Полковник-гуморист: У Кропивницькому вийшли друком усмішки Володимира Поліщука

 

У нашому місті Володимир Поліщук відомий як краєзнавець, журналіст, автор розвідок «Убивство на фортечних валах», «Про що писали єлисаветградські газети» та багатьох інших. А ще він постав перед кропивницьким читачем у новій іпостасі — автор гуморесок. Про письменницьку сторінку своєї біографії пан Володимир розповів «Первой городской».

 

— Пане Володимире, які були ваші перші кроки в гумористичній літературі?

 

 

— Моя дебютна публікація вийшла у січні 1979 року у вінницькій газеті «Комсомольське плем’я». У той час була популярна сторінка гумору в «Літературній газеті». Там розміщувалися невеличкі гумористичні мініатюри в один абзац, які називалися «Роги й копита». Я написав зо два десятки гуморесок, надіслав у газету, і їх надрукували. Це було на третьому курсі університету. Потім почав розсилати свої твори у київські та московські видання. За Радянського Союзу існувала така практика: якщо редакція друкує твори, вона повинна сповістити про це автора. Так мене запросили до редакції два вінницьких архітектори Подольський і Шапіров. Обидва писали гумор, малювали карикатури. Вони дали мені адреси газет Радянського Союзу, не лише найбільших, а й обласних, районних, партійних та молодіжних, та порадили купити друкарську машинку.

 

— Чи приносили дохід ці публікації?

 

— Так, районні та обласні газети платили від рубля до п’яти рублів, київські та московські дорожче. Раз на три тижні у суботу ми з хлопцями ходили в кафе, бо не працювала їдальня гуртожитку. Поруч була пошта, я заходив туди, і мені давали по цілій торбі повідомлень про гонорари. Так при стипендії 40 рублів я мав щомісяця близько 300 рублів за публікації.

 

— У яких газетах друкували ваші усмішки?

 

— Я друкувався в усіх київських виданнях: «Вечірня Україна», «Літературна Україна», «Молодь України», «Правда»... Також у московських різнопланових газетах і журналах, не лише літературних. До прикладу, остання сторінка «Науки і релігії» була присвячена гумору. За одну фразу там платили десять рублів. Тобто за вісім фраз фактично мав свою місячну стипендію. Видавався і в колективних збірках Києва, і тодішнього Дніпропетровська.

 

— Як реагували знайомі на ваше.

 

— Коли мене надрукували в «Літературній газеті», поет Валерій Гончаренко пожартував: «Старий, ти класик!». Це тому, що з місцевих гумористів у цій газеті ще друкувався Анатолій Юрченко, а, скажімо, у «Правді» з кіровоградських я один.

 

— Розкажіть детальніше про творчий процес.

 

— Мені писалося дуже легко. Займався цим у вільні від навчання та спортивних тренувань періоди. Готові гуморески відразу набирав на машинці та розсилав. Я колекціонував свої публікації. У Союздруці була така послуга: можна було замовити вирізки з газет усього Радянського Союзу на певну тему. Раз на місяць мені присилали великий мішок українських публікацій. Це коштувало 80 рублів на півроку, а московські вирізки — близько ста. Приїздив до батьків, перебирав ті мішки, шукаючи свої публікації. Перший час навіть клеїв їх до спеціального зошита.

 

 

— Чому перестали писати гуморески?

 

 

—  Коли одружився, потрібні були кошти, і я пішов працювати до міліції. Часу на письменництво не лишалося. У міліції працював до 2005 року, остання посада  —  начальник центру громадських зв’язків. У званні полковника вийшов на пенсію. А у січні цього року ми робили вдома ремонт, і я познаходив свої твори. Вирішив зібрати їх у книжечку. Усього вийшло близько 50 гуморесок. Одна збірка називається «Дурна голова рогам спокою не дає». Назва походить від фрази з «Літературної газети», під якою вийшов блок моїх творів. У другу збірку «Весільний генерал — майор міліції» я зібрав курйозні та смішні історії, які трапилися зі мною та колегами під час роботи в міліції. Обидві книжки вийшли накладом у 300 примірників.

 

— Яку роль відіграв гумор у вашому житті?

 

— Мало кому відомо, але на дослідження історії краю мене наштовхнув саме гумор. У квітні 1987 року в газеті «Московський комсомолець» надрукували мої гуморески, а поруч три вірші з підписом «Дон-Амінадо». Тоді єлисаветградського сатирика Амінодава Шполянського ніхто не знав. Я прийшов з цими вирізками до бібліотеки Чижевського. Мені допомагав шукати матеріали Олександр Чуднов з відділу рідкісних видань, а письменник Микола Смоленчук порадив передивитися виписки з архівів єврейської синагоги. Так я написав першу краєзнавчу статтю.

 

— Чи плануєте ще видавати гуморески?

 

— Ці збірки — лише десята частина написаного за десять років, починаючи із 1979-го. Лишилося багато цікавого, але чи вийде наступна збірка, ще не знаю.

 

Наталка Нічишина