Як полісянка й степовичка була подолянкою
Збагатився, ще й як, мій куценький досвід участі у міжнародних шевченківських святах «В сім’ї вольній, новій» цього року у Вінниці. Свята по черзі проходять в обласних центрах.
У 2005 році квітувало на Кіровоградщині, я супроводжувала тоді делегацію гостей у м. Долинській. Серед нас був один закордонний гість — відомий білоруський поет Сергій Законников. У 2012 році я була на цьому святі у Запоріжжі та на Хортиці. Цього року стала делегаткою від літературної Кіровоградщини — уперше на Поділлі. У Вінниці свято відбулось уже вдруге (перше — у 1991 році).
У перший день дійство відкрилось на площі Т. Шевченка, біля пам’ятника йому, молодому (бо таким він побував на Вінничині). До підніжжя ми поклали квіти. Захоплювались виставкою робіт народних майстрів з усіх районів та слухали пісні народних колективів, часом підспівуючи.
Зустріч і прес-конференція в облдержадміністрації перезнайомила присутніх, здивувала й порадувала. Із виступів начальства дізнались ми, що тут воно шанує не лише літературу, а й літераторів. Просто приголомшив бюджет, у якому
1 млн. гривень виділено цього року на книговидання вінничанам (їх у спілці — 55). А ще й додаткові 200 тисяч — на перевидання «Історії міст і сіл Вінничини». 20-ти незаможним письменникам місцева влада доплачує стипендії… Для порівняння: нам цього року облдержадміністрація дала 40 тисяч на два номери журналу «Вежа», а також на видання трьох молодих лауреатів літературного конкурсу ім. В.Гончаренка (дві книжечки). На видання ще двох книг молодих авторів (Н.Гармазій і О.Горобець, яку цього року прийняли до Спілки письменників) виділила кошти міська рада. Доля чотирьох, поданих на книговидавничу комісію, рукописів земляків ще не відома. Як і доля започаткованої державним коштом серії «Твори лауреатів літературних премій ім. Є.Маланюка», в якій вийшов у 2014 році бібліографічний покажчик, обмежений лауреатами 2012 року. Чи не довго триває трикрапка в літературному процесі, де виступала письменниця О.Полевіна з (непідтриманою владою, окрім деяких імен) ініціативою про видання творів усіх лауреатів? Правда, літературних ідей, ініціатив і видань у Вінниці більше, ніж у нас (згідно з бюджетними можливостями). А в той час, коли шевченківське свято вирувало на Поділлі, у Кропивницькому традиційний обласний день поезії, який завжди ініціював В.Погрібний, уперше не відбувся…
Але повернемось у Вінницю, де сотня письменників з усього світу три дні вшановувалa Кобзареве слово у своїх різномовних творах.
Запам’ятається відкриття свята у філармонії, де трапився інцидент між владою і народом навколо демонтованого і невстановленого пам’ятника Шевченку. Але пісня «Реве та стогне Дніпр широкий...», яку підхопив уставши зал, а потім «Отче наш», прочитаний очільником Національної спілки письменників України М.Сидоржевським, розставили все по місцях: влада покинула сцену, а народ повернувся в зал. Урочі слова прозвучали з вуст видатного білоруського поета Уладзіміра Некляєва, який порадів за українців, які вже вибороли демократію і свободу. Бо в Білорусії ще нема поета-опозиціонера, який вийде на сцену і скаже владі в очі гірку правду. А як скаже, то більше його не побачать і не почують.
Сповнену палкої любові до України, до Кобзаря та нашої літератури, яку він майже півстоліття перекладає болгарською, виголосив Захарі Іванов, голова Асоціації болгарських письменників Софії. Тут же на святі вони з М.Сидоржевським підписали Європейську угоду про майбутню співпрацю письменників України та Болгарії. А наша обласна письменницька організація паралельно з цього року почала налагоджувати таке співробітництво з болгарськими письменниками в Україні та в Болгарії. Тепер діяти буде легше.
Як ніколи цього року було широко представлено колег по перу із-за кордону: Польщі, Латвії, Молдови, Казахстану, Білорусі, навіть по кілька чоловік в делегаціях. Прикрим було власне незнання мов, але виручало намагання пізнавати братню поезію, адже я пробую себе в останнє десятиліття у перекладах з російської і української, білоруської та болгарської. Маю і перші три книги перекладів для дорослого читача та десяток дитячих книг М.Бутенка, перекладених мною для української діаспори в Санкт-Петербурзі, де вони й були видані цим же земляком-меценатом.
Тож обмінялись книгами з уже названим З.Івановим та його колежанкою А.Димчевою. Була я в одній команді з білорусом А.Федоровим з Мінська (бізнесмен, філософ, меценат, який продюсував приїзд на свято співачки Тетяни Матафонової), читав свої філософсько-саркастичні трактати, що містять сатиру на сучасні дії Росії. Його зацікавили мої переклади поезії Я.Купали, Я.Коласа, М.Богдановіча, Р.Кобця, С.Траховського, М.Танка, В.Мака-ревіча, білоруських народних пісень. Зріднило нас і те, що я в 1971-1973 роках жила й працювала на Вітебщині, відвідала не раз Мінськ, Хатинь, Біловезьку пущу, полюбила народ і мову сусідів. Наші твори — українські та білоруські— звучали в Тиврівському та Шаргородському районах Поділля. На цьому святі народ мав змогу доторкнутись до таланту шевченківських лауреатів: А.Кичинського, Л.Горлача, П.Пере-бийноса та інших, народних артистів України А.Паламаренка та чернігівця родом, кобзаря В.Нечепи. Останній ще недавно виступав у моєму рідному селі, де свято Перемоги влаштувала людям моя подруга дитинства з Києва — Неля Дроб’язко (Берсенєва). Молдаванці Л.Бирледяну (з Парижа) я сказала, що люблю Спиридона Ванчелі та Григорія Вієру, чим завоювала симпатію. З латишем М.Ріжійсом з Риги поговорили про їхню укра-їнську гімназію, де і я колись давала урок поезії Кіровоградщини, та про нашого славного земляка К.Оверченка, який усе життя любив Україну й Латвію та уклав зі своїх українських перекладів том «Поетична Латвія», за який став лауреатом ім. Є.Маланюка. Слухаючи поезію та пісні Б.Боба-Диги з Кракова, згадала своїх улюблених польських авторів: В.Шимборську, Ч.Мілоша, Є.Леца, Ю.Тувіма, Я.Корчака…
Запам’ятаються зустрічі і знайомства з вінничанами: Світланою Блонською, Тетяною Яковенко, Наталею Поклад (запросили до нас у «Вежу»), Ніною Гнатюк (з якою любимо болгарську Варну), Жанною Дмитренко — поетесою, культурологом і депутаткою, яка по-материнськи опікувалась нашою делегацією, єдиною, яка взяла участь у святах, організованих у двох районах — Тиврівському та Шаргородському, причетних до імен Коцюбинського, Руданського, Свідзинського. Цікаві заклади освіти й культури, музеї та виставки, монастирі та храми, урочистості останнього дзвоника у знаменитому ліцеї, пішохідна екскурсія по древньому Шаргороду (1583р.!) — все перед очима, як і творча сім’я їхнього земляка — шевченківського лауреата Петра Перебийноса, давно киянина, на зустріч з яким приїхало чимало рідні та земляків. 80-річний поет дивував чудовою пам’яттю, даруючи нам свою поезію. Ділячись досвідом того, що робиться у нас, я згадала, що вже є районні премії, і запропонувала заснувати Шаргородську літературну премію ім. П.Перебийноса, яку б, як і наш лауреат Г.Гусейнов, вручав сам шевченківський лауреат. Кожен з нас одержав на Вінничині чудові сувеніри, що славлять Поділля, серед них — і знаменитий альманах «Русалка Дністрова». А шаргородським короваєм на рушнику я три дні пригощала колег і друзів.
Згадуючи майже тригодинний концерт хору ім. Верьовки, яким у театрі завершилось свято, передавши його літературну булаву Києву, я читаю подаровані книги — болгар і українців, вже одержала лист з Білорусі. Серед книг — два томи лауреата багатьох премій, чию лірику люблю змолоду — Михайла Шевченка. Отже, слава Богу, живе серед нас і надихає і Кобзар, і його однофамільці… Коли не вистачає власних слів, звертаємось до Тараса. Чверть століття тому, вишиваючи доньці ікону Божої Матері, віддаючи її заміж, толком не знала, що побажати? Вишила під іконою рядки з Шевченка: «Пошли тобі Божа Матір тої благодаті, всього того, чого мати не зуміє дати».
Антоніна Корінь
