Як портрет Пушкіна став «політичним плакатом»

 

(Невигадана історія до ювілею Олександрійської дитячої музичної школи)

 

Не знаю я, що буде після нас,

В які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі. Нам треба поспішати.

Зробити щось. Лишити по собі...

                                                 

 Ліна Костенко

 

Як театр починається з вішалки, так для мене наша музична школа в Олександрії починається з картини, що гармонійно вписалася в інтер’єр вестибюля другого поверху. Величезне художнє полотно 3х4 миттєво заворожує й налаштовує навіть далеку від музики людину на зустріч з прекрасним. На картині легко вгадується поет Олександр Пушкін, поруч з ним його вчитель Василь Жуковський, а за роялем молодий Михайло Глінка. Творча й особиста дружба пов’язувала цих славетних особистостей. Про неї «розповів» у 1952 році радянський художник Віктор Євгенович Артамонов (1919 – 1982) своєю картиною «О.Пушкін і В.Жуковський у М.Глінки» (Москва, інститут Василя Сурикова). Копія цієї чудової картини й стала прикрасою храму музики, завдяки ерудиції й творчому баченню колишнього директора школи Віктора Калішевича і таланту олександрійського художника Володимира Посипая. 

 

У пошуках гармонії

Коли людина виконує свою щоденну роботу, вона не замислюється над тим, яке відголосся буде в серцях нащадків. Винятком, безперечно, є художники, письменники, скульптори, композитори. У далекому 1972-му директор-початківець музичної школи Віктор Калішевич не дивився так далеко вперед. Отримавши від попередника Миколи Максимовича Янова новеньку школу – подібними не могли похвалитися навіть деякі обласні центри, – він розумів, що повинен продовжити її естетичне оформлення. Талановитий директор Янов заклав міцний фундамент для подальшої роботи: згуртував педколектив однодумців, досить виважено й вимогливо вирішував питання придбання необхідного для роботи інструментарію, розпочав художнє оформлення школи. За його запрошенням безпосередньо у школі писав портрети відомих композиторів художник з Одеси (на жаль, ім’я його загубилось у часі, а роботи цього художника й досі привертають увагу відвідувачів).

 

Пилип Юхимович Гриценко, колишній очільник міста, благословляючи директора-новачка Калішевича, не лише назвав усі досягнення попередника, але й визначив пріоритети на перспективу: берегти й зміцнювати педколектив, поповнювати матеріально-технічну базу, продовжувати художньо-творчу діяльність щодо оформлення школи. Усі ці й безліч інших важливих проблем, що входили й не входили до посадових обов’язків, заполонили будні й свята Віктора Калішевича. Розглядаючи якийсь мистецький часопис, Віктор побачив малюсіньку репродукцію картини В.Артамонова «О.Пушкін і В.Жуковський у М.Глінки». Рішення миттєве –  ось вона, увертюра концертної зали! Саме цей сюжет! На всю стіну! Робота складна й відповідальна! Виконати її спроможний лише талановитий художник!

 

Віктор переглянув чимало робіт місцевих живописців, але зупинився на Володимирові Посипаї – молодому, сміливому, креативному, говорили б сьогодні. Працював художник у Кіровоградській філії Київського художньо-виробничого комбінату. Директор музичної школи так гаряче й змістовно обгрунтував завдання перед митцем, що той відразу ж погодився й невдовзі взявся до роботи. Було цікаво й незвично, хоча розмір картини – 3х4 – створював чимало незручностей, починаючи із розташування полотна в майстерні.

Репродукція, із якої Володимир писав копію, ледве перевищувала людську долоньку, а можливості подивитися оригінал були мінімальними, та й ера інтернету ще не настала. 

Володимир Григорович згадує, що конче необхідно було домислювати деякі деталі картини, зокрема, це стосується кольорів, але було натхнення! Працювалось легко й швидко. Огранювання для картини, у вигляді масивної рами, художник зробив самотужки. Через місяць він презентував роботу, від якої замовник був у захваті. Віктор Калішевич уже уявляв, як влучно впишеться полотно в інтер’єр школи. Саме так і сталося. Звісно, прийшлось вирізати стійку майстерні, щоб винести цю «махину», неабияк складно було й розмістити її на облюбоване директором місце.

 

Картина перевершила всі сподівання, створивши ту атмосферу естетики, яка витає тут не один десяток років і живить творче натхнення менестрелів. Це лише підкреслило майстерність і неординарність олександрійського митця. Здавалося, замовлення виконано, «замовнику» подобається, ударили по руках і закрили цю сторінку. Але ж ні! Переліком послуг художньо-промислового комбінату подібна робота не передбачалась. Тобто художник нібито й не мав права виходити за межі циркуляра й виконувати цю роботу. Та він прекрасно виконав її! Як не мудрували члени художньої ради, які приймали замовлення, без вимушеного обману не обійшлося (з посмішкою зійшлися на тому, що оформити її можна лише як політичний плакат). Невдовзі Віктор Степанович знову запросив Володимира для оформлення центральної стіни першого поверху. Конкретних побажань не було, повністю довірився талановитому художнику. 

 

Декоративне панно «У світі музичних інструментів» і сьогодні зустрічає кожного, хто відчиняє двері музичної школи, й неабияк тішить погляд.

Знову й знову линуть слова вдячності ініціативному музиканту-естету Віктору Калішевичу й талановитому художнику від Бога Володимиру Посипаю.

 

Р.S. Відчуваю, що крапку в цій історії ставити ще зарано, бо кілька моментів так і лишилися не розкритими. По-перше, сюжет картини, а по-друге, нічого не сказано про подальшу долю моїх героїв. Спробую про це стисло.

 

Про картину: у М.Глінки

Розмір картини дозволяє глядачеві стати співучасником дійства, що на ній відбувається: добре відомі поети Олександр Пушкін і його наставник Василь Жуковський уважно слухають молодого композитора Михайла Глінку. Вплив Олександра Пушкіна на творчість Михайла Глінки був настільки значним, що сучасники називали Глінку «Пушкіним російської музики», бо його місія в розвитку класичної музики аналогічна місії О.Пушкіна в літературі.

 

Є один факт, поширений серед музикантів, що підтверджує духовну єдність О.Пушкіна й М.Глінки. Згідно з відомою версією, Олександр Пушкін присвятив вірш «Я помню чудное мгновенье» у 1825 році Анні Керн. Через п’ятнадцять років композитор М.Глінка поклав ці вірші на музику й присвятив романс доньці Анни, Катерині Керн, яку тривалий час кохав. Цей романс став перлиною у світі музики. Коханій М.Глінка присвятив у 1839 році неперевершений вальс-фантазію. Щоб не скомпроментувати Катерину Керн, композитор офіційно озвучив посвяту свояку – чоловікові своєї сестри, назвавши його «Скерцо у формі вальсу». Захоплена публіка називала цей твір гімном кохання й молодості.

У 1954 році, до 150-річчя М.Глінки, за цією картиною була виконана фототипія, тобто видана поштова марка.

 

Слід на землі

Віктор Степанович Калішевич у 2002 році охоче поступився директорським кріслом представнику молодого покоління. Олександрійці увінчали ветерана почесним знаком «За заслуги перед містом». Кілька років він працює викладачем і виходить на заслужений відпочинок. Разом з дружиною Світланою Пилипівною насолоджується любов’ю своїх дітей і онуків. Успішні доньки наввипередки запрошують батьків на гостини. Щасливе подружжя подорожує то до Підмосков’я до Вікторії, яка, як і тато, пов’язала життя з музикою, то до Ливану до Світлани, яка, як мама, стала медиком. Дай їм Бог здоров’я й миру.

 

Володимир Григорович Посипай широко відомий в Олександрії як новатор й експериментатор. Талант у нього від його тата, головного механіка Азовсталі, умільця й майстра на всі руки. Із Маріуполя до нашого міста сім’я переїхала наприкінці 50-х років. Визначним скарбом Григорія Посипая була величезного розміру дерев’яна валіза, де зберігалися усілякі унікальні верстатики; з їх допомогою умілець майстрував і ремонтував те, що нікому іншому робити не вдавалось. Батьківське захоплення, розуміння ним прекрасного, бажання постійно створювати його, стало вирішальним у становленні Володі. Батько з радістю підтримував сина, вже шестирічному подарував олійні фарби, самотужки робив рамочки для перших його робіт, купував спецлітературу й часописи. У старших класах школи (№15) Володимир вступив до Московського народного універ-ситету мистецтв на заочне відділення, успішно закінчив його. У 1972 році за живописне полотно «Автопортрет у зеленій куртці» був дипломований званням лауреата Всесоюзного фестивалю мистецтв. На жаль, грошова премія, призначена художникові, десь загубилась у кишенях державних функціонерів, та хіба мають якесь значення грошові знаки, коли тобі 19 років і ти впевнено крокуєш довгою життєвою дорогою! У той же час Володимир натхненно працює: пише, малює, радить, подає ідеї.

У нашому місті можна побачити роботи художника у фоє міського БК (колишній театр) – портрет Гната Юри, у актовій залі та коридорах гімназії для обдарованих дітей (колишнє педучилище) – портрети знаменитостей світової літератури й науки. На жаль, оформлення кафе плавбасейну втрачено після капремонту. Якийсь час Володимир займався виготовленням ексклюзивних меблів, і в нашому місті й не тільки є щасливчики, які з величезною вдячністю користуються творіннями його талановитих рук. Те, що доводилось бачити автору цих рядків, без сумніву, можна назвати шедеврами. Останнє творіння художника в Олександрії – молодіжний клуб «Joy», організатором і засновником якого був він. Так склалося, що Володимир переїжджає до Києва, де з часом відкриває власну художню галерею, успішно працює в Словенії, де його творчість цінують й гідно оплачують.

 

Справжнє мистецтво обов’язково знаходить відгук у серцях людей, як написана ним картина, що вже кілька десятиліть прикрашає Олександрійську дитячу музичну школу.

 

Тамара Аноко, 

член Національної спілки журналістів України