Міжнародно-кропивницький шарварок №29
«Притулися до мене, Притуло, і ніколи вже не відтуляйсь!»
ДРУЖИМО І ТВОРИМО З ПАРТНЕРАМИ ЛІТМУЗЕЮ
Двадцять років тому, на похороні Валерія Гончаренка, ми познайомилися з Борисом Притулою. Відтоді творчо співпрацюємо. У подяку за виконані перші дві спільні пісні «Сон-трава» і «Грай, калинова сопілко!» я написала жартівливу пісню для репертуару хору «Барвінок» під керів-ництвом Бориса Васильовича. Заголовок статті – це слова з приспіву.
Колектив готувався до свого золотого ювілею, і я пів року зображала із себе співачку. Керівник не відразу знайшов мені місце на сцені, бо, як п’яний до тину, я приставала то до альтів, то до сопрано. Міг би просто вигнати, та був толерантний, хоч іноді хористи й доводили його до «бєлого калєнія». За свій хоровий «спів» я, самопальна журналістка, ховала справжні наміри: вивчити ситуацію зсередини і возвеличити хор-ювіляр заводу імені Таратути. Ще й на морі з хором побувала! Па-ралельно в дарунок вишила хрестиком пісенну композицію «Стелися, “Барвінку”, стелися низенько, рідний наш Притуло, притулись близенько». На жаль, жартівлива вишивка загубилась у хвилях бурхливого притулинського сімейного життя. Але пісенька збереглась, бо ж рукописи не горять, як і оцей подвійний «гімн» – хору і онуку:
В серпневу ніч «Барвінок» наш співав,
а зорі усміхалися пророче.
Мене на гойдалці веселий хор гойдав,
бо в доні в день той народивсь синочок.
Стеливсь до ніг причорноморський степ,
сопрано й тенори над морем ввись злітали:
«Хай в щасті та здоров’ї внук росте!» –
мене з «посадою» бабусі всі вітали.
Раділи море, квіти й місяць повний,
мов діти, бавились бабусі та діди.
Рости ж, хлоп’я, в здоров’ї та любові,
купайсь в піснях! З роси тобі й води!
Ця ніч – на щастя знайдена підкова,
щасливий для родини талісман.
Май, наш Данусю, долю барвінкову,
удачу й успіх, гроші і талант!
Вірш увійшов у 2000 році до першого мого пісенника «Шукаю папороті цвіт», який присвятила новонародженому ону-кові. Нині двадцятирічний онук заробляє в Німеччині на оплату свого навчання.
…Наша ж дружба з Б. Притулою – як циганське вогнище: то спалахне, то пригасне, то знов із попелу воскресає. У мені ж укорінилась давня звичка – творити словесні портрети талановитих людей. Їх уже до сотні буде. І мої творчі друзі-приятелі-співавтори – то, на відміну від років Буби Кікабідзе, – моє багатство.
Інтуїція давно підказала, що «об’єкт» треба бачити не лише в доступній публічності, а й удома, «за кулісами», – для вдосконалення створеного уявою химерного образу митця.
Вперше у гостях в старшого Притули, з яким ми майже одразу перейшли на «ти», я була років двадцять тому. Наш хор запросили співати у Завадівській школі. Перед виступом заїхали на Краснодонську вулицю, щоб переодягтись у хаті худкера. Не до розмов, звісно, коли хористи, як сестри й брати, переодягаються в одній кімнаті, чому я тоді ще дивува-лась…
Але життя відродило вже дружбу літературну. Подружжя Притул стало постійними гостями літмузею, де ми і першу книжку Бориса Васильовича «Літературне багатоголосся» (добірку віршів, гумору, текстів пісень і статей про нього) пре-зентували.
А тут накрила планету пандемія коронавірусу і, як лід річку, скував наше життя карантин. Дружити не бачачись (чую-чись, правда, по мобілках) – геть кепська справа. Усю карантинну весну Притули звали мене в гості: то на зелений борщ (про який Борис і вірш написав), то на вареники з вишнями (входять у топ-п’ятірку найкорисніших страв), то на пиріжки з чим завгодно. Кортіло, бо ж не тільки про пісенні, а ще й про кулінарні здібності Валентини Тимофіївни знали музейні гос-ті. А я все віднікувалась, посилаючись то на карантин, то на зайву вагу. Нарешті, полегшавши на два зуби у стоматології, рвонула на Завадівку, на свято домашньої презентації (а що робити, як інші забороняються?!). Та ще й манівцями: із сели-ща Гірничого – через Центральний ринок (за гостинцями) – на Завадівку. Це, коли тобі 70+, як навколосвітня подорож.
На виході з ринку у поле мого пригаслого під тягарем рюкзаку зору потрапив «Хюндай» поета Анатолія Каретного. З ним ми дружили ще з достославних часів літстудії «Сівач» (а вже й керівника 20 літ нема – позітхали ми печально, пря-муючи на Завадівку). Сюрприз по телефону оприлюднили, бо не кожні господарі зрадіють, якщо кількість гостей раптом подвоїться. Та не були б це Притули, якби не стріли нас у воротах з підносом, де в українську традицію стрічати гостей з хлібом-сіллю сміливо ввірвалась новітня технологія – наливка під кодовою назвою «Завадівська лірична».
Кухню не люблю (крім творчої), тому зраділа, що в умілих руках Валентини Тимофіївни фінішували домашні пельмені. У родині повна гармонія: і співають, і вірші пишуть обоє. А ще й зелені сотки городу пополам з радикулітами сприяють співавторству.
Почали з ідеології. Привітали Бориса Васильовича з виданим (безкоштовно!) Обласним центром народної творчості пісенником «Україно, зоре непогасна». 20 років тому у серії «Євшанові сходи» літературно-мистецького клубу «Євшан» уже побачила світ музична збірка Притули «Вінок матусиних пісень». Утрьох, з поетами Володимиром Могилюком і Петром Селецьким, ми створили тоді редколегію і видали не лише власні збірочки-«метелики», які оформив Юрій Гонча-ренко, а й твори колег по перу: Анатолія Курганського, Василя Ликова. «Кавунову» оригінальну презентацію за участі студентів досі, солодко посміхаючись, усі згадують. Ех, де ти, екстрим молодості?!
Але нагадую – ми в гостях. У нас – квартирник. Погортали пісенник, послухали дві пісні, всадовивши Бориса за піаніно, поприцмокували, позаздрили безкоштовності (але ж він її заслужив, бо три десятиліття судить у журі знаменитий фести-валь «Калиновий спів»).
Я не перестаю дивуватися і захоплюватися талантами заслуженого діяча мистецтв України, кандидата педагогічних наук, колишнього спортсмена (волейбол, баскетбол, акробатика, боротьба, гімнастика, велоспорт), колишнього соліста ансамблю пісні й танцю Прибалтійського військового округу, колишнього керівника хорів «Весна», «Барвінок», «Росія», батька заслуженого артиста України Дмитра Притули, колишнього соліста знаменитого муніципального хору Любовича та камерного хору Покровської церкви.
Хто він нині? Не просто пенсіонер за 80, а поет-пісняр-гуморист, про що заявив у двох перших книгах. Про-заїк-початківець, керівник вокального гурту «Берегиня», а ще – садівник-огородник, езотерик за світоглядом, людина, що веде ну майже здоровий спосіб життя. Щодня фізично працює: косить, копає, сапає, поливає. Картоплі по два урожаї збирає. А коли трапилася з дружиною біда, швиденько освоїв ще й ролі кухаря і народного цілителя. Вранці – зарядка і пробіжки по периметру сімнадцяти соток саду, оно – стежки-доріжки, як на стадіоні. Люблять з дружиною котів, мають їх трійню і розповідають про «дітей» цікаві історії. Люблять собак, особливо сусідського Боню, який скоро заговорить з Борисом Ва-сильовичем по-людськи, краще, ніж папуги, бо повне взаєморозуміння у них. Як і з дятликами та їжачками-родичами на ім’я Лаврін та Карпо (тезками героїв «Кайдашевої сім’ї»).
Любов у Бориса Васильовича і зі своєю школою, і зі своєю бібліотекою, кругом – прижиттєві виставки і стенди про його заслуги. А ще ж який великий книжник, читач і колекціонер! Куди в будинку не глянь – книги, різні за тематикою: художні, музичні, історія, географія, езотерика. У мене як у бібліографа аж руки засвербіли – закласифікувати.
Любить село. Дисертацію писав, присвячену вихованню сільських школярів музикою. Головуючи в журі на «Калино-вому співі», радіє українській народній пісні з уст сільської дівчинки більше, ніж успіху мегазірки. Багато чого на сучасній естраді в шоу-бізнесі не сприймає, критикує. Бо він – за справжність у мистецтві, за народність. Гадаю, і синові таку пози-цію передав. Кілька років тому я була в Одесі в оперному театрі на концерті філармонійного ансамблю «Чайка», яким ке-рує скрипаль Дмитро Притула. Відчутна була українська душа сина. Я уперше в житті навіть за куліси наважилась зайти попишатись земляком. Обнялись по-земляцьки. Пісенник ще одного видатного кропивничанина, давно одесита, компози-тора і педагога Олега Польового Дмитру подарувала (з таємною надією: а може, щось колись і моє виконають).
Питаю:
– Знаєш такого?
– Аякже, – каже, – це мій кум.
І я вкотре пораділа: який тісний талановитий світ земляків!
Антоніна Корінь,
наукова співробітниця
літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого
