"Попустило". Міжнародно-кропивницький шарварок №30

 

 

ВОЛОДИМИР ЯРЕМЧУК

 

Сашко, що називається, сидів у повному сум’ятті думок і почуттів. Як дивитися отак – то пропозиція і заманлива, і для самооцінки приємна… А як глянути отак – то й несподівана аж лячно. А вже як оцінювати ту пропозицію ще й отак, то, Боже ти мій, як відповідально! Та й авантюрно. Хоч, водночас, – і нічого особливого, бо лицедіяти на людях йому не вперше… «Ет! Піду!»

Але про що це я? Я про все вже знаю, а читач і гадки не має! А я вже засипав його мішком незрозумілих словес. Як половою.

Тоді розпочнемо ab ovo…

 

Кума Світлана видає дочку заміж. А знаючи Сашкову вдатність гуртувати застільну компанію, особливо дипломатичних вивертів у розмові не шукала.

 

– Оце як собі хочеш, – заявила вона Сашкові, – а тамадувати на весіллі будеш ти.

– Яке тамадувати?! Побійся Бога! Я у балачках занудний, як осінній дощ! Там же треба анекдотами сипати та кожному гостю догодити: і великомудрому, і просто – мудрому.

– От бачиш! Ти уже все знаєш! А я й до цього не додумалась би. Та й хто у нас ще слова зліпить так, як ти. Може, кращі десь і є, але не серед нас. Так що вперед і з коломийками! 

– Обійдемось без коломийок. Ми – Центральна Україна.

– А, про мене! Хоч і з рубаями!

– Чекай, чекай… Про рубаї… Це ж до вас приїдуть студенти, однокурсники дочки й зятя? А там звідки тільки нема!

– Приїдуть. Інтернаціонал. І араби є. Чого ж я про рубаї і згадала? Та найбільше латиноамериканців.

– Отакої! То це мені улюлюкати і «хай-я» кричати? Чи у пір’я вдягтися? Бо оце і всі мої ацтеко-майя-інківські «знання».

– Я ж кажу: про мене! Хоч ірокез начепи.

 

На тому й порішили. І оце аж тепер настало згадуване на початку моєї розповіді сум’яття. Бо як же його тамадувати? На звичайному нашому весіллі не завжди збагнеш, куди повернути. А тут – усі молоді та ще й з усього світу! Ну, і що тут удіяти?! Як їм догодити, аби щось і арабського додати, і латиноамериканського…  

 

Стоп! Стоп! А от, приміром, я попадаю в Латинську Америку… Чи в Іран… Мені буде цікаво бачити чиїсь пародійні намагання імітувати український побут, народні традиції? Аж ніяк! Я хочу побачити місцевий колорит, поринути у незвідане. А вони що, з іншого тіста? І наші традиції для них якраз і є повна екзотика. Тоді запускаємо національний проєкт. 

Негайно скликав кумів-співух. Вивчили десяток весільних пісень до різних моментів весілля.

 

Так само негайно – до весільної матері.

 

– Рушники сватам є?

– Які рушники? Може, ще й гільце будемо вити?

– Стоп! Хто тамада?

– Ти тамада…

– Тоді будемо вити. І не тамада я. А староста. І щоб рушники мені за всіма канонами! Не мальовані – вишиті. І таки наші.

– Та де ж я їх візьму?! Побійся Бога!

– Була б охота! І хустка весільна молодому на руку! І хустка молодій на покривання!

– Яке таке покривання?!

– Таке таке покривання! Українське. І стрічки дружкам. І букети боярам. І рушники старостам. І хустки свашкам. І свічка світилці. І кожух братикові: сестру продавати.

– Та відчепись ти, смоляко!

– О! Це мені аж просто! Тоді гуляйте без мене…

 

Кума приречено глянула та старосту-тамаду, махнула рукою і пішла давати наряд весільному батькові. Бо ж у неї – кухня. А все решта – на кумові. От, певно, дякував мені!

                   ***

 

Час у передвесільних клопотах злетів як одна мить. Настав останній передвесільний день. Приїхала молодь. І справді – інтернаціонал. Латиноамериканців на ночівлю відправили до Сашка. А де ж його спати?! Ще для двох дівчат якийсь диван знайшовся. А десяток хлопців поклали просто в світлиці на підлогу. Певно, не на голу підлогу, а на матраци і на постіль. Але лежали всі долі, покотом, як новонароджені поросятка.

 

Сашко покрутився-покрутився, – але пора і йому десь голову прихилити. Десь годині о першій кинув він якусь запасну ганчірку на підлогу із самого краю і тихенько простягнувся, боячись розбудити крайнього латиноса.

Комфорт нульовий. Сну – ні в оці. Таке-сяке забуття настало годині о четвертій… А о шостій уже торгає його тихенько дружина: пора йти до кумів, допомагати.

Сашко звично хотів було підхопитися – і звалився від гострого болю в міжребер’ї під самісіньким серцем: ніби між ребра хтось різко вставив шило.

Жінка сполотніло дивилася на нього, він на жінку.

– Серце?! Від чого?! – але це все, що він спромігся прошептати, бо кожен вдих-видих був мукою.

Дружина кинулась до аптечки, принесла щось сердечне, наш герой випив, але нічого не мінялося.

Та не сердечний біль його засмучував. Він чітко розумів: підвів куму. І кума. І дочку їхню. Тамади нема. Вся підготовка – ні до чого…

– Ти ж ніколи не знав, з якого боку у тебе серце! Хай уже я! – казала дружина. – Що це з тобою сталося?

Долаючи біль і бездиханність, Сашко піднявся, якось одягнувся. Поволі пішов до кумів, благо, іти було недалеко.

 

– Все, Світланочко! – прошептав-промимрив, – Убивай. А старости у тебе нема. Буду якось із кутка підказувати то те, то інше, а ви вже імпровізуйте самі.

 

Кума і налякано, і пильно на нього дивилась. Щось зважувала.

– Чекай, чекай… А розкажи, як і що в тебе болить?

– Та от… Отак… І отут…

– Важко дихати і біль від кожного руху? Це не серце. У свекрухи було хворе серце, я знаю, що то.

– І що, мені від того легше? Однак ні вдихнути, ні видихнути не можу.

– Зараз попустить…

 

Прийшла з карафкою горілки. Влила гранчачок.

– Пий!

– Ти що, здуріла?! Яке пий?! Я й так здихаю від болю!

– Пий, кажу тобі! Ото тобі знеболення. А у тебе міозит.

– Це ще що за чортівня?!

– Та гидка чортівня, гидка! Знаю. Сама мала. Це запалення м’язів між ребрами. Треба прогрівання і знеболення. Так що горілка – це два в одному.

– Та я ж майже не п’ю!

– Але ж тільки майже, – натисла кума на останньому слові.

 

Сашко слухняно і приречено випив. Сів у крісло. Сидів і думав. Як же йому хоч трохи підтримати кумів…

За хвилин двадцять під ребрами біль якось почав притуплюватись. Ще через десять хвилин Сашко з подивом відзначив, що дискомфорт під серцем хоч і є, але це легенький дискомфорт – і не більше!

Він діловито заходив по кімнаті, щось обговорюючи з кумою. Був такий, як завжди. 

Увійшла дружина. Сторопіло спинилась.

 

– Ти ба! Оклигав чи що?! А то був мало не при смерті!

– Кума знає, що робити, щоб кумові попустило…

– Ну, тоді я до кума! Щоб і йому попустило!

 

***

 

Весілля вдалося на славу. Мексиканці, іранці, перуанці і всякі інші -анці величезними очима дивилися на старосту, що і жартував, і витанцьовував, і з кумами співав, слухняно виконували його накази і видно було по всьому, що це весілля вони пам’ятатимуть довго.

 

Дружина Сашка іронічно і трохи аж недовірливо поглядала на свого благовірного, мовляв: «Оце той, що вмирав?!» А потім, виспівуючи і витанцьовуючи, і сама махнула рукою на свої підозри – і все на весіллі аж миготіло! 

Словом, попустило всім.

Що то – знеболення!

 

 

АНТОНІНА КОРІНЬ

 

Віктору ЛИСЕНКУ – 

навздогін ювілею 

(який унеможливив карантин)

 

Не злічити добрих справ,

що ти за життя надбав:

дім, сини два, «КОД» і сад,

тьма дипломів, звань, посад.

Ти всебічний і тепер:

науковець, інженер,

ротарієць, видавець.

Меценат, поет, шахіст, –

ну до всього в тебе хист!

Був в житті й такий момент:

в «Ротарі» був президент.

В «Опелі» завжди в сідлі,

ждуть дорослі і малі,

творчий жде також народ

благодійництва й щедрот.

І на всіх тебе хватає, –

Лисенко про всіх нас дбає.

Ти – філософ, креативщик,

сам зізнався – ти щасливчик

і стратег ти в нас, і тактик,

досягаєш всіх галактик,

друзів гроно в тебе славних –

і артистів, й космонавтів,

театралів і поетів, – 

до них повно сентиментів.

Видаєш нас, висуваєш,

бо про нашу славу дбаєш.

Сам чужі книжки купуєш,

нам же щедро їх даруєш.

А з «Євшаном» довгі  роки

ти робив по світу кроки.

Проводжав Кіровоград –

нас в Долинську й Красноград

і в Олександрію, й Львів…

Друзів май, не ворогів,

бо іще поїдем скоро

в  Новоукраїнку, на форум.

Вірю також – «заарканю»

й повезу тебе у Канів

і в Одесу, й до Кубрата,

і в Болгарію на свято.

Дай Бог Україні мир,

ми ще вчиним й «Круговир».

В тебе повно всяких «фішок»:

від музейних нам афішок,

оголошень і об’яв – 

все не раз нам дарував.

Де ти тільки не ходив:

скрізь набачивсь різних див.

«Степ» – журнал ти видавав,

«Соколів»* – фінансував,

а добра, що мають діти

з «Ротарі», то й не злічити.

…В сорок першім мав лиш рік,

а війна – вже на поріг

через 20 днів ступила,

стільки горя наробила!

В ювілей – і знов війна,

будь же проклята вона!

Тож у першу чергу щиро

зичимо тобі лиш миру,

щоб ні діти, ні онуки

не пройшли воєнні муки.

А твої настирні руки

творять хай лиш творчі муки.

Бізнесмени – два сини,

хай не знають теж війни.

Внуки їздять хай в авто,

мимо бійок, війн, АТО.

…Як у чергах ти ждав хліб,

я лише прийшла в цей світ.

Доля в тебе – як коректор:

батько – ветеран й директор,

що за подвиг в час війни

має славні ордени.

В мами є в красі потреба,

перукар вона у тебе,

на роботу і у гості

ти за нею біг, як хвостик.

Ти запоями читав,

на турнірах в шахи грав,

навіть сильних поборов ти –

кандидат у майстри спорту.

Про Літінститут ти мріяв

(мабуть, батько це навіяв,

який теж писав вірші, –

в цьому ви – товариші).

Доля ж втрутилася чемно,

і подався ти у вчені.

ХПІ ти подолав,

в Політесі працював

(ще як в технікумі вчився,

до науки прилучився,

а тому ще в час навчання

дбав про водопостачання).

Далі був вже «Серп і молот»,

де ти – інженер-технолог,

був ти й інженер-конструктор,

бо ніщо тобі не трудно.

На початку сімдесятих

опинивсь в Кіровограді.

В рік наступний – погордимся –

«КОДу» буде вже аж тридцять.

«Укрсільгосп» й «Червона зірка» – 

скрізь в усе вдивлявсь ти зірко.

Цехом керував, між справ

ще й «рацпропи» подавав,

і горітимеш ще довго,

бо ж прозвали тебе Вогник.

Та були не тільки казки,

мав в житті ти і поразки,

хоч достойно їх долав,

на лопатки зло поклав.

Від Одеси до Алтаю

колесив по всьому краю,

а тепер, коли безвіз,

і в Європу вже «проліз».

Тож нових пригод, облич,

хай живе і «КОД», й павич**.

Все, що шлем, класифікуй

й книгу дружби надрукуй.

Як скінчиться карантин,

ти не залишайсь один, – 

через час якийсь в музеї

всі зберемсь на ювілеї!