Острів Схерія

 

      

Не плач, Ірис. Це тільки здається, що біль не минає. Минає все. Батько погнівається і змилується. Але ти сама винна: мала б пильнувати себе. Ти з царського роду, а до царівни — вимоги жорсткіші. Це служниця чи збирачка оливок може дозволити собі розкіш демонструвати власні почуття. А тобі не можна. Що б там не трапилося, ти маєш бути спокійною і стриманою. А ти, як проста дівка, ридала, коли відчалив той критський корабель. І все місто здогадалося, за ким ти плачеш. 

 

Не плач. Нічого, що він не повернеться. Він був — і це найважливіше. Коли приходить любов — то завжди щастя. І байдуже, як вона закінчується. Важливо, що вона приходила. Адже є й такі люди, кому Афродіта ніколи не посилала свої дари! 

 

Послухай, я розповім тобі. Ти гадаєш, що твоя бабуся завжди була старою і нездатною зрозуміти тебе? Твій батько — ось хто не в змозі тебе відчути, тому й звелів тримати замкненою на жіночій половині будинку. Пусте. Він заспокоїться й стане добрішим. А тим часом ти пряди. Побачиш: не встигнеш попрясти цей жмут вовни, як батько звільнить тебе. За кілька днів і ти заспокоїшся. Він має рацію: поки побудь зі мною.

 

Так, я знаю, як це буває. Я мала двох чоловіків, п’ятеро дітей — і серед них твій батько; мені варто було б давно забути ту історію, адже спливло стільки років! Мені час помирати, але лише на хвильку стулю повіки — і він перед очима. Твій критянин гарний і сильний, але той чоловік був незрівнянно кращим! 

 

Мені тоді тільки-но виповнилося шістнадцять — менше, ніж тепер тобі. Ми повезли одяг прати в гирлі річки. Мати дала нам їжі, вина, амфору з єлеєм, щоб опісля роботи викупатися та намастити тіло. Служниці випрали речі, розіклали їх сушитися на рінні. Після купання та обіду ми почали гратися в м’яча — і ось тоді це трапилося! Я відбила м’яч так незграбно, що він полетів у кущі — і розбудив його. Він вийшов до нас, і всі з жахом розбіглися. От дурні! Вони злякалися незнайомого чоловіка, вимазаного болотом, з водоростями на плечах і в бороді. А я наче побачила самого Посейдона. Він, високий, мускулистий, був голий і прикривав свою наготу зламаними гілками. Не хлопчик, а зрілий муж: у бороді я примітила срібні пасма. А коли він заговорив, зрозуміла, що він високого роду: прості люди так не висловлюють своїх думок. Він попросив у нас їжі і якесь шмаття, щоб прикрити наготу. За його словами, багато днів його носило море, і всі товариші його загинули. Він щось ще говорив, але я мовчала і не могла відвести погляд від його очей. Ми нагодували його, дали хітон і накидку, а коли він викупався і змастив тіло єлеєм, мої подруги теж роздивилися його. 

 

Я живу багато років, Ірис, та ніколи більше я не зустрічала чоловіка, рівного йому. Не красою, ні — хіба мало красенів народжує наша земля? Такої величності, такої гідності в поводженні, такої проникливості погляду я більше ніколи не зустрічала. Твій критянин теж красень, але богорівним його ніхто не назве. А цей був саме таким.

 

Я сказала йому, хто я і як знайти дім мого батька. Він ішов за моєю колісницею до міських воріт — далі я йому не дозволила: у нас на Схерії люблять пліткувати. А тебе всі бачили з твоїм критянином увесь тиждень, поки їхній корабель стояв у гавані. Раніше дівчат суворіше виховували. Я знаю, ти сучасна молода жінка і не любиш слухати зауваження. Але наскільки краще було б, якби ти поводилася скромніше! Ніхто б і не здогадався, а так кожен пастух знає, що тебе покинув парубок і покарав батько. 

Ні, не сварю тебе — тобі й так несолодко. Я навіть жалію тебе всупереч твоїй матері, бо зазнала ще гіршої муки, коли мій коханий поїхав, але жодна жива душа про це не відала.

 

Він прийшов у дім мого батька і попрохав допомоги. Розповів, що не може повернутися на батьківщину. Він сподобався і батькові, і матері з першого погляду. Вони визнали в ньому рівного. Батько сказав: той, хто прийшов до нас з миром, отримає все, про що просить. Завтра ж почнуть споряджати корабель, і його відправлять додому, як би далеко не довелося подорожувати. А доти він гість у нашому домі. Порозмовлявши з ним, батько настільки сповнився довірою до чужинця, що навіть запропонував йому залишитися на Схерії. А якщо побажає — може одружитися тут, і він, цар цієї землі, подарує йому будинок, отари і пасовища… До речі, єдина царська дочка Навсікая (при цих словах він лукаво подивився на мене) поки що незаміжня. Не можу зрозуміти, як батько здогадався! Але чужинець подякував йому і відповів, що в нього є дружина і син, яких він не бачив уже вісімнадцять років, а найпалкіше його бажання — швидше вирушити в дорогу.

 

Ірис, я тоді не повірила йому. Його дружина — стара жінка, думала я, їй, мабуть, не менше сорока років. Мені тоді здавалося, що сорок років — це кінець життя. Нині, коли мені майже вісімдесят, я розумію, що сорок — найяскравіший спалах жіночої привабливості. Нічого незвичайного немає в молодому віці. Тільки страждання, життєвий досвід і пережиті випробування визначають справжню цінність людини — і чоловіка, і жінки. Той чоловік багато вистраждав. Тому лише жінка, що страждала не менше, могла його привабити. Ось ти після цієї історії станеш іншою: обережнішою, розумнішою, більш вдумливою. Отже, привабливішою. Люди мріють про щастя, але воно не змінює нас на краще: щасливий, як і ситий, багато чого не розуміє. Він знає тільки себе, він глухий і сліпий. Як не дивно, лише той, хто пережив лихо, має ціну, як людина. Твоя ціна нині вища, ніж позавчора, коли ти вночі втекла на побачення. 

 

А наступного дня відбувся бенкет, і кожен із запрошених подарував чужинцеві, що міг. Оскільки наш острів багатий, подарунків набралося безліч. Чужинець розповідав про свої мандри, а ми всі, пороззявлявши роти, слухали. Хоча війна скінчилася дев’ять років тому, він говорив про неї так, наче був там тільки вчора. А коли сліпий співак заспівав пісню про подвиги ахейців, гість затулив обличчя плащем, щоб приховати сльози. Батько примітив це і запропонував вийти на площу, аби позмагатися в боротьбі та киданні списа, що є звичною розвагою у феакійців. 

 

Так, я знаю, ти чула цю бувальщину. Її пам’ятають тут і досі. Гість відмовився взяти участь у змаганнях, і один дурень, назвавши його не воїном, а торгашем, зневажив чоловіка, а всі його оповідки про війну — вигадка. Тоді чужинець схопив величезний камінь і закинув його так далеко, що наші ледь-ледь знайшли. І батько здогадався, що його випадковий гість — сам Одіссей.

 

Але ти не знаєш, що було потім. Була безсонна ніч. Я не могла втямити, як чоловік, якого любили німфи і богині, якому Каліпсо пропонувала безсмертя, який переміг Цирцею, якому мій батько намірився віддати руку юної дочки-красуні та владу над родючою Схерією, може прагнути повернутися на свій крихітний кам’янистий острів — до дружини, що зістарілася, чекаючи на нього, і навряд чи зберігала йому вірність!

 

Я занадто цінувала свою красу і магію першого дотику. Що б не казали про кохання з першого погляду — це брехня. Кохання починається з першого дотику. Або щезає з першим же дотиком… Коли там, на березі, я подала йому одяг і їжу, він схилився і обійняв мої коліна.

 

Ірис, я прожила життя. Мене любили. Я мала чоловіків. Але — ніколи, ні з ким — ця мить більше не повторилася! Там, на березі, я ще не знала, що він цар Ітаки. Я не знала, що він великий герой, переможець троянців. Я вважала, що він — нещасний убогий приблуда, а я — царівна. Та якби він тоді простягнув мені руку і промовив: ходімо зі мною, — я, не озирнувшись, не попрощавшись, залишила б усе і пішла б, ніколи не жалкуючи про це! Більше того, Ірис, навіть коли б я вже була заміжня і всі мої діти вчепилися б за мою пелену, — я пішла б за ним, клянучи себе і картаючи, але — пішла…   

 

Та він мене не покликав. І тоді я прийшла до нього сама, тихо скрадаючись, оминула сплячих служниць і присіла на краєчок його ліжка. Він миттєво розплющив очі — звичка воїна.

 

— Ти вирушиш завтра, і я ніколи тебе не побачу!

— Вирушу, царівно. Та ніколи не забуду, як, помираючи з голоду і спраги, без надії повернутися додому, я зустрів тебе.

— Залишайся!

 

Він похитав головою.

 

— Залишайся! Або візьми мене з собою!

— На мене чекає дружина.

— Не чекає! Збігло стільки років! Вона така ж, як її сестра. 

— Вона чекає на мене.

— Ось я чекала б на тебе — завжди, усе життя! А вона — нездатна! Це в них — спадкове. З вини старшої сестри Єлени розпочалася жахлива війна; будучи її чоловіком, її не вибачила б! І ти віриш, що менша сестра краща? Та вона давно забула про тебе, мабуть, уже й заміж вийшла. Залишайся зі мною!

 

Він посміхнувся.

 

— Не можна порівнювати Єлену з Пенелопою. Я впевнений у вірності своєї дружини.

— Хіба я гірша від неї? Хіба я не гарна? Хіба я не люблю тебе? Я, забувши про гордість, прийшла до тебе сама. Складу до твоїх ніг усе, чим володію. Усе моє життя віднині — для тебе. Невже ти відмовишся?!

 

Він лагідно погладив мене по щоці.

 

— Дівчинко, ти невдовзі станеш до шлюбу. Прекрасний юнак зустрінеться тобі — і ти покохаєш його. У вас будуть спільні — щасливі і не дуже, спокійні і не дуже — дні й роки. У вас будуть спільні спогади. Мине час — і ви будете розуміти одне одного з напівслова. У вас будуть діти. Спільні діти. Вони найміцніше зв’яжуть вас. У дитини мають бути батько і мати. А мій син старший від тебе. У мене є син — чи розумієш ти, що це означає? Я не можу дочекатися, коли побачу його. Ні, не проси. Я не залишуся. На мене чекає жінка, яку я люблю. Вона старша від тебе. Вона, напевно, зблякла від сліз, але ж ті сльози лила за мною. Дорожчого від цього нічого немає. 

Моїми щоками теж потекли сльози, і він витер їх рукою. Він обійняв мене, заспокоюючи, і нічого не сталося. 

Чи розумієш, Ірис, яка ти щаслива?! Тебе полишив твій коханий, він поїхав назавжди, але позавчора уночі ти прокрадалася повз дверей моїх на побачення з ним! На тебе Афродіта зглянулася. У тебе це було… Якщо боги побажають, ти народиш сина. Нині ти страждаєш. Тобі доведеться ще багато чого пережити. Але ти — щаслива. І навіть не уявляєш, наскільки ти щаслива.

 

Він обійняв мене, гойдаючи на руках, утішаючи, як дитину, і вмовляв, обіцяв щастя… та не з ним. Він повторював, що кохає свою стару дружину. Тоді я не знала, що кохання непідвладне часові, бо не розуміла: мені нічим привабити чоловіка, що має такий досвід, як у нього. Я тоді нічого не розуміла.

 

Його корабель відплив на світанку. Усі мешканці міста вийшли проводжати… І я вийшла… Я посміхалась, і ніхто не здогадався, що проводжаю своє єдине кохання. Іншого мені не судилося. Напевно, я чимось прогнівала Афродіту.

Не плач, Ірис. Знаєш, я заздрю тобі. Нехай він хоч і поїхав, але тобі лишилося те, чого ніхто не зможе відібрати, — пам’ять. 

 А мені — згадати нічого…

 

Публікуємо оповідання кропивницької авторки, яке перемогло в літературному конкурсі Інфолайф.

 

Ольга Полевіна