Японське диво з українських рук

 

Пам’яті легендарного українського Сенсея Володимира Савченка

 

Цю статтю надіслала до редакції письменниця й поетеса Антоніна Корінь (в минулому – наукова співробітниця Кіровоградської обласної наукової бібліотеки імені Чижевського. – Ред.) невдовзі після того, як закінчився земний шлях дивовижної людини, спортсмена, лікаря, художника Володимира Савченка. Сподіваємося, вона відкриє для читачів нові яскраві грані особистості нашого земляка.  

 

На початку грудня 1992 року в обласній науковій бібліотеці імені Д. Чижевського відкрилась виставка Володимира Савченка «Японське декоративно-прикладне мистецтво оші-е». За три дні до відкриття цієї першої своєї виставки на Кіровоградщині автор посвятив мене у таїну цього древнього мистецтва.

Я впевнена, більшість із вас нічого подібного не бачила і не чула. Отож, хочу поділитися почутим від Володимира Савченка. Того самого, відомого каратиста, від якого в захваті підлітки і спортивна молодь України. Того, хто має такі спортивні титули: ІІ дан карате-до; срібний призер 1-го чемпіонату Європи з традиційного карате-до-фу-докан; золотий призер 1-го чемпіонату України з усіх стилів карате; інструктор міжнародного традиційного карате-до (фудокан, шотокан).

 

 

Але наша розмова була не про спорт, а про мистецтво, до якого, власне, саме спорт і привів В. Савченка, колишнього випускника СШ №34.

Сьогодні дитячому травматологу-ортопеду з обласної дитячої лікарні В. Савченку – 37. А захопився карате-до всерйоз у 20 років. Древнє японське мистецтво боротьби вабило не тільки своєю фізичною суттю, а й духовним смислом. Почав читати усе про Японію. В нашій бібліотеці він читає років 15, у відділі літератури на іноземних мовах. Завідуюча цим відділом О. М. Гаращенко і «спокусила» свого цікавого і талановитого читача виставити свої роботи в жанрі настільки оригінальному, що суперників у В. Савченка ні в Україні, ні в СНД поки що немає.

 

А почалося дивне хобі в Одесі, де він закінчив медичний інститут. Серед інститутських однокашниць була подруга-японка Като Дзюнко – Катя її звали наші. Саме японка Катя познайомила Володю з японськими журналами, де були зразки оші-е. Власне, це було спочатку китайське мистецтво, яке три століття тому завезли в Японію. Елементарне уявлення про нього можна скласти, бачачи зрідка сьогодні рельєфні («видавлені») поштові вітальні листівки. З паперу починалось і японське оші-е, яке було дамським привілейованим мистецтвом при дворі імператора Кіото. Від паперу японці перейшли до тканини, частіш – японського шовку, потім – до тканини з підкладкою. І сьогодні в Японії існує два види оші-е: плоске і рельєфне. А після війни мистецтво це почало там занепадати і відмирати. Коли ж Володя прочитав про це, у нього, мабуть, заболіла чутлива душа медика і скульптора (він закінчив нашу Кіровоградську міську дитячу художню школу, вчителем називає М. Надєждіна). Вирішив не дати вмерти цьому прекрасному класичному мистецтву, оживити його тут, в Україні. Пошуки митців, які б чимось могли допомогти в Харкові, Одесі, Москві, пізніш – за рубежем (він три роки працював в Угорщині), ні до чого не призвели. І тоді він ризикнув: почав сам – навпомацки, самотужки – освоювати оші-е. У 1986 році, уже працюючи вдома, в Кіровограді, він насмілився представити дюжину своїх перших картин в Одесі, на радянсько-японському вечорі дружби і поезії, організатором якого було товариство «Японія – СРСР», що діяло в його рідному медичному інституті і членом якого був і В. Савченко. Дивувались і захоплювались тоді і співвітчизники, і японці. Це додало духу.

 

І ось – вдруге в Україні, вперше – у рідному місті – В. Савченко, показує свої своєрідні художні роботи, які вже «поїхали» в Ізраїль, Угорщину, Югославію, – роздарував друзям. Дві картини послав у Японію своїм учителям по карате, одну – Сумако Хашімото, з якою листується вже п’ять років. Японська художниця вислала йому книгу К. Хашімото про оші-е і охоче взяла його в свої учні, маючи ще трьох учнів у Японії. Однак, одержавши його роботу, написала, що стадію учнівства він пройшов самостійно, причому відкрив нову гілку в традиційному японському мистецтві. Там не прийнято детально «ліпити» обличчя, пальці рук і ніг на портретах (оші-е буквально перекладається як «ліплення з тканини»). А у В. Савченка, здається, ось-ось махне віями японочка – і в музичних її пальцях ніби заграє дивну східну мелодію вишукане віяло...

Є на виставці і картина японської художниці, є багато книг про японське мистецтво. Слід ще сказати, що сюжети своїх картин автор бере з книжкових ілюстрацій-репродукцій відомих японських картин, допускаючи в окремих випадках своє трактування. І це – не копіювання, це теж класична основа оші-е, яке традиційно починалось із повторення сюжетів укійо-е класичної гравюри. Головний герой робіт В. Савченка – рух, динаміка.

 

Втім, думаю, вам уже не терпиться побачити, що ж то за диво-дивне ліплять з клаптиків тканини чутливі пальці хірурга-«костоправа», каратиста і художника. Поспішайте, виставка триватиме десять днів. І жаль, що ви не побачите і не почуєте її рухливого, веселоокого, життєрадісного автора (він весь час у роз’їздах) – щасливу людину, в якої вже є (в наш нестабільний час!) програма життя на 30 років уперед.

 

 

Не раз ще приносив Володимир свої нові роботи в бібліотеку, багато й цікаво розповідав про мандрівки по світу і особливо – в Японію. Радісно ділився спортивними успіхами. На якийсь час навіть мого сина спокусив займатися спортивною боротьбою.

 

Не раз ми бачились із Володимиром Савченком у видавництві «Код», де він замовляв спортивну продукцію. Восени 2018 року ми прямо стикнулися в дверях 4-ї міської лікарні, виявилось, що в нас спільне горе – інсульти у родичів. Але він, як завжди, був життєрадісним. То була остання зустріч із багатовимірною знаменитою людиною.

 

Антоніна Корінь