Анжеліка Рудницька: Мої концертні майданчики на фронті

 

Відома українка Анжеліка Рудницька з’явилася на телеекранах у 90-х. Свою популярність здобула, працюючи ведучою в шоу «Територія А».

 

 

Українська співачка, телеведуча, художниця, науковець, громадський діяч, президент мистецької агенції «Територія А» та Фонду відродження культурного середовища Києва, член Громадського фонду Святого Андрія Первозванного, заслужена артистка України, член Національних спілок журналістів та художників, голова Наглядової ради Національного конкурсу «Благодійна Україна», радник міністра культури. 

 

З 2014 року вона активно розпочинає волонтерську справу. Зараз її продовжує, але замість гуманітарної допомоги надає в прифронтових зонах —  культурну. Чи відновиться «Територія А» в телевізійному форматі, про закон «Про мову» та чи може війну припинити культура —  Анжеліка Рудницька розповіла в інтерв’ю «Первой городской».

 

 

—  Чи буде «Територія А» відновлюватися у телевізійному форматі?

 

 

—  Робити програму за таким шаблоном, який існує зараз, я не хочу, а за моїми правилами ніхто грати не буде. Для цього потрібно будувати свій канал, а в мене інші пріоритети. Я з великим скепсисом ставлюся до багатьох сучасних проектів. Вони не безликі, бо роблять якусь гарну справу для української музики, але буває, що й не дуже гарну. Але у нас надто мало нових імен з’являється. Ми не народжуємо зірок масово. При цьому в нас є квоти, безліч музичних каналів. Усе побудовано так, що і суперхітів немає (якщо є, то дуже мало). Як на мене, то люди мали б знати всі пісні, що сьогодні звучать (мається на увазі концерт Національного фестивалю «Кропивницький-2019». —  Ред.), а люди не знають їх, лише якісь обрані. Це означає, що в українському музичному просторі щось робиться неправильно.

 

—  Який концертний майданчик є сьогодні найголовнішим у країні? 

 

—  Я для себе визначила: поки триває війна, моїми улюбленими концертними майданчиками є фронт —  наші військові та мешканці прифронтової зони. З ними іноді легко знаходити спільну мову, інколи складно. Часом притираємося, а інколи їм здається, що це нелегко. Зрештою ми знаходимо точки дотику та вибудовуємо ті комунікаційні зв’язки, яких не вистачає. Для мене це значно важливіше, ніж  битися за ефіри.

 

 

—  Якщо була б можливість створити телевізійний майданчик для молодих зірок. З чого б почали і як його бачите? 

 

 

—  Звісно, якщо б була можливість робити, то я  шукала б креативну команду, яка створювала б те, що випадає за рамки шаблонів. Тобто щось, що ще не робилося. Як на мене, це має бути мікс різночасової та різновікової музики. Все, що відформачене зараз, особисто мені нудно дивитися.

 

 

—  Раніше канал «Ентермюзік»  намагався  показувати молоді гурти. Показував записи з репетиційок.

 

 

—  Щоб подібне створити, мають бути фінанси та креатив. Цим треба займатися та ним жити, бо телебачення ревниве, і воно не любить, коли його ділять із чимось ще. Коли проект стає на ноги та працює як механізм, тоді вже можливо робити ще щось додаткове. Зараз у мене немає ні бажання, ні енергії кинути все та зайнятися тільки цим. Мене цікавить збереження української музики народної і прочитання її сучасними українськими гуртами. Я намагаюся, настільки вистачає сил, популяризувати ось такий формат музики. Скрізь сватаю цих артистів. Люди просто в шоці, коли чують «GG Гуляй Город». Вони в захваті від того, як це звучить. Це пісні, які вони чули на весіллях чи у бабусь, і раптом вони звучать як супер сучасні танцювальні хіти електронні, які може будь-яка радіостанція крутити. Якщо б подібне було не в Україні, а за кордоном, то воно мало б найвищий статус.

 

—  Ви добре знаєте всю українську шоубізнесову систему ще з 90-х. Сьогодні змінилася молодь та їхні кумири. Сучасна молодь ходить з мобільними колонками та слухає, на мою суб’єктивну думку, щось дуже безтворче. Як це змінити? Як зробити, щоб у молоді в тих колонках заграла справді гарна музика?

 

 

—  Я сама вражена від цього явища. З одного боку люди сходяться сюди (на фестиваль «Кропивницький-2019») і слухають виключно українську музику. Це тисячі людей. Вони слухають та реагують. І тут же ті самі люди, розсікаючи по кафешках, починають слухати іншу музику. 

Хто нав’язує цей фомат та вважає, що люди не люблять українське? Я заходжу в кропивницький ресторан і запитую, чи ходить персонал на Кропфест. Вони відповідають, що так, і зазначають —  це круто. Тоді чому у ваших закладах інша музика? Вони реально не розуміють, що крутять. Це стереотипний шаблон, який не можна зламати. Не вистачає тиску інформаційного. Радіостанцій, телекомпаній. ICTV не був найпопулярнішим каналом, коли почала виходити «Територія А». Але цим великим об’ємом правильної роботи ми зробили все, щоб канал був популярний, а не тільки «Територія А». Щоб на нього приходили люди, які цікавляться музикою. Можна це робити і в нинішніх умовах, підключаючи інтернет-ресурс.

 

—  Закон про мову змінить вектор з російської музики в напрямку української?

 

—  Тільки якщо його не змінить новий президент. Поки що всі месежді, які ми чуємо від нового президента, не надихають відносно українськості та України. Він інколи це говорить, коли потрапляє у середовище, яке це хоче чути, але в більшості випадків чуємо протилежне. Всі остерігаються реваншу. Повернення тих же «Сватів» для мене є поганим знаком. Я прекрасно розумію, що повертаються гастролери, які товклися в 

Україні (до 2014-го. —  Ред.), які, з одного боку, нас зневажають, але з іншого боку їм тут, як медом намазано. І вони саме тут заробляють гроші, це при тому, що мають таку «велику росію». Небезпека отримати подібні речі є, але все залежить від того, наскільки ми триматимемося один за одного. Суспільство має бути міцним.

 

—  Розкажіть про вашу діяльність на фронті.

 

 

—  Є випадки, про які розповідатиму вже після закінчення війни. З 2014 року я поїхала вперше, коли загинув мій дядько Олег Михалов, і потрапила в місце дислокації, де служили його побратими. З того часу не припиняю поїздки. Ми гастролюємо. Раніше возили гуманітарну допомогу, зараз займаємось нею тільки за потреби. Найбільшою гуманітарною допомогою є культурна допомога. Це і музика, актори, поети, художники, майстри, лектори, викладачі. Вони розповідають там про українську мову та українські традиції. Вже два роки я цим займаюся як радник міністра культури. Я кажу про загальнодержавну програму «Український схід». Вона досить скромно фінансується, але оскільки ми з волонтерського середовища, то не капризуємо, а мовчки робимо свою справу. Більшість артистів, які туди їздять, це просто самовіддані люди. Те, що вони отримують фінансово, не гонорари —  це добові, щоб вони могли купити собі каву чи смаколики. Варто додати, що, якщо б на сході нас не чекали, ми б давно перестали туди їздити. А зараз нас чекають як військові, так і цивільні. Там бувають різні ситуації, але більшість концертів закінчуються обніманнями, що тривають стільки ж, скільки тривав концерт. Відчуття того, що люди недолюблені і їм не вистачає звичайного людського тепла. На слова «услышьте Донбасс» я кажу: «Ми вас чуємо. Йдіть обніматися». Люди йдуть і обнімаються. Я вражаюсь завжди, коли в реабілітаційних чи відпочинкових дитячих центрах діти стоять і 40 хвилин обнімаються  з   усіма артистами.

 

—  Чи може культура припинити війну?

 

—  У глобальному розумінні так. Більше того, я колись зухвало сказала на одній з прес-конференцій, що я знаю, як припинити війну. Нам потрібно спершу полюбити себе. Всі війни —  це невивчені уроки. Ми не вміємо себе любити, і це показали нещодавні вибори. Будь-який нав’язаний шаблон сприймається суспільством легше, ніж самоповага, ніж гордість за себе. Тому я з таким пієтетом ставлюся до цього проекту «Герої серед нас». Мені хочеться щоразу, як виходжу на сцену, не просто співати чи когось оголошувати, мені хочеться говорити про важливі речі. Здається, що мені це вдасться. Я деколи дуже жорстко розмовляю з глядачами, але все одно знаходжу з ними спільну мову. Поки ми не полюбимо самих себе, один одного, народ та Україну, то не виграємо цю війну. Гібридну війну не можна виграти зброєю. 

 

Дмитро Семенюк