Щаслива подорож до Малолюбовії

 

Антоніна Корінь (Відкритий лист авторці збірки поезій “Попелище для феніксів” Надії Гармазій)

 

Надійко! Ти знаєш, коли ми беремось щось писати, ми ніколи не знаємо, що з того вийде і чи вийде взагалі? От і я берусь за відгук про твою книгу, а не знаю, може, це буде вірш у прозі, або просто лист. Бо хтозна, чи ще комусь цікава наша писанина, окрім нас?

 

З почуттям провини зізнаюсь: перші твої поетичні книги мене не зачепили. А нині... Ми, мабуть, обидві змінились і співпали — поетеса і поетеса–читачка. І це чудово. На кожній сторінці твоє ім’я додає і надії, і віри, й любові, хоч ти й поскаржилась, що живеш у країні Малолюбовії. Мені за це соромно, то, може, граминку любові я тобі додам, наговоривши компліментів?

Читаю я поезію як попало. Так і твоє “попелище”, більш схоже на ватру. То — з кінця, то — з початку, то із середини — в обох напрямках, до старту й до фінішу, — “танцювала”, як польку на два боки. Багато що запало в душу. Навіть те, що в інших, мабуть, критикувала би, а в тебе — ні, хвалю.

 

Зокрема, про інтимну лірику, перлинки якої розкидані ніби (а може й тут є якийсь ритм?) в довільному порядку, освітлюючи, часом “чорність” громадянської і філософської лірики. Ти ніби соромишся писати про любов, тому замість того, щоб традиційно сконцентрувати  любовні вірші, ти їх розпорошила поміж інших. Але вони не загубились, а виграють блискітками новизни, свіжості почуттів і думок, а ще — слів–новотворів. Спасибі, я вчитимусь у тебе “роззимовувати” і “розхмаровувати” та “розсонцьовувати” себе. Я багато пишу про материнство, але як свіжо ти висловила це почуття у вірші “Моя поезія”, присвяченому доньці! Точне підтвердження твого афоризму: “Ми всі такі різні, та кожен несе свою ношу: у равликів — мушлі, в поета — невиданий зошит”.

 

  А ще я тепер дивитимусь “на площу, розстібнуту зойками дзвонів” твоїм поетичним поглядом.

Справжнє почуття спо–рідненості почалось зі ст. 16, з вірша “У межиріччі Тигру і Євфрату”. Школяркою вже я, не знаючи ще й слова “романтика”, тяглась до неї. Географію я любила більше, ніж історію, але вабила мене своєю екзотикою і глибочінь, і далечінь, і новизна — російської та німецької мови.

Десь читала, що будь–яке межиріччя особливе енергетично–позитивне місце. Через те зраділа, коли 40 літ тому поселилась над межиріччям Сугоклеї та Інгулу, де пораю й наші чотири сотки та прогулююсь цими місцями. А подумки пробую уявити: а яке ж воно те древнє межиріччя? Ти помогла.

Прочитала цей вірш по телефону другу–поету, — похвалив, але водночас зауважив, що краще б поети заглиблювались не в чужі, а в наші проблеми. Відповіла твоїм наступним віршем “Відкриваймо музеї...” Читала і ставила “плюсики” проти вірша, що сподобавсь.

Радію твоєму здивованому (“задивованому”) погляду навколо: ти помічаєш цвіт “відьмотрав” і “наших крил збезкрилення”, і чуєш “стогін неба”, яке не здатне впасти. Довідавшись від тебе, щиро повірила, що “зірки мігрують із сузір’я в сузір’я”. Прониклась співчуттям і своїми спогадами, читаючи рядки про болючі твої втрати — бабусю і батька. Словом, хоч ти й зізнаєшся, що твій “світ — нестійкий і незатишний”, та мені знайшлось у ньому комфортне місце співпереживальниці.

Завважила, що ми обидві любимо дощ і вітер, а от щодо осені — не співпадаєм. Хоча ти їй такий свіжий портрет створюєш, що сумніваюсь: а може, полюбити її, володарку “розкоронованих проспектів і дерев”, яка викрикує молодятам “гірко!”? Сподобалось скромне зізнання в любові рідному Світловодську і те, що я, як і ти, не люблю великі міста: “У великих містах всі провулки мені завузькі й забезлюдні”, зате ми обоє любимо залізниці, які стрічають пасажирів “розкоцюрбивши м’язи для щирої ніби усмішки”. Мені подобається, як ти проникаєш у суть явищ і предметів, ніби входиш у їхню душу, — вірші “Дивився в дзеркало похнюплений рояль” та “Сварожим обручем...”, де ти відчуваєш, як “веселка затремтіла сонцещоко”, і хоч “в’яне скрипка”, — “печаль... завесніла пралюбов’ю дум”.

 

Я радо подорожую з тобою по площі Капітолію, і роззявляю рота на собор святого Петра, “що пишнявів у залпах осяяння”. Мені подобається все твоє “білосвіття”, де зокрема “весна може належати лише березневим котам”, що у манекенниць — “ввічливі руки”.

Печалюсь, бо часом зустрічаю, як і ти “знещирені усмішки друзів”, у яких пригорщі “гордо важніють від монет”. Не знаю, що робити, щоб був неправдою твій афоризм: “В час срібла і злата ганебно дешевшають музи” і втішаюсь водночас: “Головне, що ти віриш в свою нелегку непомітність”.

 

Як зраділа, що саме 20.03 — у міжнародний день щастя — прочитала твій “Рецепт щастя”, — тепер я у всеоззброєнні!

А з твоїм віршем “Ходімте будувати вітряки!” я тепер завжди у будь–яку путь виходитиму — саме з такою метою. (Але думаю, вірш — не про наше місто?)

 

Цікава твоя казково–баєчна оцінка світу і його поселенців — “У царстві голих королів” та ін. Люблю, як і ти поетів–земляків, кому ти подарувала присвяти, — Б.Чичибаніна, К.Оверченка та В.Сідуна.

Так хочеться, щоб твій “спечалений ангел” не забував тебе, як і Лев, якому пишеш самокритичного листа. І знову радію твоїй молодій мудрості, яка проголошує: “мовчати — непросте мистецтво”. Вчусь переоцінювати і ворогів за твоїм гаслом: “талант перемагати так як ви — вас робить переможеним утричі”. (Це вони часом призводять нашу поезію до стану “безструнності”).

Твій вірш “Ми навчились просити, а гірше — навчилися брати” —   міні–роман про наше життя–буття, вартий багатьох томів глянцевої прози, як і вірші про Крим та про місто в траурі тоді, “коли Україна вмирала чужими синами”, “як стільки трун вінками розцвіло”. Чому так живем? “Бо кожен з нас собі і друг, і кат”. Пам’ятаймо, як ти пишеш: “Допоки живі — дрібниць не буває”. У своїх віршах ти одночасно і критик (Олексі Різниченку, Людмилі Тарнашинській).

Подобається твій український “фемінізм” — у вірші про скіфську жінку і твоє застереження щодо старості, — старатимусь до кінця бачити (і садити!) дерева, а не купу дров...

 

Гарне інтерв’ю з тобою зробив В.Бондар — замість традиційної передмови. Профінансувала видання, спасибі їм, міськрада. Гарну обкладинку створила твоя талановита випускниця МАН Ольга Мялова, гідна прикладу присвята батькам, добра коректура А.Царук і поліграфія видавництва ІМЕКС.

Книжка варта літературних премій. Вірю в її гідну оцінку читачами й критиками.

Не одного ще тобі ренесансу, а краще палай і не гасни. Хай би кожен поет писав так, як ти радиш: 

“Бо в кожного вірша є слово — як серце

Що ритмом твоїм у тобі озоветься,

Бо кожну людину — сонет чи верлібр —

Римує зі світом поезія крил”

І пам’ятав би твій висновок:

 

“Слова, як дівчата — 

віддаються тим, хто їх зробить піснею,

віддаються тим, хто збагне, що вони — мова,

віддаються тим, хто зуміє ними молоитись”.

 

Я зі своїми словами старатимусь вести себе так, щоб вони “віддавались”, як віддалась мені твоя книга. Спасибі за неї і за теплий автограф.

 

Антоніна Корінь