У світ вийшла літературна стежина № 24

  • 16 жовт. 2019 13:38
  • 1198
    • Стаття У світ вийшла літературна стежина № 24 Ранкове місто. Кропивницький
     
    Літературний часопис обласного літературного об’єднання «Степ»
     
     
    Валентина Кондратенко-Процун
     
    «Мене не викинь з пам’яті…»
     
    Мене не викинь з пам’яті, як папірець зім’ятий.
    Була для тебе жаром я, була холодной м’ятою.
    Була весняним леготом, була плакун-травою.
    Була совиним реготом, вечірньою журою.
    Була тобі вітрильником на човнику надії.
    Була тобі будильником, щоб не проспав ти мрію.
    Була я подорожником, коли ятрився раною.
    Була тобі, безбожнику, хулою і осанною.
    Була тобі я захистом від сорому й огуди,
    Була тобі я прихистком, як відцурались люди.
    Була тобі я матір′ю, була тобі сестрою,
    Була б тобі коханою, та… знехтував ти мною.
     
    *
    Покинута жінка – кохання обжинки,
    Згоріла солома в обніжку чужому.
    Покинута жінка – розтала сніжинка
    У рідній долоні, в сльозинці солоній.
    Покинута жінка – проросла зернинка,
    Вона не пропаща — ще вибухне в хащах
    Любові нової – зорі молодої.
     
    *
    Давно поміж нами регоче пітьма.
    Кульгає стежками любові зима.
    Сліди її вперті, дарма, що неквапні.
    Сховалось кохання в обідраних клаптях
    Мого всепрощення, твоєї надії,
    Бо щирості сонце пригасло й не гріє.
    Стомилося сонце – і гріть перестало –
    Пожежа у наших серцях відпалала.
                                        
    *
    «Ти на любов не розраховуй, – 
    Казали очі і уста.
    – Свавілля почуттів приховуй –
    У мене в серці пустота.
    Відвирувало, відшуміло 
    І вигоріло врешті вщент.
    І свято відбуло вже тіло.
    Та є для тебе ще презент:
    Дарунок чесний, нелукавий,  
    Без обіцянок і промов –
    Гаряча філіжанка кави 
    Для друга – от і вся любов».
     
    *
    Письмом на хліб не заробляю,
    Думок своїх не продаю.
    Я тим ділюсь, що в серці маю.
    Як жайвір, мить життя ловлю.
    Нехай не брязкотять медалі
    Й відзнаки захвату, похвал.
    Ущент вже стерлися сандалі:
    Важкий долала перевал
    Самотності, нерозуміння,
    Зневаги, заздрощів, хули.
    З любові, з правди, як з насіння,
    Зросли мої вірші-орли.
    Нехай ще їх не так багато – 
    Палких, високих – до небес,
    Та все ж вони для когось  – свято
    З вогнем, що запалив Гефест.
     
     
    Алексей Корепанов
     
    Отчужденность
     
    Пустынно всё в округе
    Среди синеющих снегов.
    Лишь вдалеке грозят равнине руки
    Затерянных столбов.
     
    Беззвучно всё в округе.
    Давно растаял шорох слов.
    Лишь еле слышно раздаются стуки
    Замерзших проводов.
     
    Недвижно всё в округе.
    Застыли росчерки следов.
    Лишь на снега ложатся тени-духи
    Ползущих облаков.
     
    Предчувствие зимы
     
    Душа предчувствует: приходит время вьюг,
    Зима пути покроет бледным снегом,
    И обессилев от нелепиц века
    И коченея, – больше не спою.
     
    Зима – болезнь. Зима – болезнь природы.
    Скрипит простужено и зло земная ось.
    С планетой вместе все сильнее устаю,
    И жаль, что до зимы не удалось
    Взлететь.
    Рукой коснуться небосвода.
     
    Одни
     
    Простерлись галактик спиральные руки…
    Пространство – и звезды…
    Но где же – вы, где же?
    Лишь звезды, лишь звезды…
    То гуще, то реже…
    Ну кто прекратит одиночества муки?
     
    Жизнь до края прожил…
     
    Жизнь до края прожил.
    Отмечтал. Отлюбил.
    Грянул голос: «Пора. Собирайся».
    И ничто не спасет,
    За чертой тебя ждет
    Бездна – сколько ты ни упирайся.
     
    И кем ни был бы ты,
    От сетей пустоты
    Не уйти – хоть ори что есть мочи.
    Сгинешь ты в пустоте,
    Как и эти, и те…
    Там – Ничто. Нет ни дня и ни ночи.
     
    Да, смириться бы мне,
    Жизнь закончить во сне,
    Успокоиться, сдаться без боя…
    Но спасенье найду –
    Ведь когда я уйду,
    Пустоту я заполню собою!
     
    Тетяна Микитась
     
    *
    Я каюсь першою й останньою стежинкою,
    яка зникає десь на небі уві млі.
    Я каюсь кожною зеленою травинкою, 
    яка щороку виростає з-під землі.
     
    Я каюсь зорями нічними мерехтливими.
    Я каюсь місяцем ясним у небесах.
    Роками каюсь, що були-таки щасливими,
    й роками тими, що навіювали страх.
     
    Я каюсь радістю, що в серці розцвітала,
    й любов’ю тою, що в житті мене вела,
    що дві стежинки наші міцно поєднала
    й тебе мені за все, як щедрий дар, дала.
     
    Я каюсь болями твоїми і своїми.
    Я каюсь тим, що від біди не вберегла
    й свою сім’ю не захистила від руїни.
    А ще – твоє життя продовжить не змогла.
     
    Своєю каюсь я останньою сльозою
    і – що прошу, аби у сни приходив ти,
    що випадає сум холодною росою.
    Я щиро каюсь… Господи, за все прости!..
     
    *
    Ти пішов у світи без прощання,
    я тобі не сказала: «Прости!».
    Зачиню двері, може, востаннє
    й за собою спалю я мости.
     
    З ким тепер я ділитиму долю,
    де відраду знайду від пітьми?
    Чи здолаю я туги неволю
    й віджену гіркоту самоти?
     
    Як прожити ці роки без тебе,
    до останнього дня як дійти,
    як же випрохать милості в неба,
    щоб мені там тебе віднайти?
     
    Щоб почути ще слово прощальне,
    хоч поринувши в інші світи,
    щоб душею торкнутись востаннє
    і промовити тихо: «Прости…».
     
    Життя у відмінках (цикл)
     
    У кожного була спочатку Мрія.
    За нею вже з’явилася Надія.
    Вони нараз дали початок Вірі.
    З’явилась, об’єднавши їх, Любов.
     
    Передмова
     
    А я життя вимірюю в відмінках
    тих слів, що є основою основ.
    Прості на слух, присутні в думах, вчинках:
    Надія, Віра, Мрія і Любов.
     
    1
    Була в кожного з нас своя Мрія.
    Вибирали дороги до Мрії.
    Так чекали ми здійснення Мрії.
    І плекали в думках свою Мрію.
    Одержимі були тільки Мрією.
    Будували майбутнє у Мрії.
    Ти прекрасна була, наша Мріє!
     
    2
    В житті мене тримала лиш Надія.
    У вирі цім не вижить без Надії.
    На цім шляху завдячую Надії.
    У серці берегла лише Надію.
    В своє майбутнє я ішла з Надією.
    Трималась Віра на святій Надії.
    Веди у всесвіт ти, моя Надіє!
     
    3
    Найміцніша в тобі була Віра.
    Ти не зміг би боротись без Віри.
    І думки віддавав своїй Вірі.
    Ти землі своїй ніс свою Віру.
    Кожен крок ти звіряв з тою Вірою.
    Не зневірився ти в своїй Вірі.
    Не залиш у віках його, Віро!
     
    4
    Зустрілися твоя й моя Любов.
    Й тоді пішли дорогою Любові.
    За все, що є, ми дякуєм Любові.
    Ми вірили у щастя і в Любов.
    Вимірювали вчинки ми Любов’ю.
    До самого кінця пройшли в Любові.
    У всесвіті не обійди, Любове!
     
    5
    Прозорі й чисті перед нами
    Надія, Віра і Любов.
    Зійшлись тернисті три дороги
    Надії, Віри і Любові.
    Молитву ми несли в серцях
    Надії, Вірі і Любові.
    І вірили до забуття
    в Надію, Віру і Любов.
    Жили усе своє життя 
    Надією, і Вірою, й Любов’ю.
    Купались душами щодня
    в Надії, в Вірі і в Любові.
    Живіть в нащадках у віках,
    Надіє, Віро і Любов!
     
    Післямова
     
    Слова провідміняли ми, проте
    лишились сторінки в Життєвій Книзі.
    Невимовлене Слово золоте
    безпристрасно прокаже хтось на тризні…
     
    Станіслав Новицький
     
    *
    Будуємо хати з цегли і глини 
    саджаємо вишні й черешні в садку 
    співаємо колискової своїм дітям 
    вдягаємо вишиванки
    розмовляємо українською 
    вважаємо що ми нація 
     
    А хтось поблизу 
    перетворює наш чорнозем на попіл 
    хтось мріє про червоні знамена 
    на наших будинках 
    повертаючи нас у минуле 
     
    Вони не згадують тридцять третій рік
    вони називають нас бендерами 
    або хохлами 
    для них Україна не має ніякого значення
     
    Їхні червоні знамена пофарбовані в кров 
    наших з вами пращурів...
     
     
    Білі яблука в садку
     
    Чомусь сьогодні сплив спогад
    з дитинства
     
    Згадав білу дідівську хату
    якою я маленьким бігав босоніж
    мріючи вилетіти через віконце
    як вранішній соловейко
    який знову гукає мене до себе в садок
    щоби я погрався з ним у схованки
     
    Він хитрий
    він вміє літати
    та я про це ще не здогадуюся
    намагаючись чимдуж наздогнати його
    і впіймати
     
    Соловейко втішається
    знову його не впіймали
    знову він може розправити крила
    та полетіти куди схоче
     
    Мені здається
    що я лечу разом з ним
    над полями свого рідного села
    яке мені вже давно не сниться
     
    І я не знаю
    чи я той соловейко з білими крильми
    чи я той хто визбирує білі яблука
    у садку свого діда…
     
     
    Відповідальна за випуск Ольга Полевіна 
    Текст підготував Олександр Архангельський