Поет козацького роду
Завдяки поетесі Антоніні Корінь до нашого міста завітав відомий український поет, заступник Польового Гетьмана Українського Козацтва і голова Ради старійшин Чорноморського Козацького Війська УК Дмитро Шупта. Зустріч відбулась у центрі національних культур «Єдина родина», де зібрались члени громадської громади, письменники, журналісти.
Шановному метру нещодавно виповнився 81 рік, а він, як справжній козак, і досі «на коні». Пише вірші, видає книжки і мандрує містами України, відкриваючи шанувальникам сторінки історії держави та окремо взятої людини, тобто себе.
В його долі відгукнулись події прадавньої доби та новітньої історії. Лікар за фахом (Дмитро Романович — іменитий хірург, вчений, винахідник) та поет за покликанням, він попри випробування лишається вірним своєму корінню.
«Мій рід — козацький спрадавна, козацькі і прізвища моїх предків: Шупти, Жугани, Гудзі, — розповідає Дмитро Шупта в одному з ювілейних інтерв’ю. – Тепер я виразно бачу, як козацький дух роду формував мій життєвий шлях — не дав зросійщитись у Криму, де вчився в медінституті, і потім, коли працював лікарем. Тому зараз активно працюю на відродження козацтва.
За свою громадсько-політичну діяльність, внесок у справу розвитку відродження та єдності Українського Козацтва, ствердження національної ідеї, розбудови державності нагороджений орденом Українського Козацтва 4-го ступеня „Віра”, маю відзнаку київського голови та голови Одеської обласної державної адміністрації. Ці відзнаки перерахував, бо вважаю, що ними пошанована і пам’ять козаків покріпачених й околгоспнених».
Ну а під час спілкування з шанувальниками у Кропивницькому пан Дмитро розповів, як шукав і знаходив підтвердження свого козацького роду.
— Прізвище Шупта я знайшов у реєстрі козаків ще до Богдана Хмельницького, — розповідає він. — Не встиг я зрадіти з того, як мені пощастило побачити у списку свого прапредка, аж раптом отримую лист із Ананьєва. Юрист, адвокат і санскритолог Павло Грачук пише: «Вітаю вас, я знайшов ваше прізвище у санскритському словнику!».
Згодом з інших джерел надійшло підтвердження, що моє прізвище санскритське і йому стільки років, скільки й трипільській культурі. Означає воно «шляхетний воїн», ну а я переклав як «козак». Почав шукати інформацію в сучасних джерелах, але жоден словник трактування мого прізвища не давав.
І раптом знахідка! Мені передали з Новосибірська українсько-російський словник мого діда, земського лікаря. Ні автора-упорядника, ні назви видання немає. Виданий словник на отому ганебному папері, газетному, який через п’ять-сім років жовтіє, а потім починає розсипатися. А я знаходжу там дієслово «шупити», і до нього близько п’ятнадцяти синонімів: мізкувати, запитати, майструвати, винаходити і так далі. І останнє — філософствувати. Це дуже підняло мій дух.
Бо я народився в селі Курінька Чорнуського району Полтавської області — у тих же краях, що й мандрівний філософ Григорій Сковорода. Мене це так вразило, що я багато часу приділив темі Сковороди, спокутував свій гріх. Хоча з дитинства нам зневажливо казав учитель: «Де це ти мандрував, як Григорій Савович?», тобто не виконував якесь поставлене завдання.
Взагалі мені дуже пощастило з місцем, де я прийшов у світ. Народився я на річці Удай, на Лівобережжі. За десять кілометрів, у Біївцях, народився Василь Симоненко. А за сім кілометрів від нашого села, у Прихідьках, народився український поет і драматург Кость Герасименко. Оце такий «бермудський трикутник» мого народження.
Після десятого класу я потрапив у Севастополь, працював котельником на морському заводі №497. Потім змінив координати, вступивши до медичного училища, а згодом — Кримського медичного інституту в Сімферополі. З відзнакою закінчив медінститут і одразу прибув прямо додому, бо мама хворіла. Але роботи в рідному селі не було, бо я числився в «чорних списках шістдесяти трьох». Все через те, що в 1956 році я написав поему «Терези», яку спецоргани вилучили з обігу.
Так я в тому альтфатері (означає ємність для сміття) прожив до четвертого курсу інституту. Після четвертого курсу надрукували мою збірочку чисто випадково. А потім протягом десяти років знову на мені хрест. Врятував мене давній знайомий — поет, перекладач і літературний критик Петро Осадчук, який працював у ЦК партії.
У травні 1963 року я побував на Всеукраїнському семінарі молодих літераторів в Одесі. Познайомився тоді з багатьма цікавими людьми, в тому числі з Василем Стусом, Миколою Вінграновським, Борисом Нечердою. Виявилося, що майже весь той курс (а це приблизно 35 чоловік) побував на Колимі, у мордовських таборах.
Коли засудили Василя Стуса, приїздили такі накачані хлопці, питали: «Як ви ставитесь до Стуса?». Кажу: «Прекрасний поет!». Ще й привіт Василю Семеновичу передавали, прощаючись. А потім збирали на мене томи компромату. Що зі мною було потім, можна і в Інтернеті прочитати…
Автор неохоче згадує про часи, коли перебував під прискіпливим «всевидящим оком» кадебешни-ків. Шлях до читача йому, автору кількох збірок прози й поезії, був заказаний. Деякі його рукописи понад чверть сторіччя пролежали у видавництві «Веселка». І лише у 2016 та 2017 роках були видані «Кіт-одесит» і «Книжка-дивовижка». Загалом же у творчому арсеналі поета — понад 70 збірок!
Є серед них і вірші на козацьку тематику в перекладі з болгарської мови, написані Віталієм Бошковим.
— Під час останньої війни, яку вела царська Росія з Туреччиною, воювали багато українців, — пояснює Дмитро Шупта. — Наприклад, кілька кременчуцьких госпіталів було розгорнуто в Болгарії. Ми знаємо, що робилось на Шипці, які кровопролитні точились бої. Скільки українських прізвищ викарбувано на перевалі! А скільки безіменних не викарбувано…
Ще одна цікава історична паралель. Один із полтавців, генерал Михайло Домонтович, став Велико-Тирновським губернатором у Болгарії 1877 року. Український дворянин із старої збіднілої шляхти — і відомий градоначальник. Сьогодні українців та болгар продовжує єднати дух братерства. Кілька українських міст побраталися з болгарськими: Пирятин, Карлівка, Кропивницький.
Та червоною ниткою крізь поетичні твори Дмитра Шупти проходить козацька тема, в якій минувшина перегукується із сучасністю. От і в новій книзі «Козацьке коло» є присвяти героям українських національно-визвольних змагань і героям нової доби. Без зайвих пояснень зрозуміло, що серце Поета належить Україні.
Ми тут були, ми будемо. Ми є!
Такі, як і колись — не перетлілі.
Бо найсвятіше несемо — своє.
Крізь непогоду — грози й заметілі…
Людмила Макей
