Три покоління «Проліска»
Вони ніби зроблені з одного тіста: вродливі, талановиті, впевнені в собі леді. Незважаючи на певні відмінності в освіті й у життєвому досвіді, усіх трьох об’єднує любов до родини, якою для них став народний хореографічний ансамбль «Пролісок» Кіровоградського обласного навчально-виховного комплексу (гімназія-інтернат – школа мистецтв).
І це, повірте, не перебільшення. Спостерігаючи за успіхами вихованців «школи Короткова» (як називають цей заклад, очолюваний народним артистом України професором Анатолієм Коротковим. – Авт.), спілкуючись із ними та їхніми педагогами, я часто ловлю себе на думці, як їм вдається завжди бути кращими?
Щоб угамувати цікавість, запросила до розмови п’ятикласницю Дашу Саленко, педагога-організатора Тетяну Тимофієву (на фото праворуч) та виховательку Вікторію Сущенко. Ми спілкуємось в галереї «Єлисаветград», куди гімназисти прийшли на майстер-клас разом зі своїми вчительками. Час від часу до розмови втручається голос старовинного годинника, який нагадує про швидкоплинність часу…
Олімпійський характер
Одинадцятирічна Даша Саленко сім років займається художньою гімнастикою і вже має серйозні досягнення. Нещодавно вона повернулася зі Львова, де проходив міжнародний турнір з художньої гімнастики «Багіра». Змагалися представники та представниці 37 клубів з України, Польщі та Хорватії. З-понад півтисячі учасників ця тендітна дівчинка посіла третє місце.
– За багато років я отримала на змаганнях лише три бронзових медалі, – зізнається Даша. – Найбільше маю золотих (35) і срібних (12). Я люблю перемагати, змалечку люблю рухатись, стрибати. Мама навіть переживала, щоб я не травмувалась, і в чотирирічному віці віддала мене до спортивної школи. Щоправда, приймали тільки з п’яти, але мене взяли. Людмила Степанівна Виноградова – мій улюблений тренер з найпершого дня. Чимало дівчаток покинули заняття, а мені нікуди йти не хочеться, бо тут цікаво. Мені подобається розучувати та відпрацьовувати нові елементи, готуватися до змагань. Іноді думаю: ні, це дуже складно, я не зможу. Можу навіть заплакати. Потім заспокоююсь, зосереджуюсь, і все виходить.
– Які вправи тобі найбільше до вподоби?
– Люблю виступати з м’ячем і булавами. А от зі стрічкою складніше: можна заплутатись, і вправу не зарахують. Щоправда, в мене такого не було, я зі стрічкою ще не виступала. У майстрів спорту її довжина сягає шести метрів, а в початківців – чотири-п’ять.
– А ти хочеш стати майстром спорту?
– Звісно! Прикладом для мене є чемпіонка світу та Європи Олександра Солдатова. Вона дуже гарно працює і в сольних виступах, і в командних. Ще мені подобається Ірина Дерюгіна та вихованки її школи.
– Які перемоги для тебе були найбільш пам’ятними?
– Чемпіонат у Дніпрі, це були чесні змагання. Ну, і «Багіра» у Львові. Я на змагання зазвичай їжджу без мами і без тата, тільки з Людмилою Степанівною. Мама телефонує, переживає, але я завжди кажу, що все добре.
– А де береш костюми для виступів?
– У мене їх декілька: червоний, жовтий і різнокольоровий. На змаганнях я виграла сертифікат на безоплатне пошиття купальника. Але найбільше мені до душі той, який пошила тренерка, Людмила Степанівна. В ньому дуже зручно виступати.
– Як тобі вдається поєднувати заняття спортом із танцями, навчанням у гімназії, вив-ченням мов?
– Коли я виконала всі уроки, йду на тренування до спортивної школи. Іноді доводиться пропускати танці. Але мені завжди йдуть назустріч учителі, вихователі, однокласники.
– Ким ти хочеш стати, коли виростеш?
– Тренером.
– А що для цього потрібно?
– Думаю, багато працювати. А ще бути наполовину доброю, а наполовину строгою і спокійною.
– Що тобі подобається ще, крім гімнастики?
– Малювання і спів. Раніше я навчалась у школі №26 і співала пісню «Стукалка-грюкалка» з репертуару Волинського народного хору. Зараз знаю багато пісень українською та англійсь-кою мовами, виступаю на гімназійних концертах. А ще люблю казки.
Щасливі разом
До розмови приєднуються Тетяна Борисівна Тимофієва (далі Т. Т. – Авт.) та Вікторія Сергіївна Сущенко (далі – В. С. – Авт.), яка безперервно супроводжує учнів протягом дня.
В.С.: – Ми співпрацюємо в тандемі, – пояснює Вікторія Сергіївна. – Я заходжу до класу й бачу, хто як приготувався до уроку, як засвоїв матеріал. Тетяна Борисівна зустрічає гімна-зистів із самого ранку, за всіх відповідає, телефонує, розподіляє по класах.
Т.Т.: – Я знаю кожного в обличчя. Іноді в мене запитують: «Як це можливо?». Напевно, це професійна риса, яка виробилась за понад сорок років педагогічної праці. Однак спочатку я хотіла бути не вчителькою, а науковим керівником у галузі географії. Та життя розпорядилось інакше. Я – дружина військовослужбовця. У військовому містечку була школа, куди я пішла працювати, так би мовити, тимчасово. А вийшло, що залишилась у професії назавжди.
Я навчалась на Уралі, у 1979 році закінчила Пермський університет. Доля привела нас із чоловіком в Україну. Спочатку ми жили на заході, в Одеській та Вінницькій областях, але останнім місцем служби став Кіровоград (нині Кропивницький). Я викладала географію. Потім закінчила Одеський педуніверситет і здобула ще один фах – шкільного психолога. Де-сять років працювала у двадцятій школі, а потім перейшла до Кіровоградського обласного навчально-виховного комплексу (гімназія-інтернат – школа мистецтв).
Іноді запитують колеги з попередньої школи: «Як тобі може подобатися ця робота?». Але для мене це просто казка! Спочатку мені не вірили. А потім, коли побачили нашу роботу, наших вихованців на сцені, зрозуміли: діти роботящі, уважні, чуйні, добрі, ввічливі й талано-виті.
В.С.: – Буквально сьогодні в мене запитали учні: «Вікторіє Сергіївно, ви любите свою ро-боту?». Я відповіла: «Дуже!». І нізащо не погодилась би поміняти її на іншу.
– А за що ви її так любите?
В.С.: – За очі своїх учнів, за радість щасливого дитинства, яку ми можемо їм дати. Діти ж дають нам сили й енергію, а також бажання йти на роботу щодня, як уперше.
Я – вихованка ансамблю «Пролісок». Коли вчилась у школі №20, ще не було такого закладу, в якому нині навчаються наші вихованці. У нас викладали Наталія Михайлівна Коваленко, Валентина Миколаївна Короткова, у старших класах – Юрій Михайлович Сивоконь. Я отримала від своїх педагогів стільки любові, відданості, бажання зробити з нас особистостей, що завжди уявляла себе лише вчителькою хореографії. Взірцем для мене була Валентина Короткова.
Весь час я уявляла, що буду педагогом, і неодмінно – вчителькою танців. Однак не знала, де зможу навчитись цій професії, бо хореографічне училище було в іншому місті. У цей час Анатолій Єгорович Коротков мріяв створити школу, де діти могли б опановувати і науки, і хореографію. Одночасно відкрився факультет у Кіровоградському педуніверситеті, де готува-ли вчителів молодших класів з правом викладання хореографії. І я, не задумуючись, вступила сюди, закінчила, вийшла заміж, народила дитину, трохи посиділа в декретній відпустці. Вийшла на роботу у 2000 році. Відтоді на моїх очах виросли три покоління гімназистів.
– Зазвичай учительські діти дещо більше занурені у професію своїх батьків, ніж їхні однокласники. Це правда, що в педагогів не вистачає часу та уваги на власних чад?
Т.Т.: – Існує термін «вчительські діти». Вони особливі. І ми, враховуючи це, більше уваги приділяємо учням, чиї батьки працюють у нашій школі. Одна з них – Даша Саленко, неймовірно старанна, працелюбна, відповідальна дівчинка. З нами вона перебуває більше часу, ніж із власними мамою й татом. Іноді кажу їй: «Ану, заходь до класу «колесом»!». Вона швиденько перекинеться – і йде до їдальні обідати.
Своїх власних дітей я намагалась не обділяти увагою. Навпаки, траплялись навіть курйозні випадки. Змушую сина вчити урок, а він просить: «Ти краще мене завтра не питай!». Я відповідаю: «Навпаки, спитаю!». Наступного дня піднімаю його, а він нічого не знає й отримує «двійку». Цей випадок він запам’ятав на все життя.
В.С.: – Треба все так спланувати, щоб був час і на уроки, і на спільний відпочинок. Мій син навчається в шостому класі школи, де я працюю. Буває, чоловік, який викладає хореографію в нашій гімназії, запитує: «Ти сьогодні сина у школі бачила?». Іноді напівжартома каже: «Сущенко, скажіть своїм батькам, щоб купили вам білі чешки». І все ж, на мою думку, вчительським дітям притаманна більша організованість, самостійність.
– Не секрет, що працю педагогів не завжди достойно оцінюють і держава, і громадяни. Що, на вашу думку, треба зробити, аби ситуація змінилася?
В.С.: – Усе залежить від людини. Якщо ти оптиміст, можеш три дні поспіль їсти гречану кашу й отримувати від цього задоволення. Я, наприклад, переконана, що мені завжди щастить на гарних людей.
Коли прийшла працювати до гімназії, мене вразило, як Анатолій Єгорович цінує кожного працівника. Цього не побачиш у школі. Вразили діти: щирі, здатні і зробити комплімент, і обійняти, і сказати добрі слова. За роки навчання в гімназії вони стають прекрасними професіоналами.
Т.Т.: – Всі шкільні програми повноцінні, бо основна вимога – щоб діти отримували якісні знання. Навчальний процес триває з 7.45 до 16.30. І вранці, і після обіду є заняття хореографією. У дівчаток і хлопчиків є навіть акробатика. Коротковці – люди особливої породи.
В.С.: – Так, вони працелюбні, віддані справі, здатні знайти вихід з будь-якої ситуації. Через багато років після випуску вони приходять до нас і дякують за неповторні роки життя.
Дійсно, коли дитина потрапляє до колективу, вона стає частиною родини. І її батьки також, і вчителі, і вихователі – всі стають однією сім’єю. У нас чудовий колектив, в якому всі сповідують одну релігію. Ми всі дивимось в один бік. Я щаслива, що ми є один в одного.
– Про що ви мрієте?
В.С.: – Я мрію, щоб навколо було більше доброти. Щоб у людей було бажання творити, щоб вони знаходили задоволення від своєї роботи. Тоді, напевно, в житті все у всіх вийде.
Т.Т.: – А я хочу здійснити подорож на великому круїзному лайнері разом з нашими дітьми. Щоб вони веселилися, спілкувалися з однолітками з інших країн і були щасливими.
Людмила Макей
