Життя дається усім, а старість – обраним (спогади учасниці партизанської організації)
Цілих 89 років накувала цьогоріч зозуля кропивничанці Юлії Львівні Сандул — ветерану праці, активній учасниці партизанського руху на Кіровоградщині, яку привітали з Днем партизанської слави представники міської ради, працівники бібліотеки — філії № 2 та її читачі.
Моя співрозмовниця нагороджена орденом «За мужність», медаллю «Захиснику Вітчизни» та нагрудним знаком «Партизан України 1941-1945 років», який вважає для себе найвищою державною нагородою.
Вже у дитячі роки стала Юлія зв’язковою підпільно-диверсійної організації імені Ворошилова, штаб якої на чолі з легендарною людиною — Олександром Федоровим керував підпільною і партизанською боротьбою у більшості районів степової області.
На все життя закарбувалася у спогадах отча хата у мальовничому селі Канежі на Кіровоградщині, заснованого у середині ХVІІІ століття, перша згадка про яке датується в історичних джерелах 1751 роком.
— Ще до війни благословилося в нашій хаті на світ Божий четверо діточок, — каже старенька. — Батьки, Лев Олексійович та Віра Максимівна, працювали в колгоспі імені Будьоного. І вони, а з ними разом дід і баба, були не лише роботящими й гарними на вроду, а й щедрими на любов до людей та добре й ласкаве слово до нас, своїх дітей та онуків. З початком війни батько мав йти на фронт, однак збірний пункт у районному центрі Новомиргороді потрапив під обстріл. Пораненим повернувся додому, а у сорок третьому погнали його фашисти аж в Румунію, де й загубилися батькові сліди. А ось матуся залишила білий світ на 94-му році життя. Нехай їй земля пухкенькою буде. Зростала я під її співанки, яких не злічити.
Вважаю, що не випадково зберегла у житті любов до української народної пісні. Вже з першого року навчання у місцевій семирічці брала активну участь у художній самодіяльності, виконувала зі сцени українські та молдавські пісні.
А потім прийшла війна...
Першого серпня 1941 року фашисти увійшли в Каніж. За лічені дні встановили новий порядок. Пограбували колгоспні та інші господарські споруди. Сельчан примушували рити окопи, робити земляні кагати. Однак не скорилися мої односельці ворогові, об’єдналися в партизанську підпільну групу. Серед них були Сакара, Кобилецький, Січкар, Яровенко, які товаришували з моїми батьками.
Жагуча ненависть до всього надлюдського, жорстокого, готовність до самопожертви допомогли дівчинці знайти свою стежку на війні після ближчого знайомства з керівником підпільної групи Семеном Січкарем. Геть не випадково звернувся він до неї за допомогою про надання партизанам списків сельчан, яких гітлерівці мали відправляти за встановленими ними термінами на каторгу до Німеччини. Складав ці списки старший поліцай із місцевих, Пірко, з трьома дітьми якого дружила Юля, зокрема, зі своєю ровесницею Лідою. Разом дівчатка гралися у дитячі вуличні ігри. Майстрували паперові ляльки, а матеріал до них брали з усього, що було під рукою. Ось так непомітно під час гри ховала юна патріотка складені запроданцем списки, які потім передавала партизанам. А коли Пірко виявив відсутність списків і став допитуватися у дочок та їхньої подружки про те, чи не бачили цінних паперів, то з їхніх відповідей дізнався, що списки вони порізали для виготовлення саморобних іграшок.
У нашій розмові ювілярка пригадала прізвища односельців, яких попереджала про небезпеку. А ще носила вона через окуповану територію вкрадені зі спеціально обладнаної санітарної машини, яка стояла на батьківському обійсті, вату, бинти, шприци, зеленку, різні пігулки для поранених партизан. Нерідко разом із ліками вдавалося поцупити у ворога продукти харчування, шкарпетки, якусь одежину. А вже на узліссі у визначені години на Юлю чекали партизани Іван Вільний та Марія Чорна.
До села, яке було за сім кілометрів, дівчинка здебільшого поверталася із в’язанкою бур’яну, яким начебто потрібно було топити в хаті — це була її легенда на випадок зустрічі з ворогом. Та одного разу інстинкт самозбереження не допоміг.
— 25 лютого 1944 року я йшла глибоким яром, де можна було почути хіба що відлуння людських голосів, а не виття ворожих снарядів, які на відкритій місцевості зливаються в один страшенний гуркіт, — згадує колишня партизанка. — А потім я начебто десь провалилася. Знайшли мене непритомною поблизу того місця, де вибухнув снаряд. Після поранення у спину, в яку вп’ялося відразу кілька осколків різного розміру, мене лікували вдома. Нестерпний біль проймав усе тіло. Я навіть голову не могла повернути, бо було дуже боляче. Згодом, після звільнення Канежа від нацистів 11 березня того ж року, мене перевезли до пересувного військового шпиталю у Сентовому ( нині — село Родниківка Олександрівського району. — Авт.). А вже пізніш — до Єлисаветградківського районної лікарні, в приміщенні якої розмістився госпіталь №1648, у якому працювали спеціалісти Ленінградського інституту нейрохірургії. Мені зробили складну операцію по видаленню найбільшого осколку, який стирчав у спині назовні. А ще до трьох так і не добралися. Найбільший з осколків був довжиною сім сантиметрів. Так і живу з металом уже 75 років. Він і зараз нагадує про себе, а мені — про війну, яка часом теж сниться.
— А де зустріли звістку про закінчення війни?
— У рідному селі. Це був понеділок. Окрім мене в хаті нікого не було. Бабуся поралася на городі, а мама пішла на колгоспну ланку. Коли чую: хтось кричить на вулиці: «Перемога!». Ледве злізла з лежанки і, тримаючись за бильце маминого ліжка, добралася до сінешних дверей, а там — на вулицю. Того дня так тепло й сонячно було. Соловейко десь витьохкував. Якраз нагодився дідусь додому. Подивувався: «Хто тебе виніс, дитино? У тебе ж на ногах пальці порвані, кров цебенить». Але я не переймалася болем, бо хіба він, отой пекучий фізичний біль, міг зрівнятися із звісткою про закінчення війни? А ось до центру села, куди вже сходилися і збігалися уцілілі односельці, вже не мала змоги дійти.
— Юліє Львівно, а як склалося повоєнне життя?
— Після окупаціїї села продовжила навчання в школі, перерване війною. Була тямущою й кмітливою дівчинкою. Тому мене прийняли до шостого класу. До школи, поки було тепло, добиралася за три кілометри з допомогою двох палиць, бо милиць не мала. Дуже спина боліла, але висиджувала чотири уроки щодня. А вже глибокої осені до мене приходили додому вчителі, щоб чомусь навчити. Так вдома і закінчила семирічку. Мріяла про медицину, щоб людей рятувати від поранень та хвороб усіляких. У вересні 1951 року стала студенткою Кіровоградського медичного училища. Проте провчилася у ньому лише два роки, бо виникли проблеми із власним здоров’ям. Тривалий час працювала в сфері побутового обслуговування населення в Кіровограді. Вже давно на пенсії. Вже тринадцять років не можу стати на ноги, вийти самотужки з під’їзду. А я ж так природу люблю, коли все цвіте й пахне квітами. Велику потребу в спілкуванні з людьми маю. Однак фізичних сил бракує. До кінця життя дякуватиму за підтримку рідній сестричці, племінникові та його дружині, всім добрим людям…
Анатолій Саржевський
Читайте також: Незабываемая встреча с дочерью композитора
