Гаудеамус творчості двірника
Літераторка й співачка, художниця й двірник-природолюб – це Наталія Шаповалова
«Я знаю, как на мёд
садятся мухи.
Я знаю смерть, что рыщет,
всё губя.
Я знаю книги, истины и слухи.
Я знаю всё, но только
не себя».
Франсуа Вийон, XV в.
авколо повно талановитих, але нерозкритих людей. Про цю цікаву особистість важко розказати, тому я вирішила взяти інтерв’ю. Вона – член творчого об’єднання «Парус». Зрідка друкується, зрідка буває у нас в музеї. Телефонує мені, читаючи написані твори. Це інтерв’ю, можливо, буде прологом до її першої книги, яку вона погодилась, щоб я допомогла видати і презентувати в літ-музеї. Афоризми, які вона цитує, – то її скарби, душевні ключі. Наприклад: «Доброта – язык, на ко-тором немые могут говорить и который глухие могут слышать» (К. Боуви).
– Розкажи про свою сім’ю.
– Мамці було 12 років, коли її з матір’ю вигнали в сарай, а в старій, але чепурній хатці поселився товстий німець. Не кривдив, не чіпав, своїх кіндерів тикав між очі – на фото. Мою мамку Лолою називав (її ім’я Оль-га), рідня кликала Льолькою. Тихенько бренькала вона на гітарі, ще тихше співала. Був у неї пісенник, ви-мальований квіточками, голубками. Належала сама собі, бігала по окупованому нашому місту... Бачила, як зганяли людей на площу, штовхаючи в спину прикладами.
– Дивись, русіш швайн!
А на площі на шибеницях тижнями висіли наші люди… Бачила, як хапали молодь на центральному рин-ку й волокли у школу №30. Крик, сльози, розпач. Сміливіші стрибали з другого поверху.
Нарешті погнали загарбників з кімнат, вулиць та з міста, бо прийшли хлопці з Сибіру, Дону у гарних ко-жушках з чубами… наші! Мамці 14 років, сиділа на лавці взимку, грала на тій самій гітарі. Але весело, з блиском у карих очах. Один вояка все поглядав, та й каже:
– Я повернусь і женюсь на тобі.
Мамка втекла, а парубку було… сімнадцять.
Минуло два роки; як прожили, сам Бог знає. Мамці 16 років, розквітла, як і все навкруги. Якось юна Льолька воду з колодязя-журавля тягає та поливає майбутню їжу. Загавкав Сірко. Коло двору стояв молодик – довгий, худелезний, з сузір’ям прищиків на лобі, запалих щоках. М’яв шапку, армійський пояс обкрутив шинель, мабуть, декілька разів.
– Добрий день вам. Я – Саша.
Моя баба заклякла, а Льолька знову вскочила в хату. Злякалася цієї мари з головою-цибулиною і по-трісканими губами.
…А згодом поїхали вони на Дон, у станицю, у землянку. Там маненька худенька матуся Сашка – глухоніма. Два сини-орлики на початку війни безвісти пропали. Чоловік у 37 замерз, ловлячи рибку для сім’ї. Третій син утік на війну у 15 років. Нарешті його взяли за ріст і міць у десант. Закінчив кляту війну на Балатоні (Угорщина). Любив коней, ночами з дитинства випасав їх.
І от забирає майбутній батько мою майбутню маму й бабусю, сяке-таке збіжжя і переїжджають вони у Кіровоград. Купили пів хатинки. Народився первісток, невдовзі помер. Потім побачила світ я.
– А як постукалась у твоє життя творчість?
«Видеть вещи по-новому, значит видеть их лучше, чем другие».
(Метерлинк)
«Чтобы переварить знания, надо поглощать их с аппетитом».
(Анатоль Франс)
– Римовані рядки, ще й з хвилюючими невідомими почуттями з’явилися пізно, аж у 17 років. До них я підмальовувала й щось черкала у шкільній редколегії, підспівувала на шкільній куцій сцені. Аплодували, дякували.
– Ну нічому не хоче вчитися: ні шити-в’язати, ні готувати-вишивати, – бідкалася мати, – що з тебе ви-росте? Той у газети уткнувся, а ця читає день і ніч.
…А я читала! З шести років цікавилась, фото, малюнки розглядала. На простирадлі під школою влітку унюхувалася у пахучі листочки невідомих книжок з такими таїнами, що аж дух перехоплювало. Мамка, тато, бабуся Килина по сто разів перечитували мені «Лікаря Айболитя», «Про хлопчика Помагая», а як прочитала баба «Школяра» Архипа Тесленка, то і бабі дісталося. Плакала я за Олексою Дундичем у кіно. Батько заспокоював:
– Це ж кіно!
Коні падають, яке ж це кіно, а мені шість років…
Мамка співала часто, звертала мою дитячу увагу на того чи іншого співака, співачку. Придумувала ко-ротенькі оповідання про все, що я попрошу: про годинник на стіні з гирею на ціпку; про стіл, вікно, дерева і т.д. Я слухала по радіо «Театр біля мікрофона». Кусенко Ольга,
Нонна Копержинська: які голоси, яка гра!
– І до чого ж ти дочиталася?
«Без серьёзной ответственной работы человек постепенно теряет понимание реальности».
(Ли Якокка)
– Від того, що я багато читала, я почала мріяти. Погано чи добре – не знала. Але ніяку роботу в май-бутньому не уявляла. Мені було добре, часто уявляла себе Ассоль (Гріна), героїнею з «Дарів Волхвів» (О’Генрі), Наташею з «Війни й миру», тургенєвською дівчиною.
У 18 років мамка купила мені акордеон на 96 басів. Закінчила музичну школу. Але не вступила до педін-ституту, тож 17-річну батько відвів мене на завод «Червона зірка»: «Нема чого сидіти без діла!». Там пе-ремотувала електромотори й грала на акордеоні.
– Доця, зіграй «Рябинушку», – мліла мама. Доця «видавала».
– І куди ж далі повело тебе життя?
«И не было, и не будет, и теперь нет человека, который достоин только порицаний или только похвалы».
(Будда)
– Була нянькою в дитсадку; розтягувала міхи у Високих Байраках, Гаївці – на свинофермі – концерти. Життя вирувало, фантазії били ключем. Піонервожата три літа в Трепівці: КВН, концерти – придумки, сценарії, пародії. На другий рік вступила до музичного училища по класу «хорове диригування» на заоч-ний відділ. Після першого семестру мене рішенням педколективу перевели на денний відділ за відмінне навчання та зразкову поведінку! На ІІІ курсі пішла санітаркою (нічною) у 3-ю міськлікарню. На ІІ курсі була у студбудзагоні у селі Костомарівці, влітку на ІІІ курсі – знов студбудзагін у Знам’янці на консерв-ному заводі.
Після закінчення музучилища – швея на фабриці (хто візьме вагітну, а там взяли). Потім – прибираль-ниця на телебаченні. Розрив між записами в трудовій книжці і реальністю був великий. Була і сестрою милосердя в обласній лікарні. 90-ті роки – важкі, годували хворих харчами з дому: варена картопля, тюлька, цибулька, хліб. А вдень робота в дитсадку вихователькою. А на ніч йду в ЛСУ санітаркою.
Нарешті прийшла до школи – працювала вчителем співів, потім перевелась на посаду соціального пе-дагога. Ходили з дітками 6–7-х класів до Будинку маляти. Досі згадують зі слізьми. Безкоштовні походи до театру (особлива категорія дітей). Похід у Канатове, хлопці 10–11-х класів присутні на навчаннях літаків. Екскурсія до гарнізону ракетних військ. Радість: церква на Великдень виділила сиротам паски та крашанки…
– Чим, крім роботи, захоплювалася?
«Першу вип’єш – стрепенешся,
Другу вип’єш – схаменешся,
Третю вип’єш – звеселяє,
думка думку доганяє»
(Укр. нар. мудрість)
– Зараз мені захоплення і свята не цікаві. Перша половина життя раділа очима дитини – Новий рік, 8 Бе-резня… Співала в церкві десять років, усі свята – це моє життя. Прийшла в душу велика зміна в церковно-му середовищі. І це – багаж тем для писанини, кумедної і не дуже.
– А писанину коли і де свою почала оприлюднювати?
«Пока одни докапываются
до корней,
Другие успевают дотянуться до плодов»
(Теодор Бер)
– Почалося з «Молодого комунара» – теми з дитсадка бери оберемками, далі – «Кіровоградська прав-да», «Народне слово», «Сільське життя».
– Перші гонорари?
– Цікавий момент! Ночами малювала на шпалерах картинки із життя молодят і біля ЗАГСу пропонувала веселим компаніям. Декілька разів купували. Так дар перемагав бідність.
– А в чому шукала сенс, мету життя?
«Три вещи, которых нельзя достигнуть:
Человеколюбие без скорби;
Знания без заблуждения;
Храбрости без страха».
(Конфуций)
– Мабуть, шукала гармонії. Багато перещупала, перемила, перешкребла робіт. Чомусь подобалось зайти в якесь задрипане з вулиці «хазяйство» й сказати:
– У вас вікна брудні, заріс палісадник, деревина уся в пасинках. Давайте я приберу! І брали, і наводила скрізь лад.
– Не раз чула про твої заробітчанські поневіряння…
– Початок двохтисячних, далека Московія… Було дві роботи, три роботи, одна і надовго, бо «швидка до-помога» вилаяла і сказала:
– Їдь додому, або кидай дві роботи. Вмирати сюди приїжджаєте!
Гастарбайтер, нелегал. Усюди бачиш «обезъянник» та депортацію. Колись у «Кіровоградській правді» була моя замальовка про кращий світ. Мої знайомі перелякалися. Працюючи – співала. Звичайно, «В’ється, наче змійка, неспокійна річка…», «Ой у гаї при Дунаї соловей щебече…», «Ой, дівчино, шумить гай». Коха-лася в співі і росіян долучала. Співали зі мною «Черемшину». Писала вірші про той чи інший ресторан чи кафе, заходила і продавала «рекламу». Це коли не було роботи. У вільний (дуже рідко) час йшла до Храму. Сиділа у скверику й дивилася на небо, де хмаринки лопотіли до України. Де і небо голубіше, і горобці ще-бечіші і пахтить біла вишня у час розквіту. Народжувала вірші, оповідання, пісні, кострубаті малюнки, співала, грала. Я цим жила, надихалася, літала, кохала, сяяла сама і усе навкруги…
– Їй нема що робити, то й пише, – сичали.
– Скільки їй років, а пише без окулярів, ще й коса до пояса. І не сивіє! – дурнувато заздрили.
– Чого співаєш дурні пісні, може, досить? – із шипінням…
А пісні – українські народні. Я ж хоровий диригент, це фундамент творчості. Не Конго, не Фіджі – а України! Були пісні плачу – коли два роки поспіль виламували поруч школи символ розтерзаної України – калину! А вона підіймається і тягне худі руки-гілки до важкого неба:
– Не рубайте мене, я хорошая! Не вбивайте мене, дуже прошу я…
У відповідь: «Нам сказали все вирубати і скосити!». Ніхто не перекриває дорогу. А навіщо? Без калини можна прожити і без кицьки (кинутої покидьком з дев’ятого поверху). І тим паче без собаки з відруба-ною лапою. І без віршів, пісень, мрій, переляканих шпаків та ластівок, які не горнуться до людей, бо ті гнізда збивають. Пробачте, птахи, обпиляні стирчаки дерев, кульгаві, а то й безлапі собачки…
А для чого треба жити? Щоб купувати цибулю, картоплю подешевше і напихати в балкони, підвали, під ліжка, по шафах?
– У чому бачиш сенс творчості?
– Моя творчість – мої діти, моя любов, моя радість для того, щоб ставали ми кращими, щоб оцінювали дії і хороші, і погані. Поезія – це ліки. Їх слухають, як слухали колись поетів у найважчому відділенні обласної лікарні – нейрохірургії – хворі. А читали вірші, хто б ви думали? Згадуєте? Антоніна Корінь і Галина Шпу-дейко. З усіх палат посходились: мріяли, втирали куточки очей, аплодували. Одна жіночка пів року лежала на животі, травма хребта. Їй читали вірші у її клітці, де вона та стара мати – доглядачка. Вона дуже марила грушкою. Хотіла до нестями, а був кінець листопада. Дощ, сніг пролітає, сум по кутках… Я знайшла лише три на базарі в однієї продавчині. Вкусила Людмила грушку, і мов на світ народилася (майже за Купріним – «Дівчинка і слоненя»).
…«Букет» моїх праць – це та величезна скриня з добром, яку моя бабуся Олександра привезла з оплаку-ваної станиці. А праця моя була, як ви зрозуміли, – різнокольорова. Тем для оповідань – мішки. Пливу за правилами письменника: придивлятися, вслуховуватись у слова, вдумуватися у дії.
І додаю ерудиції. Тут нива аж за горизонт. Викиньте всі зайві слова, говоріть головне. Письменник по-винен бути добрим. Доброта – це коли німий говорить, а глухий чує.
– Стаєш письменницею. Готуєш першу книгу. Любов до читання не втратила?
– Читаю усе: газети, журнали, книжки. Люблю й дуже О’Генрі, Олександра Гріна, Архипа Тесленка, Ми-хайла Коцюбинського, Марію Вілінську, Антона Чехова, Михайла Зощенка, Пантелеймона Романова.
Я закидана цікавими людьми. Усі мої герої – це безхатьки, продавчині, офіціанти дешевих кафе; голодні журналісти, артисти, аптекарі, вихователі, вчителі, двірники. Викриваю жадобу, користь, честолюбні амбіції, легковірність, хитроумність аферистів, соціальних паразитів, глупство. Навкруг – ненаписані оповідання, вірші, поеми! Мені жити цікаво, але й важко водночас! Через непорозуміння, за якими – криза в душі.
– Ми все життя себе шукаєм. А ти – знайшла?
«Огонь не гаснет от того, что от него зажгли другой».
(Лукиан)
– Зараз я – двірник. Мій «логотип» стоїть на Двірцевій, мій родич, колега. Працюю у великому сучасному супермаркеті. Людей працюючих – уйма! В шість ранку я на роботі. Годую голубів; ворону, яка б’ється са-ма з собою в дзеркальному відображенні вітрин. Збираю з урн сміття, а його – як зірок на небі. Нове сприйняття життя.
– Будеш погано вчитися, підеш у двірники, – святі слова матусь, бабусь і рідні. Моїх та чужих. У мене є місцина, де я люблю бувати частіше. Це робота в садочку, позаду «хати», як я називаю супер-пупер. Співаю, смішно? Мені робота подобається: чисті алеї, помиті урни, обсапані дерева.
Усі мої роботи, навчання, дії в тій чи іншій мірі формували мій особистий світ: і як людини, і як поета. Я – як маленький кораблик, що дивиться на десятипалубного монстра і мріє плисти поруч і перегукуватись.
Не знаю, чи пливу я поруч з ним? Пливу. І мені є про що з ним перегукуватись!
– Щасливого тобі плавання, Наталю! Перегукуйся з ним і з нами. До зустрічі в твоїй книжці.
Антоніна Корінь,
Наукова співробітниця літературно-меморіального
музею І. К. Карпенка-Карого