Політ крізь час і простір. Рецензія на книгу Василя Левицького

 

Рецензія на кн.: Левицький В. У краї на зліт часів: поезії / Левицький Василь. – Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2019. – 64 с.

 

Поетичний рядок В.Левицького якось по-особливому вписується в канву сучасного літературного процесу нашого краю. Згадуючи поезію цього автора ще студентських літ, мимоволі думаєш, скільки ж іронії у нього і як йому, такому завжди спокійному й усміхненому в житті, вдається у своїх поетичних візіях адсорбувати нашу непросту сучасність з усіма її проблемами, як іноді грубо й не зовсім поетично він називає речі своїми іменами… Та більше дивувало й дивує тепер, що серед усього нашарування «бруду» навколишньої дійсності, ліричному героєві В.Левицького вдається відкрити свою Україну й полюбити її попри все – саме такою, якою вона є тепер… У нього вона далеко не «калинова і солов’їна»… Ні, у нього це саме та обшарпана й занехаяна, нещасна й замучена, добита то «партачами», то «синами», то «кіром»… Його Україна – це та, якої ще не існує і в передчутті якої його душа так збентежена… І цей біль усвідомлення, тривога, розпач, іронія, промовисте мовчання й злість – усе це так сильно приваблює й зачаровує.

 

Тож, «У краї на зліт часів» чи все ж «Україна. Зліт часів» – як саме читати назву нової книги? Це вірші, написані впродовж останнього десятиріччя. Здебільшого, це глибокі твори-відкриття, твори-медитації, твори-прозріння. Це емоційно наснажена й глибока поезія, яку досить складно сприймати візуально з першого разу.

Як і все живе в цьому світі, внутрішній ритм творчості здатен індивідуалізувати свого автора. Вірші цієї збірки досить самобутні за своїм ритмом. Складається враження, що поет грає з читачем, даючи змогу обирати те, що читач готовий обрати сьогодні. Те саме стосується і назви. З одного боку, «У краї на зліт часів» – інтригуюче запрошення до краю (а чи країв, бо в концепції автора це і прийдешній, і минулий, і очікуваний у перспективі краї) в момент злету часів, очевидно, в період очікування великих і довгожданих змін. Отже, при такім варіанті прочитання маємо назву  – сподівання на краще. Якщо ж читати авторську назву суто так, як вона зазначена на обкладинці книжки, – у два речення, то можна вловити задум, згідно з яким фоніка й візуалізація тексту провокують читати іншу формулу – «Україна. Зліт часів». Це вже назва-утвердження, відповідно до якої і минуле, і теперішнє, і майбутнє сходяться в одній площині, в одному цілісному й сутньому для поета образі – в образі України. Граючи словами, автор лишає за кожним право вибору, що саме бачити під обкладинкою його книги.

 

Знайомлячись із книжкою В.Левицького, мені подумалось, що гострота його переживання сучасності в усіх її соціальних багатобарв’ях тотожна гостроті його рядків. Відкрити у цьому молодому чоловікові поета непросто, хоча вірші, якщо не помиляюсь, він почав писати куди раніше, ніж оповідання. Після того, як кілька років тому він дебютував у літературі в якості прозаїка із книгою «МаксималISTи», вибагливий читач неодмінно буде неоднозначно сприймати його поетичний текст з усіма його неточними римами, внутрішніми ритмами, що перетікають із рядка в рядок, створюючи цікаві внутрішньорядкові співзвуччя, трохи алогічним застосуванням традиційних надбань поетичного синтаксису. Так само й мені було доволі непросто сприйняти, прийняти і навіть полюбити ці складні візуально, але такі внутрішньо ритмізовані строфи…Тому зазначу, що тут маємо справу з творчістю, яку варто розуміти не тільки із загальних суто літературознавчих закономірностей, а, так би мовити, суто із неї самої. Є вірші, єдина запорука розуміння яких полягає в цілковитому збігові їхнього поетичного ритму з твоїм власним. Ритм – це гармонія. Тому, гармонію має той, чиє «Я» здатне резонувати із Всесвітом, сприймаючи його багатозначність і нескінченність як власне продовження.

 

Твори збірки по праву можна кваліфікувати як громадянську лірику широкого звучання, бо ж знайдемо у доробку В.Левицького і вірші соціальної проблематики, і політичні шаржі, й філософські візії на злободенні теми. Але однаковою мірою всі ці такі різні за стилем, за тематико-проблематичним виміром, за структурно-поетичними особливостями, за силою версифікаційних засобів тексти презентують нам глибоко патріотичну людину.

 

Шаную мистецтво неточних рим. Так, так – мистецтво. Вміти дібрати співзвучне попередньому закінчення рядка – це добре. Однак зуміти почути єдність двох рядків, не закуту чіткістю цих закінчень – це справді та особливість творчого слуху, яка варта уваги. Як і більшість із початківців, так само й маститих класиків, і В.Левицький грішить дієслівними римами, однак не зловживає ними до стадії «кохати-літати». Тому якось органічно сприймаються його тексти.

 

Багато натяків у його текстах, які читач може відчитати, розуміючи гру слів. У цьому виявляється особливість стилю мислення автора цієї книжки. Ось кілька думок, висловлених з приводу заангажованості української людини духом минулої епохи у далеко не найкращих його проявах:

 

Кіром заражене місто.

Кірінфікований люд:

Кров’ю напоять, а після

Кров’ю щедро заллють.

 

Дивовижно точне поєднання іронії, супротиву й нашої гіркої дійсності читач може відчути з поезій, присвячених темі корупції в освіті й закономірній недосконалості освітнього процесу загалом. Цій темі присвячено кілька віршів збірки, однак чи не найбільшого апогею авторська позиція досягає в таких рядках:

 

Вуз «взуває» студиків:

влізли врешті – успіхів!

Швидко мрії

зморщились –

помилились в розмірі…

 

Стривожений підміною істинних цінностей хибними й удаваними, ліричний герой налаштований досить категорично супроти того, що довкола «нікотином понатикано», що люд – «звільнений від сніданку», що Україна «Ікаром пада»… Досить промовистим у цьому ключі є вірш «Ілюзіон»:

 

Синдром алкогольно-

тютюнний

вже став еталоном,

застукав

годинник матюччям –

у шоу

візьмемо всі участь,

де кожен

СНІД виграє, вчасно

й задарма:

на щастя вам нате –

всі раді!

 

Рідкісно несподівана радість від гіркоти усвідомлення наших суспільних негараздів звучить як у антитезі самої назви вірша «Народ і натовп», так і в прикінцевих рядках твору: «Ще до січі ми всі білі стяги розклали». У цьому рядкові немає осуду, немає розпачу й жалю усвідомлення, однак є визнання й глибоке розуміння того, якою мірою драматичною є ця поразка.

 

Такі ж щемливі й діткливі вірші «Під небом тоталітарщини», «Революція», «Трипільські відлунки», «На роздоріжжі», «Героїв ховають живцем». Іноді автор різкий, а його ліричний герой не схильний до патріотичної патетики, повчальних монологів тощо. Можливо, саме цим пояснюється уявна розмова з читачем в окремих поезіях, які можна назвати віршами-провокаціями, віршами-питаннями як до сучасника («Ти вважаєш…»), і до себе самого («Без назви»). Особливо мені впав у око вірш «Покаяння перед Вітчизною» – лаконічний і не дуже показний з погляду художності, однак якоюсь мірою всепрояснюючий:

 

Рвали всмак на

криваве ганчір’я

В серці дно лиш –

було джерело.

От урешті відкрився

Вітчизні –

А її вже в мені не було.

 

Ліричний герой – постать цілісна й внутрішньо готова до таких непростих відкриттів. Поряд із тим, внутрішня драма усвідомлення нестійкості моральної основи сучасного світу, політичної здегенерованості, антилюдяності загалом – ці фактори не тільки не нищать сили духу розчарованого в усьому героя, а, навпаки, – пришвидшують його внутрішнє визрівання, тим самим здійснюючи його духовний поступ.

 

Окремо хочеться сказати про вірші, написані російською мовою. У них, мабуть, виявляється чи не найбільше гніву, бо ліричний герой цих творів уже позбавлений сумніву, й на зміну його іронії приходить сарказм. Це простежується й на прикладі «Песни о Путине», «Мир глазами москалей» й інших поезій, що були написані після спілкування з тими, хто є москалями – не за національною чи територіальною ознакою, а за типом світоглядної основи… Очевидно, що ці вірші, а також переклад з Міцкевича – усе це дуже тонко вмотивоване авторським бажанням бути почутим серед широкого кола читачів, з одного боку, а з іншого, – прагненням сказати всьому світові, що наша українська біда стосується кожного. Автор книги немовбито відчуває свій час і наскрізь просякнутий тим, що в ньому відбувається. З цього погляду прикметним є вірш «Кіром заражене місто» (у ньому важко не помітити натяк на гру слів: кір – Кіров), де актуалізовано проблему загроженості тоталітарщиною сучасного світу. До цікавих роздумів провокує і поезія «Партачам життя», оскільки цей твір в собі акумулює як Україну минулу, так і сучасну, наголошуючи, що не змін відбулось багато, але т.з. «партачі» є атрибутом кожної епохи…

 

Не відомо, чи згодом все ж відбудеться те, що давно мало б відбутися, те, чого прагне ліричний герой – той довгоочікуваний поступ, про який обережно натякає назва книги. Усе це разом органічно створює авторську візію України в розрізі різних історичних епох. Однак сьогодні особливо хочеться разом із ліричним героєм вірити в те, що серед «партачів життя» є герої, які справді «вмирають не марно»…