Вийшов шостий випуск літературного часопису "Стежина"
Вітаємо переможців літературного конкурсу «Сокіл степів» 2018 року:
Номінація «Поезія» — Світлана Ніколаєвська.
Номінація «Проза» — Микола Голованов та Ніна Даниленко.
Номінація «Літературознавство та літературна критика» — Людмила Островерх.
Ольга Полевина
*
Тетрадь — твой подарок —
исписана щедро стихами,
Но чистых листков
в ней еще остается на треть.
Заполню их чем я?
Что может случиться меж нами?
О, если б увидеть
стихов ненаписанных след!
О, если бы знать
роковые сплетения судеб,
О, если б предвидеть
в поступках зародыши драм!..
В незнаньи есть счастье:
живешь и не знаешь, что будет,
По–детски ликуя,
что это даровано нам.
Александр Архангельский
*
Расцвёл палитрой ярких красок
шалун беспечный — месяц май.
Шагов весёлым переплясом
на дерзость новую толкай
меня — ленивца, лежебоку,
к гульбе утратившего вкус.
Веди к живительным истокам
своих нектарно–сладких уст.
Как спринтер,
я срываюсь с места —
из летаргии грёз и снов.
Не удержаться, если сердце
грохочет в такт твоих шагов!
Олександр Антоненко
Оберіг. Диптих
8. Вони не пізнали дороги миру,
і на їхніх путях немає справедливості.
Вони викривляють свої шляхи,
і жоден, хто ходить ними,
не знатиме миру.
9. Тому справедливість далеко від нас
і праведність до нас не приходить.
Ми хочемо побачити світло,
але довкола темрява, сподіваємось
ясного дня, але ходимо в пітьмі.
Ісайя. гл. 59
1
О поле, пооране мінами!..
Чекало воно зерна —
Тілами бійців задубілими
Засіяла ця війна.
Торік було поле пшеничним,
Тепер його «мінним» зовуть,..
Бійців–трударів його звично
Вертають в останнюю путь…
Пробач же, родюче поле,
Кривавий такий засів,
Лежиш — сплюндроване й голе —
Нема золотих хлібів...
Зі Сходу чужинці вражі
По нашій ідуть землі,
І добривом в неї ляжуть,
Бо путь їх лежить уві млі.
Прошу пробачення щиро:
«Дітей нерозумних прости!
У час, сподіваюсь, мирний
Пшеницям даси прорости.
Носитиму землю в долонях,
Засиплю я рани твої,
Відступить кривава недоля!
О полечко,
наш оберіг!»
2
Час летить, мов у вирій лелека…
Та на поле не вийдуть ізнов
Росіянин загиблий Петренко,
І загиблий вкраїнець Петров…
Наталья Шмитке
Наблюдаю полёт синей птицы... Диптих
1
Наблюдаю полёт синей птицы,
Только кем–то заряжены ружья.
Как могло это с нами случиться,
Отчего столько в нас равнодушия?..
Чёрно–белая памяти плёнка.
Прикажите ей остановиться.
Пусть с глазами наивной девчонки
В небе скроется синяя птица…
Холодеют беспомощно руки,
Временные размыты границы.
И шагов уходящие звуки,
И друзей постаревшие лица…
Память душу тревожит, а время
С той же болью листает страницы.
Я несу сквозь года это бремя –
Крик предсмертный расстрелянной птицы.
2
Кто мы, люди? Бредём в потёмках.
Было б лучше совсем не родиться.
Нас не смогут простить потомки.
Мы лишили их синей птицы…
Лейтмотив
Горят, как свечи, тополя в лучах заката,
Набухшие зерном поля, родная хата.
Я это всё изображу в своей картине.
И детский смех, и паучка на паутине.
Ползущего в траве ужа и речку–змейку.
Цветущий сад, тебя в окне, крыльцо,
скамейку.
А хочешь, нарисую ночь в янтарном цвете.
И мы вдвоём, совсем одни, на целом свете.
А хочешь — луг? А хочешь — лес?
В лесу опята…
А может, нашу старость, дом,
а в нём внучата?..
Моей картины лейтмотив предельно ясен.
Люблю тебя — и от того мир так прекрасен.
Я — солдат…
Черным пеплом осыпались мысли.
Смерть пропитана траурным смыслом.
Я солдат, я — погибший солдат,
беспризорен в руках автомат...
Дома ждут мать, отец, дочь, жена,
а меня зачеркнула война.
Оксій Ожина (Олексій Кателян)
(16.06.1960 — 13.08.2017)
Мене вбитим знайшли
Мене вбитим знайшли серед поля,
Мовчки хлопці круг мене зійшлись.
Бойовий прапор сумно і кволо
Опустився полотнищем вниз.
Мене вклали на руту, на м’яту,
На зелену пахучу траву,
Наче з неї мені не вставати,
Наче більше я вже не живу.
Бачив чисте і лагідне небо.
І подумав я раптом собі:
«Україно, як гарно за тебе
Йти у вічність, неначе у бій.
І лишатись у вічності синій,
Бо не буде назад вороття…
Україно, як солодко сину
Віддавати за тебе життя!»
Вiдпустiть ви мене...
Відпустіть ви мене у далекі краї,
Де збуваються мрії дитячі!
Там співають про вічну любов солов’ї,
І цілуються зорі гарячі...
Там із квітів і трав у нектарі–меду
Роси ряснії падають в очі:
Розсипають навколо снагу молоду,
Та ніхто її пити не хоче!
Там дерева танцюють під стукіт сердець,
У мереживо щастя убрані...
Я подамся туди навпростець,
навпростець –
Й пропаду в золотому тумані!..
Знов сонет
Знов розцвіла черешенька рясна...
Мені нема ні спокою, ні сну...
Всміхається натхненниця–весна...
І вітерець надією дихнув...
Давним–давно ці почуття я взнав
І їхню справжню звідав я ціну:
Знов байдуже мине моя весна,
Розбившись об самітності стіну...
Чому ж тоді уперто, як Сізіф,
Кочу під гору вимріяний міф
Про те простеньке, мов яєчко, щастя ?
Невже і досі ще я не зумів
Приборкати душі пташиний спів –
І знов шугнути ввись,
щоб знов упасти...
Наталія Природна (Коцюк)
Цілує травень молоду весну…
Весна на світі. Синьоока ніч,
Рожевий травень, ніжний і квітучий.
Спадає шаль–фата з тендітних пліч,
І поцілунки сиплються жагучі.
Цілує травень молоду весну,
Цілує, пестить, дозволу не просить.
І я до ранку, мабуть, не засну,
Піду купатись у травневі роси.
Десь шаленіють в піняві бузки
І верби хилять долу довгі віти.
Мій милий травню, сонячно–п’янкий,
Твою красу не можна не любити.
Цілуй і пестуй молоду весну,
Хмелій від щастя, радості, кохання.
А я в цю ніч і справді не засну —
Купатимусь в натхненні до світання.
Тетяна Денисовець
*
Я — ніби хата посеред села,
Маленька хата —
тож заходьте грітись,
Кого безвихідь в темінь завела
Чи в розпачі нема куди подітись.
Відкриті двері, й полум’я в печі,
І свічечка горить під образами.
А на столі — гарячі калачі.
Чим можу, поділюся завжди з вами.
Впускаю всіх в надії на добро.
Дають мені тепло крилаті весни.
А зими сиплять срібло на чоло
Й плетуть вітри із років перевесла.
Як є: і без ремонту, й без прикрас.
Чи ніч глуха, а чи в зеніті сонце.
«Заходьте, люди, я чекаю вас,
Допоки світиться душі віконце».
*
Де верба мила коси
і стояло розпечене літо,
Сонце справно вкладало день минулий
у жовтий стіжок.
Місяць брів навпрошки верболозами
й вистиглим житом,
Нахилився попити,
зачерпнувши у срібний ріжок.
Сон хатки колихав,
що у вишнях лебідками сіли.
І дівчата співали,
їх пісні понад світом пливли.
Осокір шелестів
у нестримно–щасливім похміллі,
В оксамитах небесних в той вечір
він зірку зловив.
Плив над тихим селом запах
хліба й ховався у печі.
Час спиняла, а він все мене
від тих днів віддаляв…
В тім краю золотім,
де дитинство і гнізда лелечі,
Як вві сні, як в раю —
там колись побувала і я.
Віра Москаленко
*
Як подолать мені сумні тужіння,
Щоб в снах моїх печаль не колисати…
Мій синку рідний, Господа творіння,
Дозволь тебе із небуття забрати.
Я землю ту, що в тебе на могилі,
Долонями розкидаю за вітром.
Хай квіти розцвітуть для тебе білі
Й берізка хай простягне руки–віти.
Червоні маки я тобі посію.
Слізьми своїми квіти поливаю.
Це сльози горя за тобою, сину,
А принести води вже сил не маю.
Невже не прийдеш більше ти до хати
І як у мене справи — не спитаєш?..
Пішов за Україну воювати —
І там поліг. Лишилася сама я…
Як ти, синочку, відійшов у Вічність —
Волосся стало, ніби поле взимку,
Та вірю, доведеться нам зустрітись.
Як прийде час —
чекай на мене, синку…
Анатолій Штанько
Роздуми вночі
Качається маятник
Вліво і вправо…
Годинник настінний
Безсилля часів
То вліво… то вправо…
За темінню світло
Світлом ночей живемо
Темінню днів
То вліво… то вправо…
Присутність… відсутність…
Мимо машини…
Спалах вогнів…
То вліво… то вправо…
Усмішки й сльози
Правда й неправда
Одних й тих же слів
То вліво… то вправо…
І тиша… і звуки…
Серце… годинник…
Тінь чужих снів…
То вліво… то вправо…
Тягар… Троєкторія
Наче та сама
А стільки шляхів
То вліво… то вправо…
То вліво…
То вправо…
Кохання
Вечір мінивсь вогнями–зорями
стишеного села,
Хлюпав кришталевими
краплями криниці
І спрагло чекав
кохання.
Шепотіння пшениці
долинало з–за пагорба,
Цвіркуни, що заграли на скрипках,
запилювали квіти
І роси тамували
спрагу дня.
Дівочий сміх ніжними бризками
лунав понад ставом,
Верби вітами–косами
ледь торкались води
І переходили дотики
колами в небо.
Хати пливли в ніч
мерехтливими сузір’ями
Вітер ніжно розплітав
косу черешні
А місяць вдавав,
що нічого не бачить…
Григорій Ліщенюк
*
Хмільного літа запізнілий цвіт.
Тепер йому зігрітися не сила.
Ген, журавлі збираються в політ:
Вони так довго нині голосили.
Старий будяк вночі заснуть не міг,
Над вибалком стояв, мов на сторожу.
Йому наснилось: йшов лапатий сніг,
Але коли, згадать ніяк не може.
*
Пора давно загублених надій:
Заглянеш в себе — порожньо і голо.
Край вересня спинися і постій.
І подивись, що діється навколо.
Суху траву спікає жаром глід,
Блищать на сонці роси–самоцвіти.
Дме вітер, замітає листям слід,
Стирає спогад про коротке літо.
*
Відцвітають осінні жоржини.
Задивилася синь у вікно.
Думав: літо мене не покине,
а воно догоріло давно.
Мокрий вітер торкає фіранку —
Легко, щоб не сполохати снів.
Жменю рим віднайду біля ганку
Й подарую тобі навесні.
