Побачив світ 94-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Людмила Юферова. ПОБІЛЬШЕ СОНЦЯ
Ніколи не перестану дивуватися людям… Ніколи… Кожен, хто прочитає оці перші слова мого невеличкого оповідання, відразу подумає: а чого ж це? О, на це запитання я маю сотні відповідей. Чесне слово, сотні. Ось одна з них.
Учора, коли сонце несамовито хукало вогняною спекою прямісінько над головою, а піт, як солонуватий лівоміцетин, закапував мені очі й проганяв з розпашілого городу до хати, хтось гучно застукав у мої ворота.
– Вікторівно! Ви вдома? Можна до вас?
– Вдома, вдома! Відчинено, заходьте! – загукала я, йдучи вузенькою доріжкою з городу до двору.
– Добрий день! Це ми порушили ваш спокій, – промовила, приємно посміхаючись, директорка містечкового музею Валентина Іванівна, а її супутниця Наталія Романівна відразу вхопила в теплі обійми мого кота Біляша.
– Привіт, дівчатка, привіт. Ну, заходьте до хати, я щиро рада вас бачити, – цокотіла я, пропускаючи своїх майже подруг до батьківської оселі, куди життя змусило мене перебратися після смерті батька.
– Ну, Вікторівно! Та ви ж зробили з хати діда Віті справжній музей! І коли ж це ви встигли понамальовувати стільки картин? Та ви ж завісили всі вільні місця на стінах своїми шедеврами! – навперебій защебетали жінки.
Я слухала їхні коментарі і посміхалася. Працівниці нашого місцевого музею завжди були в хороших стосунках зі мною. Скільки літературних вечорів та фотовиставок ми провели разом. А які приємні спогади на все життя залишилися в пам’яті про наші розкопки на давніх трипільських стоянках, а скільки, скільки… Мої добрі дівчатка! Я вас ніколи не перестану любити.
– Та ми ж до тебе, Надійко, прийшли просити допомоги – як і завжди, – Романівна із завченого офіціозу перейшла на «ти». – Тільки ти нас можеш виручити: дай на дві доби картин з вісім на виставку до дня відкритих дверей. Ну в кого ж ми ще можемо взяти картини? Старі майстри повмирали, залишився «митець» Микола Чоботар, – і жінка, зробивши серйозне обличчя, підняла важно вказівний палець догори.
– Тільки хіба ж у графомана можуть бути нормальні полотна? – зморщила свого носика Валентина Іванівна. – Ну тільки згадайте його «знаменитого червоного коня», точніше, темно-коричневого! – і ми всі дружно засміялися, бо той кінь тільки віддалено був схожий на коня.
Звичайно, я відібрала моїм колежанкам вісім найулюбленіших полотен, на яких я в уяві «побудувала» пензлями й акрилом хатки під соломою, згадуючи всі живописні деталі обійсть з прадідівського села. І біленькі будиночки, і рожеві та жовті мальви, і річечка-струмочок у березі під вербами, і яскравобарвні маки та духмяні бузки у дворищах, і квітучі садочки з моєї пам’яті. І сонце, обов’язково сонце та голубе небо… Ось мазанка діда Никифора, ось – баби Хроськи, а ото – найрідніша оселя мого діда Нестера. Давати свої хатки дуже не хотілося – частинку моєї душі, моїх постійних спогадів і невимовної жури за дитинством, за дорогими серцю людьми та рідними місцями. Але мої земляки ще ніколи не бачили результатів оцього нового-старого захоплення, адже я любила пензлики й фарби з раннього дитинства. Потім був довгий період застою, бо основна робота, яка давала мені засоби до існування, займала дуже багато часу. А, вийшовши на пенсію, фарби й пензлики знову заволоділи моєю душею – та ще й з неймовірною силою.
Наступного дня до мене приїхала побачитися моя інститутська подруга з чоловіком. Декілька годин за приємними розмовами й спогадами пролетіло непомітно. Коли я спохватилася і згадала про виставку, було вже пізно вести своїх друзів до музею. Тільки-но вони поїхали своєю автівкою додому в сусіднє місто, я відразу ж побігла туди. Тривожний неспокій калатав у моєму серці, як церковний дзвін у небезпеку, не вистачало повітря від швидкої ходи. Дорогою я машинально віталася з людьми, а зараз і не згадаю, з ким.
Валентина Іванівна зустріла мене радісно, ми обійнялися, привіталися. Вона мене щиро лаяла, що я пропустила цікавезний захід:
– Вікторівно, бачила б ти, скільки в нас людей було. З’їхалося аж сім хорів та вокальних груп з усієї громади, діти з мистецької школи танцювали. А твої хатки… Біля них товклося дуже багато людей! І всі тебе хвалили! Як тебе хвалили! А ти, дорогенька, не прийшла.
У цей час ми почули якісь крики з виставкової зали й відразу, стривожені, побігли туди. Микола Чоботар також прийшов за своїми картинами, але чогось істерично верещав. Побачивши мене, знервований чоловік танком посунув на мене, викрикуючи негарні слова, але я їх пропущу:
– Художниця, чи ти бачиш, знайшлася! Хто ти така? Хто тебе знає? Сиди отам на своєму городі і не рипайся! Надумала конкурувати з народним художником! Та я десять місяців навчався на курсах! А ти? Своєю мазнею людям очі замилюєш! Та ти ніхто! А я Майстер з великої літери!
Я стояла ошелешена, витріщивши очі на цього чоловіка, який своїм величезним животом притис мене до стіни, і не знала, що йому відповісти. Валентина Іванівна умудрилася втиснутися між нами й почала його заспокоювати:
– Та що ви кажете, Миколо Андрійовичу! Усе добре! Заспокойтеся! Ваші полотна гарні – про це всі знають. Картини Надії Вікторівни люди побачили вперше – то й стояли біля них. Усе добре, Андрійовичу.
У цей момент Микола Чоботар, розмахуючи руками і щось волаючи від гніву, підбіг до моїх картин. Я побачила, як лезо ножа зблиснуло під світлом велетенської люстри – і з моїх чотирьох картин позвисали клапті маків та бузків. Це я зараз вже кажу, що з чотирьох. А тоді… Миттєво ми вдвох з директоркою підбігли до нього, щось кричали, просили заспокоїтися. А він верещав:
– Не підходь! Заріжу!
Боковим зором я помітила, як музейна прибиральниця метнулася із зали… А за хвилину ззаду до Чоботаря підбіг охоронець і впіймав його руку якраз у той момент, коли вона з ножем знову піднялася в повітрі для замаху на мою душу. Чоботар вереснув і впав на коліна, а охоронець врізав йому такого стусана, що той якось відразу протверезів від своєї люті і рвонув з музею, забувши про свої «мистецькі шедеври».
Директорка з ляку мені щось швидко лепетала. Я зрозуміла, що вона хоче викликати поліцію.
– Не треба, ні! – тихо відповіла я, намагаючись зняти зі стіни покремсані хатки діда Нестера та баби Хроськи…
У мене нічого не виходило… Охоронник підняв з підлоги ніж і вправно перерізав невидиму волосінь, на якій висіли простенькі рамки, зроблені колись спеціально для моїх майбутніх робіт нині вже покійним батьком.
До нас позбігалися всі працівники музею… Кожен голосно виказував своє незадоволення прикрим інцидентом і поза очі лаяв Чоботаря.
Валентина Іванівна просила вибачення за сумні прикрощі, запевняла мене, що його ноги більше ніколи не буде в музеї. А я намагалася її переконати, що музейники ні в чому не винні, що все вже позаду, а я зовсім не серджуся на неї. Тож швидко попрощалася з усіма, повісила собі на руку чотири рамки з обвислими маками та бузками, а під другою рукою міцно стиснула ще чотири уцілілі картини і швидко вибігла з музею. Людей я не бачила, ні з ким не віталася, хоча добре розуміла, що оті невиразні тіні і є люди. Мої тоненькі підбори вистукували якийсь незрозумілий ритм, а мені здавалося, що то моє серце біжить слідком за мною й гепає по фемах бруківки. Сліз не було зовсім, тільки стражденно боліла душа і дивувалася: ну що не так з людьми? Що не так?
Уже вийшовши на свою рідну вуличку, я почала малювати в своїй уяві нове обійстя мого давно покійного діда Нестера… До голубих бузків обов’язково додам фіолетових півників-ірисів та сонячних кульбаб на подвір’ї. А біля хати діда Никифора густіше насію червоних маків, стіни, солом’яний дах і дерева намалюю яскравішими – нехай більше сонця заглядає в мою стомлену життєвими прикрощами душу. Так, побільше сонця.
Надія Чичкан. ПРИГОДИ ПЕНЗЛИКІВ
Того дня ми з трирічним внуком Владіком лишилися вдома самі. Я готувала сніданок, а він сів на стілець біля піаніно й почав бавитися клавішами. Цей сюжет мені здався цікавим і я почала робити замальовки. Звичайний домашній малюнок кольоровими олівцями, які вони лежали неподалік. Мені вдалося передати й фактуру тюлі на вікні, і коврика, і перспективу ліній піаніно, і навіть силует крихітного піаніста. Хоч піаніно й було старезним, місцями подертим, жовтим, але полакованим, і тому блищало, як нове. Мені неодмінно хотілось показати на малюнку це сяйво, бо воно підкреслили б усю чарівність моменту. Я розгубилася. Як можна тьмяними олівцями зобразити блискучу жовту поверхню? Раптом сталося диво. З-за хмар виглянуло сонце, і різнокольорові сонячні зайчики впали якраз на те місце на малюнку, над яким я метикувала. Плямочки були сині, червонуваті, зелені…
Я поспіхом почала їх замальовувати їх поверх малюнку, і він ожив, заграв різноколірними барвами. Диво було в тому, що на вікні стояла кришталева ваза, сонячний промінчик розколовся і розсипався по аркушу паперу, справжній калейдоскоп.
І що ж то було? Випадок, винахід чи ангельська допомога?
А хіба то не було дивом, що я почала малювати? Лікарняний після інсульту вже закінчувався, але я не відчувала таких сил, щоб повноцінно працювати. Цей день був останній, коли я вийшла на роботу, бо завтра вже мала бути пенсіонеркою.
Під час перерви я відвідала газетний кіоск, і те, що там побачила, змінило моє життя на краще на десятки років. У кіоску стояв журнал «Учись малювати», папка, з якої стирчали три пензлики. Навіть здалеку було видно, що вони були бутафорськими, нічого не вартими, але це був образ!
Зі мною сталося щось дивне, я вся тремтіла, мене кинуло в жар, я, як зачарована, вдивлялася в ті пензлики, зрештою придбала той комплект. Прийшла додому й відразу ж приступила до першого уроку. То були яйця на блюдечку, простий олівець. Тремтячими руками, затамувавши подих, я зробила малюнок. Моєму подиву не було меж. Малюнок удався!
Езотерики кажуть: якщо зачиняються одні двері, то обов’язково відчиняться інші.
Пройшло лише два місяця, і мене запросили працювати медиком на базу відпочинку. За цю роботу ніхто не хотів братися, бо майже три километрим треба було йти пішки, працювати у свята та у вихідні, та ще й сезонно.
Я погодилася, вважаючи, що праця в курортних умовах укріпить моє здоров’я.
Перший раз ледь здолала ту шлях, відпочиваючи на всіх пеньочках, які траплялись обабіч лісової стежини. Там було пречудово. Майже столітні ялинки, ставок, медкабінет в березовому гаю і з десяток будинків для відпочиваючих. Та мене вразило, що будівлі колись дуже давно були пофарбовані сірою фарбою, а тепер ця фарба розтріскалася, і вони стояли, наче одягнені у шуби.
Я спитала дозволу розмалювати один із них. Мені дозволили, але, щоб якнайпростіше. Я намалювала метрової ширини український орнамент на блакитному фоні. Це був мій перший мурал і дозвіл малювати, що хочу і де хочу, бо орнамент гарно вписався в ландшафтний дизайн.
Я розписала майже всі будинки. На стінах ожили лелеки над гніздом, русалки, фламінго, соняхи, веселки, обвиті клематісами, парубки й дівчата в гопаку, мультяшні герої.
Яка сила мене примушувала переносити важкі драбини, залізати на високі щаблі, щоб малювати картини два на три метри?..
Змінився керівник. Новий зібрав усіх співробітників для знайомства. Перше, що він спитав, це було: «хто з вас художник?». Я ледь оговталася від адреналінового удару, бо мене вперше привселюдно назвали художником! Він сказав, що все, мені буде потрібне, у мене буде. І виконав свої обіцянки!
Мені будували столи, щоб я не висіла на драбинах, забезпечували фарбами, навіть знаходили преміальні. Тим часом у свої 62 роки я закінчила факультет «Малюнок та живопис» заочно.
Наша реальність обмежена лише нашою вірою в себе. П’ятнадцять щасливих років моя праця була задоволенням, і тільки війна втрутилася: базу відпочинку закрили.
Та дива не закінчились. Я малювала, були й замовлення. Одне звучало так: щоб це був реалізм, але не зовсім.
Картина велика, тому я вирішила намалювати міський пейзаж. Місто східне, що близько до реалізму. Та на передньому плані я зобразила дерево з фантастичним фіолетовим листям. Такеж, опале, лежало й на дорозі. Поверх листя розкидала своїх улюблених кольорових сонячних зайчиків. Вийшло весело.
Я послала фотку замовниці, їй дуже сподобалося, вона примчала вже наступного дня.
Ми разом зайшли в кімнату, де картина ще підсихала, і разом втратили
мову від побаченого: дивовижне дерево стояло голе, без жодного листочка…
Міська вулиця, будівлі й фігури людей, афіші й вітрини – усе на місці, а листя ні на дереві, ні на дорозі не було. Від сюрреалізму не лишилось нічого.
А справа була в фіолетовій фарбі: вона випарилася! Немов Всесвіт пручався і не дозволяв творити фантастичне диво.
Коли потім я намалювала листя в жовто-багряних тонах, у реалістичному стилі, вони нікуди не поділися…
