптом спохватився – я ж так і не подивився на прізвище художниці! Повертаюся, але ще здалеку бачу, що картини на місці вже немає, а на моїй лавочці відпочиває літня жінка.

– Перепрошую, ви не бачили, хто забрав картину, яка стояла ось тут?

– Ні, сюди ніхто не приходив, і картини я теж не бачила, хоча сиджу тут уже хвилин з двадцять.

Я наблизився до цього чарівного острівця з моєї пам’яті: на кам’яній плиті доріжки лежали два жовто-червоні кленові листки…

24.06. 2024

МАКСИМ ЛИПКАН

НЕЙРО АРТ

Левітуюча маршрутка чітко приземлилася на зупинці: «Зупинка – Палац мистецтв». Жовті двері відчинилися, даючи змогу пасажирам стати пішоходами і навпаки. Молодий хлопчина вистрибнув з маршрутки і, повний ентузіазму та цікавості, пішов у напрямку великої будівлі. Чим ближче він підходив до палацу, тим сильніше йому перехоплювало подих. Українські архітектори змогли розгулятися на повну, поєднуючи старі стилі з футуризмом. На будівлі промайнула рекламна голограма, на якій був зображений митець: «Доброго часу, пані та панове, мене звати Микола Дроботенко і я запрошую всіх вас 28.06.2070 на свою щорічну виставку картин. Запевняю вас, ви не пошкодуєте». Не сказати, щоб Олексій був завзятим фаном картин, однак Дроботенко - знаний у світі.

Високими сходами Олексій піднявся до дверей. Вхід був безкоштовний, тож він без перешкод потрапив усередину.

В одному зі своїх інтерв’ю Дроботенко сказав, що ніколи не буде брати з людей плату за вхід, бо «мистецтво має бути доступне кожному». Будівля палацу зсередини вражала ще більше. Обсидіаново-чорна підлога різко контрастувала з білосніжними стінами, уздовж яких були розміщені десятки картин. Широкий зал був досить таки заповнений, не так, звісно, як на футбольному полі, хоча скоріше це було пов’язане з контингентом: не так багато людей цікавиться мистецтвом. Раптом прозвучало оголошення: «Презентація за участі Миколи Дроботенка почнеться через десять хвилин».

Олексій звернув увагу, що значна кількість людей зібралася біля сцени, де стояв чоловік і показував в своїй руці дрібний предмет. Прислухавшись, Олексій почув: «Пані та панове, цей пристрій допоможе втілити слоган пана Дроботенка в реальність. «Нейро-арт» взаємодіє напряму з головним мозком, зчитує вашу уяву та почуття, конвертує їх у бінарний код та передає до лазерного проектору, який, у свою чергу, миттєво викарбовує зображення на полотно».

Неподалік від натовпу Олексій помітив чоловіка – старого, але статного, з приємними рисами обличчя та білосніжним волоссям, яке було гарно зачесане. Він здебільшого уважно роздивлявся полотна. На погляд Олексія, усі картини були досить привабливими, однак чоловік з незадоволеним виразом обличчя похмуро хитав головою, а після слів зі сцени в його очах промайнула прикрість. Він зібрався до виходу, як раптом чоловік зі сцени вигукнув: «Невже це Артем Кривоніс, яка честь! Один з найвідоміших художників сьогодні відвідав нашу галерею!».

Старий зупинився.

Олексій думав, що чоловік зараз вибухне гнівом. Однак він посміхнувся та повернувся обличчям до натовпу.

– Добрий день, пані та панове, так, це я, але всього лише художник, така ж сама людина, тож немає чого з моєї присутності робити фурор. Хоча, знаєте, у мене виникла ідея. Чи дозволите мені протестувати ваш пристрій?

– Слушна думка, адже наш пристрій художники ще не тестували.

Старий бадьоро піднявся на сцену, під оплески приладнав дрібний пристрій до своєї скроні. Перед ним було біле полотно.

– Можете навіть заплющити очі для концентрації, – звернувся ведучий до художника.

– А зараз я попрошу в галереї зробити повну тишу.

– Дякую. Що ж, починаю.

Художник заплющив очі. Він уявив у руках свої незамінні пензлі. Чіткі та плавні рухи спливали в його голові. Спливли дуже давні почуття, яким вже було понад шістдесят років. Страх, біль, втрати, відчай і – рішучість, прийняття, гнів, гордість, перемога. А потім в голові з’явилась вона, така жіночна, така сильна, така дбайлива, добра. За її спиною були широкі крила, міцні, могутні, такі, що здатні приховати весь світ, такий вразливий та невдячний. Жінка, яка в пошуках сили змінила себе докорінно, визнавши свої слабкості й відмовившись від них, за що й здобула власну окрилену свободу.

Рвучкий дотик змусив чоловіка розплющити очі. Обличчя ведучого виглядало стурбованим, а публіка із захватом дивилася в бік полотна. На полотні була намальована прекрасна жінка, яка летіла у височінь на своїх синьо-жовтих крилах. На її обличчі застигла щаслива посмішка.

Але полотном усе не обмежилося: за ним по всій величині гігантської стіни була викарбувана планета Земля. Художник раптом усвідомив, що його обличчям течуть сльози…

– Оце ти показове влаштував, Артеме, усім носа втер.

– А що я мав робити, Миколо? Ти ж пам’ятаєш, що було десять років тому з письменниками. Ці нейросітки… – у роздратуванні Артем легенько стукнув кулаком по вуличному столу кав’ярні.

– Тихіше, – посміхнувся Дроботенко, – а то ще розвалиш стола.

– Так, ти правий, стіну в галереї я вже зруйнував.

– Знаєш, коли я казав: «мистецтво має бути доступне кожному», я не зовсім те мав на увазі. Ти ж знаєш, як я прагну популяризувати образотворче мистецтво. Я думав, що люди захочуть брати пензля в руку, навчатися та творити.

– Біда в тому, Миколо, що люди стали ледачими. Так, безсумнівно, науковий прогрес – класна річ, але не там, де потрібна людська душа. Перші малюнки людей були на скелях, потім розум людині підказав, що можна застосувати більш легкі поверхні. Але люди їх малювали самі.

– Я зрозумів твоє «я не бачу великої цінності в картині, якщо в її створенні не брала участі жива рука митця».

– Картина, яку я створив, – Артем саркастично позначив двома пальцями лапки – прекрасна, але в ній немає частинки людини, у мене навіть рука не втомилася.

– А от щодо частинки людини, то я можу з тобою посперечатися.

Вони зайшли в палац та попрямували до тієї стіни з полотном. На полотні й на стіні було безліч написів фарбами блакитних та жовтих тонів: «Слава Україні! Героям Слава!».