Побачив світ 96-ий випуск "Стежини"
Сторінка Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного
Відповідальна за випуск: Ольга Полевіна
Текст підготував: Олександр Архангельський
Галина Суржок
БЛИЗЬКІ ЛЮДИ ЧИ ВОРОГИ?
– Я вам присягаюся, що ніхто не має доступу до наших робіт, – Євген Олександрович нервово міряв кроками свій кабінет. – Ви тільки подумайте: у музеї охорона, відеонагляд. І, зрештою, кому потрібна ваша мазня?
– Ах, мазняяяя!.. Навіщо ж ви мене запрошували до участі у виставці, якщо вважаєте мої роботи мазнею! – Світлана нервово підвелася зі свого стільця.
– То така в мене робота, – спересердя мовив директор музею.
– Робота така? То ж виходить, ви – безвідповідальний керівник, якщо у вас таке коїться в закладі! – вона нервово здмухнула біле хвилясте пасмо волосся, що неслухняно впало на молоде вродливе обличчя, і знову присіла.
– То вже не вам вирішувати, пані Світлано!
– Можливо, вам це тільки здалося? – мовив Євген Олександрович уже спокійніше, після якоїсь миті роздумів.
– Не здалося. Упевнена, мої роботи хтось зіпсував. Але, бачу, довести вам це не так уже й легко. Тому більше ніяких справ з вами в подальшому мати не хочу.
Художниця рвучко підхопилася зі стільця, і, накидаючи сумку на плече, вискочила з кабінету директора обласного художнього музею. Євген Олександрович розгублено залишився стояти на місці.
Вона повернулася в майстерню, де на неї чекала недописана робота. Одягла робочий фартушок, взяла до рук палітру. Фарби, які вранці замішувала, ще не застигли, тому відразу взялася до роботи. Пензель віртуозно виписував нові деталі пейзажу. Але думки не покидали молоду жінку. «Кому це потрібно? Чи навмисно зроблено? Ну, звісно ж, навмисно. Щоб зіпсувати мої роботи, мою репутацію й мій рівень майстерності. Але ж як, коли і хто це зробив? Якась недобра людина… Мій ворог. О, виявляється, у мене є вороги! Це неприємно вражає. А я гадала, що для всіх хороша. Усі чемно вітаються, посміхаються… Хм… Та ця історія допомогла зняти рожеві окуляри. Тепер, коли ти знаєш це, стережися, Світлано!».
– Уявляєш, Таню, хтось зіпсував мої роботи в музеї. Це просто жахливо! – годиною пізніше, за горнятком кави, розповідала Світлана подрузі про свої неприємності.
– У тебе, святої і праведної, є вороги? Вухам своїм не вірю, Світлано!
– Виявляється, є, – сумно відповіла.
– Що каже з цього приводу твій Артем?
– Каже – це плід моїх фантазій. Але ж, я точно знаю, що ні. Там добре видно, як хтось поверх лакового покриття водив пензлем, навіть не напружуючись особливо, щоб підібрати товщину пензлика чи відтінок фарби…
– Ну, подруго, про дивні речі ти кажеш, – тільки й мовила Тетяна.
За вечерею Світлана сиділа мовчки, їла без апетиту. Думка про зіпсовані роботи не давала їй спокою.
Свекруха Інна Іванівна була, навпаки, в гарному настрої, тож почала заспокоювати невістку:
– Та не переймайся ти так через оті свої картини. Намалюєш іще краще.
– Інно Іванівно, це така ганьба – на відкритті власної персональної виставки, коли зібралося багато поважних гостей, побачити, що твої роботи хтось зіпсував. Не всі ж «тупі» в живописі, і, напевне, помітили, що на картинах усе інакше, не так, як мало бути.
– Тобі все здалося. Упевнена, ніхто не псував твоїх робіт. Це лише твоя уява, не більше.
Але Світлана стояла на своєму.
Вдома нервував і Євген Олександрович. «Невже це дійсно могло статися? Відколи він працює директором музею, нічого подібного раніше не було. А ось уже й дев'ять років минуло. Хоча… Коли світло вимикають, камери не працюють. Музей не настільки багатий, щоб забезпечити нічну роботу генераторів енергії. Тобто, хтось таки вночі міг зіпсувати роботи Світлани Колосович.
Але, якщо в музеї немає світла, і для підключення генераторів потрібен якийсь час, то в супермаркеті, що навпроти, світло є. Вони мають різні черги. То ж можна дещо вияснити, переглянувши записи з їхніх камер спостереження. Але що це дасть? Вночі заклад зачинений. А вдень відвідування музею – звична справа, і це нормально, коли люди заходять і виходять. Проте… Не так уже й багато тепер відвідувачів у музеї – війна… Та все одно, переглянути записи відеокамер таки варто. І потрібно обов’язково запросити ту Світлану Колосович, може вона щось цікаве угледить.»
– Заходьте, будь ласка. Щоб не залучати поліцію, я вирішив провести власне невеличке розслідування, тому запросив і вас, аби разом переглянути записи з відеокамер, – директор, трохи ніяковіючи, підсунув стілець до стрункої білявки. – Тут записи з музею, а тут – із вуличних камер супермаркета. Ледве домовився, щоб надали дозвіл на перегляд.
Світлана нерішуче опустилася на стілець. Сьогодні вона виглядала красивішою, ніж попереднього разу. Біляве волосся закручене в дивний завиток майже на потилиці. Великі голубі очі підкреслював уміло нанесений макіяж. Пишні губи увиразнював глянцевий блиск. Завершували образ невеликі сережки й кулон, які добре пасували до її очей. Пишні пружні груди робили її ще більш привабливою. А біла блуза й джинси тільки додавали стрункості її ідеальній фігурі.
«Яка гарна!» – зауважив про себе директор.
Переглядаючи записи відеокамер, Світлана раптом аж підскочила на стільці:
– Ось, дивіться, я знаю цю жінку! – повертаючись до директора, викрикнула Світлана.
– Хто це? – Євген Олександрович почав прискіпливо вдивлятися в екран монітора, намагаючись розгледіти постать незнайомої жінки.
– Інна Іванівна, моя свекруха.
– Свекруха? Що ж у цьому дивного? Можливо, вона приходила, щоб переглянути інші виставки, що проводяться в нашій галереї, – зауважив директор.
– Дивним є те, що вона працює прибиральницею. І ніколи не цікавилася мистецтвом, як і моєю творчістю.
Світлана рішуче піднялася і вискочила з кабінету директора, ладна на крилах летіти додому, аби запитати Інну Іванівну, що вона робила в музеї в переддень відкриття виставки.
Дівчина з нетерпінням чекала, коли свекруха повернеться додому з роботи, і, як тільки та переступила поріг квартири, відразу перейшла в наступ.
– Що ви робили в музеї напередодні відкриття моєї персоналки?
– Я? – Інна Іванівна насторожено заокруглила свої чорні, мов вуглинки, очі. – Я там не була, – знітившись, і ховаючи погляд, відказала жінка.
– Ось як! Якщо досі в мене були сумніви, то тепер я впевнена, що до зіпсування моїх робіт саме ви приклали руку!
– Звідки ти це знаєш? Це не я! – враз червоніючи, викрикнула Інна Іванівна.
– Я все знаю, – Світлана рішуче підступила ближче. – Але краще вам розказати все самій, мамо! Як вам вдалося залишитися непоміченою, коли ви дописували нові деталі на моїх картинах?
– То не я дописувала. Усе в світі продається! Заплатила охоронцю, щоб попрацював! Кажеш, що знаєш усе? От і добре! – вибухнула ще більшою люттю свекруха. – Гадаю, тобі буде цікаво знати й інше. Як же ти мені набридла зі своїми «художествами»! Зайняла всю кімнату паперами, полотнами, фарбами. А як тхне від отих твоїх розчинників і лаків! Це ж просто жах! Я довго терпіла тебе, але мені вже набридло!
Світлана дивилася на розлючену жінку і не могла впізнати в ній ту свекруху, яку знала раніше.
– Інно Іванівно… – лише й видушила з себе Світлана.
– Що – Інно Іванівно? Кажу ж Артемові, покинь її, цю невдаху-художницю! Он Тетяна, подружка твоя, жінка, як жінка. Працівниця банку – має гарну зарплатню. А що з тебе взяти? Ненавиджу! Де ти взялася на нашу голову?! Користі від тебе ніякої. Тільки й сидиш у своїй майстерні, малюєш, малюєш... А він працює – на себе й на тебе! І обіцяє, що кине тебе, обіцяє, а все ніяк!..
Світлана від несподіванки й розпачу заклякла посеред кімнати й не вірила своїм вухам. Як вона раніше нічого не помічала?.. Адже все, здавалося, було добре в родині. Гадала, що не має ворогів у житті. А вони, виявляється, онде – зовсім поруч.
***
У двері невеличкої кімнати з маленьким віконцем, що знаходилася в підвальному приміщенні багатоповерхівки, захаращеної всілякими дрібницями для художньої творчості, постукали.
– Відчинено, заходьте. – вигукнула дівчина, що стояла за мольбертом з кількома пензликами в руках.
– Добрий день, Світлано, – на порозі майстерні стояв директор музею Євген Олександрович.
– Добрий день, – з подивом, ніяковіючи відповіла Світлана.
– Я прийшов вибачитись, і сказати… що знаю про тебе все. Знаю, що чоловік, догоджаючи своїй матері, тебе покинув і зійшовся з твоєю подругою. Знаю, що ти знімаєш це невеличке приміщення, використовуючи його як художню майстерню, тут і живеш. І прийшов, аби тобі запропонувати велику й світлу кімнату-студію в нашому обласному музеї – там наразі порожньо. То ж ти зможеш працювати там. Обіцяю тобі й роботу: захоплюючі майстер класи з дітьми по освоєнню живопису, адже є багато батьків, які готові платити, навчаючи своїх дітей приватно. Упевнений, у тебе все вийде. А ще... Мушу зізнатися, що втратив спокій з тих пір, як побачив тебе вперше. І хочу запропонувати, щоб ти переїжджала до мене, у мій просторий будинок, в якому багато вільних кімнат. Живу я там один, бо господині в ньому немає вже кілька років – поїхала працювати за кордон, там і залишилася.
– Але ж ти казав, що моя творчість – мазня, – сором’язливо опускаючи очі, мовила дівчина.
Молодий чоловік посміхнувся.
– То була перша й хибна думка. Адже тоді, при першій нашій зустрічі я був трохи не в собі. Твоя, на той час, майже фантастична історія мене таки роздратувала. До того ж, я не відразу роздивився твої картини, а лише після того, як ти пішла. Відверто кажучи, коли глянув на них у переддень виставки, вони справили на мене суперечливе враження, бо я дійсно побачив мазню, хоча співробітники музею запевняли, що ти доволі талановита художниця – справжня майстриня живопису. Навести довідки про тебе було нескладно: я зацікавився твоєю особистістю, детальніше вивчив твою творчість, історію і зрозумів, що помилявся – тебе дійсно підставили. Сподіваюся, ти мене за це пробачиш. А я вже постараюся, щоб більше ніхто й ніколи не псував твоїх робіт і щоб твоя репутація була бездоганною!
