Спогади про Віктора Погрібного
Ах, ця Арсенівка – батьківщина І.К.Карпенка-Карого, що стала музейно-природним заповідником «Тобілевичі» завдяки мріям і зусиллям Віктора Погрібного – у різних іпостасях: журналіста (заслуженого), письменника (вшанованого лауреатствами), депутата (дієвого, що залишив по собі добрий слід на землі у вигляді саду й міні-парку оазою в степу за батьківською хатою в Матусівці Маловисківського району), майже півстолітнього керівника обласного літоб’єднання «Степ»…
Стільки ж майже і його улюбленому святу «Вересневі самоцвіти», яким він жив і в яке помер. «Жив із музикою і помер у Міжнародний день музики», – перемовлялись ми в перший день жовтня, річницю його пам’яті, в обласному краєзнавчому музеї, де його директорка Н.Агапєєва зібрала нас, назвавши зустріч «Добрий слід на землі». Там я роздала поетам скриглики з двох яблук, піднятих у матусівському саду, останньому його прихистку, де він проголосив останній тост за любов – у останній день свята в тій же Арсенівці. Пом’янули… (Я вірю, що свідок того останнього дня життя В.Погрібного Олександр Жовна ще зніме кіно «Останній день»). Як же багато цього фатального слова «останній»!
В день пам’яті, до якого вперше без В.Погрібного, але йому присвячений вийшов журнал «Степ». Жаль, що ні журналу, ні останньої книжки новел «Найщиріше», виданої ще в 2017-му, не дарували, не продавали в той день, жаль, не звучали й пісні на вірші В.Погрібного, які створили кілька композиторів-земляків і виконували самі та зі своїми колективами не раз у тій же Арсенівці і в краєзнавчому музеї – торік на його сороковини.
До них я скопіювала кілька пісенних (на мій погляд) текстів В.Погрібного і дала бардам А.Шульзі та В.Холявку – з надією на нові пісні. І вони з’явились. Пропонувала по черзі чи разом (як вкладку-додаток до журналу) опублікувати у тім же «Степу» і всі пісні на його ніжні вірші… У перших двох номерах – нема. Саме четверта обкладинка журналу – лірична реклама заповідника в Арсенівці – була як пісня (я теж таку написала «Над Виссю» із маловисківською композиторкою Валентиною Мельник).
Знизу – очерет, зверху – верба, а посеред – високе степове небо над Виссю, яку поет так любив і не раз оспівав у публіцистиці, віршах, прозі, піснях – із синівською любов’ю закоренілого степовика-романтика. Читаю на тій рекламній обкладинці рядок: с. Арсенівка Новомиргородського району, вул. Набережна, 1 і думаю: чи вона десь зафіксована, чи існувала лише в уяві Віктора Олексійовича, як і вулиця Свободи (замість Леніна), на якій він видавав свою газету «Свобода», з якої його сатирично-публіцистичні памфлети, фейлетони й гуморески перекочували згодом в його веселу (і не дуже) книгу «Маркове пекло».
Двічі за рік я подала звідти на своїй веселій сторінці «Міжнародно-кропивницький шарварок» (в «Первой городской газете») його два спогади – про Різдво і родовід: «Лоша» та «Хліба, видовищ, сміху». Бо нам, його ровесникам і трошки молодшим, і жменці молодих пощастило жити й працювати з ним чи при ньому. А чи знатимуть його творчість наступні покоління? Повинні би, віриться.
Бо коли ми, літератори, щороку (я – років 40 живу тут – 45) ступаємо назавтра після свята на Хуторі Надія на арсенівську землю і шествуємо повільно-урочистою ходою від пам’ятника І.Карпенку-Карому до гранітної штучної скелі на березі Висі (де стояла хата батька Тобілевича), а потім – по містку через Вись (понад якою ми не раз висаджували за проектом В.Погрібного дерева) аж за косогір – на Співоче поле, до реставрованого будинку, де Адам Карпович був управителем, а В.Погрібний мріяв створити музей обласного літоб’єднання «Степ», якому ми одразу й присвоїли його ім’я. А по дорозі і на цих трьох ліричних зупинках чулись і наші твори, і Карпенка, і Погрібного – найчастіше – під баяни А.Чечеля (й на його ж музику) у виконанні ансамблю «Любисток» та під баян Ю.Малиновського і на музику Н.Бредихіної (обоє – степівчани) та у виконанні її ж гурту «Чиста криниця» при БК «Авіатор».
Згадую ті арсенівські мандрівки, на які ми з Віктором Олексійовичем щороку запрошували все нових гостей – зблизька і здалеку, а потім ще й О.Косенко став їх «постачати». Як і цього разу, на його запрошення уперше побувала тут і виступила, вручивши торбу книг музею поетеса, прозаїк, критик, публіцист і науковець-музейник Алла Диба з Києва. На жаль, прихворів і вперше не прибув на «Вересневі самоцвіти» Юрко Хропаченко з Криму, який колись разом з дружиною працював у нашому театрі корифеїв, а потім – у різних театрах України, ставши заслуженим працівником культури АРК.
Тут, у Арсенівці, вже після виходу роману В.Погрібного «Честь і гріх» мені цього року здалось, що в кожній виробленій жінці, красивій і в старості, з одухотвореним поглядом я бачу його героїнь-землячок – краплинки головної героїні – Гані Кравець у сільській бібліотекарці, і в Іванівні з вірша-пісні «Святодень» й у Галині Волошин, сільському голові Веселівки, яка й у фолькгурті співає, і лад дає в селі у будні та свята. Останніх не густо в житті сільчан, і «самоцвіти» – найулюбленіше, як казали мені багато земляків, які з року в рік радо вигукують: «А ми вас впізнали!» (а нас, старіючих, уже все важче впізнавати), і книжки просять та дякують, і смачнючими виставами, виставками народної творчості та обідами щороку пригощають, і журливо махають руками вслід від’їжджаючим на Новомиргород, Кропивницький і Дніпро автобусом.
О, чому – Дніпро? Бо цього року, весь рік проводячи в області й Україні та Болгарії з болгарською общиною та українськими митцями заходи, приурочені 140-річчю визволення Болгарії від османського іга, ми щоразу згадуємо не лише театр, а й військові подвиги Миколи Садовського. 100 літ тому він видав книгу-спогад про свою участь у визволенні Болгарії – про російсько-турецькі війни, де воювали й степовики-українці, їх тут успішно лікували в госпіталях Новоукраїнки та Новомиргорода. Серед визволителів був і дід знаменитого українського і російського художника Петра Оссовського родом з Малої Виски, де ми теж недавно демонстрували серед інших картин, присвячених визволенню Болгарії та пам’яті діда. Отож і виникла у нас із Сергієм Осадчим ідея – віддячити корифею-визволителю, рідному братові І.Карпенка-Карого, взявши участь у «Вересневих самоцвітах». Тут і прозвучала болгарська мова, пісня й музика відомого композитора Бориса Михайлова та поета й перекладача з болгарської Володимира Стафідова.
Вони разом з дітьми з двох багатодітних болгарських родин за півроку створили дорослий «Злато» і доросло-дитячий ВІА «Магічні скрипки». Завдяки їхньому виступу з балканськими та світовими шедеврами свято в Арсенівці стало… міжнародним, і цей формат можна й треба розширювати, як сказав у виступі голова обласної болгарської громадської організації «Нашите хора», депутат Всесвітнього парламенту болгар, Сергій Осадчий. На всеукраїнському святі мають бути й інші національні меншини – вірмени, поляки, німці, євреї, які активно діють на Кіровоградщині. Але для цього влада й громади мають продовжити справу, започатковану тут В.Погрібним, – поліпшити дороги, що ведуть у заповідник. Інакше, як він стане туристичним об’єктом?
Ми, літератори, цілком згодні з цим. Цього року в Арсенівці звучали, як і при Вікторові Олексійовичу, вірші й пісні О.Полевіної, О.Архангельського, А.Антоненка, А.Корінь, В.Чечеля, О.Надутенко, М.Голосанова, О.Стеценка, Н.Фесенко. Ще рік тому виводив нас, як свій виводок, на середину й не жалів компліментів щодо творчості нам, нащадкам корифеїв, що мають відповідально продовжувати їхню естафету. І залишали ми, як і цього року, свої книги сільській та шкільній бібліотекам. І аплодували чудовим пісенним і театральним талантам новомиргородців, кропивничан і болгар. І читали ми твори, присвячені В.Погрібному, і слухали чудові виступи Н.Агапєєвої й дочки Вікора Олексійовича, Ольги Погрібної.
Це з її дозволу я збирала в Матусівці яблука для поетів, а зламану гілку з його горобини подарувала в музеї народній артистці України Антоніні Червінській. Бо вперше почула, що В.Погрібний мріяв бути і актором, і співати в дуеті з Червінською. Може, тепер мрію я, вона заспіває його пісню «Зірвіть за містом горобину».
Бо ще при житті Віктора Олексійовича, який очолював, крім «Степу», ще й Конгрес української інтелігенції та «Зелений світ», я пожартувала, подарувавши йому вишивку «Зірвіть за містом горобину», що, мовляв, як «зеленосвітівець» він би мав написати «не рвіть за містом горобину»… Але іншим це не впало у вічі, й композитори А.Фоменко разом з В.Погрібним і П.Лойтра, і Н.Українцева й О.Решетов – усі написали музику на цей вірш. А ми з Фоменком на якийсь день народження ще й горобинову настоянку авторові подарували – з натяком на тему…
Якось у 1991 році ми втрьох: Віктор Олексійович, я і О.Косенко його машиною їздили на День поезії в Олександрію. По дорозі назад Віктор Олексійович наспівав нам ціле попурі зі старовинних народних воєнних і авторських пісень, у т.ч. й «Горобину». Приїхавши додому, я одразу й вилила своє натхнення у вірш (який завдяки композитору Марині Довгих став піснею, зайнявши на Вінничині згодом призове місце у конкурсі пісень для бандури). Так я там продовжила цю тему – спадкоємності пісні. Бо найдорожче, що поети-піснярі залишають у спадок, це їхні пісні.
Гортаю пісенники земляків. До багатьох пісень і я доклала рук, бо як бібліотекар завжди добирала їх і копіювала, роздаючи друзям-композиторам. І оживають пісні В.Погрібного – у згадці та в уяві.
У Ніни Бредихіної – це «Вечірня пісня» – ніжна, щемка про несміливо-соромливе кохання над Інгулом, у міському саду, де закоханим «місто всміхнеться у тихій воді».
А ось покладена нею на ноти мелодія самого В.Погрібного до його ж вірша «Я до тебе прийду». Там герой мріє, що носитиме на руках матір свого сина: «Я до ніг упаду, наче пісня». А в іншій їхній пісні «До Шевченка» звучить відлуння Арсенівки: «Коли б тебе не знав оце, / Чи знав би щирість я тоді? / Чи посадив би деревце / На косогорі тім сухім?» і оживають наші суботники в «Степу», коли ми під баян Вадима Смотренка саджали в Арсенівці дерева «на косогорі тім сухім» разом з А.Курганським, Г.Позняком, Ф.Непоменком, іншими…
«Коси, коси» Н.Бредихіної – як любив Віктор Олексійович цю пісню у виконанні «Чистої криниці» (а ще й О.Решетов написав теж музику). Чи хтось колись розкриє таємницю, про чиї «коси в ромашки повиті» та «очі – глибінь голуба»? А й не треба! Хай інші жінки теж помріють і розгадують: а може, про мене? Така ж цнотлива у них із О.Решетовим пісня «У сімнадцять вуста не ціловані». А от пісня «Степе мій» Н.Бредихіної – то гімн з гімнів. Дрож по спині, коли чула хорове звучання на ювілеях «літоб’єднання»: «Степе мій, дозволь тобі вклониться, / Твій поріг дозволь переступить». Гарна пісня «Степ» про «духмяну скирту – вагітну жінку» і в О.Решетова. Рвійну музику на вірш «Хлопці по конях» написали теж два композитори: О.Решетов і А.Чечель (його ансамбль і співає) і сьогодні, коли йде війна на Донбасі, як заклично звучать її рядки: «Облишмо про подвиг гучні слова – / Хлопці, по конях!»
Осокори, мабуть, були улюбленцями Віктора Олексійовича, бо згадуються не раз і у віршах, і в піснях («Як могутньо шумлять осокори»: музика О.Решетова, «Мелодії душі», пісенник 2002 року). А в 2004 році у пісеннику «Душа співає» О.Решетов явив свою з В.Погрібним пісню «За далеким отим косогором».
О, Арсенівко! Це теж гімн тобі, коли стоїш на тому косогорі і дивишся вниз на величаву красуню – Вись, то тіло наповнюється піснею, яка де тільки не звучала: і тут, на Співочому полі, і в театрі, і в «Степу», і на фестивалях-конкурсах, і над Інгулом, біля Бобринецького мосту, де колись були виїзні засідання «Сіяча» і «Степу». Тут співав експромтом квартет «Чотири «В»: у складі В.Базилевського, В.Бондаря, В.Гончаренка, та В.Погрібного: «За далеким отим косогором, / де спішить із Синюхи Вись, / осокори цілують зорі, / що над вигоном зайнялись. / За далеким отим косогором, / де батьківський оставсь поріг…»
Тепер – за далеким отим косогором він неспокійний знайшов вічний спочинок – наш вчитель, наставник, редактор і помічник. А дорога в Арсенівку – на «Вересневі самоцвіти» завжди кликатиме нас вклонитися його світлій пам’яті.
Антоніна Корінь
