Стежка ціною 1000 доларів. Новела з скрипкою
Почток. Частина I
Якогось прохолодного березневого дня біля церкви раптом зацвіла вишня, що не цвіла ще відтоді, як у нашій цнотливій Полтаві кількість розлучень переважила число одружень. І зацвіла вишня недаремно: того ж таки дня до церкви приїхали вінчатися Владко й Зоряна, закохані одне в одного на життя й на смерть, як писалося колись у лицарському романі про Тристана та Ізольду.
Я не випадково сказав, що все це відбувалося в березні, коли з довгого закордонного відрядження почали повертатися пташки, а Ворскла засурмила їм навстріч у свої очеретяні трембіти. Для молодого подружжя весна не обмежилася березнем, а продовжувалася і в листопаді, і в грудні, і знову в листопаді та грудні, і що б не діялося за вікном – чи знехотя облітало пожухле листя, чи дуріла стара зима і на всі боки крутився сніг – то не мало ніякого значення. Весна та й годі. І взагалі, для цієї пари усе складалося якнайкраще: жили вони в чудесній квартирі (в достатньо занедбаній однокімнатці, яку відписала Зоряні якась її родичка), дивилися в одне романтичне вікно, з якого було видно не захаращене подвір’я авторемонтної майстерні, а мінімум київський Хрещатик, одягнений в святкові каштани, і звісно, що вечеряли на білому пароплаві – промовчимо, що це була дешева забігайлівка з пересмаженими аж чорними пиріжками і видом на вутленьке озерце, полатане гнилим жабуринням. Одним словом, любов творить чудеса і навіть домоткане ряденце в коридорчику раптом перетворюється на широченьку веселку, яку прослали в небі привітні архангели.
І затьмарювала їхнє молоде щастя лише одна хмарка, одна біда, яка причепилася до Владка ще змалку й ніяк не відпускала.
Мені й самому гірко про це писати, але правда так правда. Наш чудовий Владко заїкався. Лікували його і в Полтаві, і в столиці, показували відомим і ще відомішим лікарям та докторам, а коли вже тато з мамою усіх об’їздили та повсюди порозвозили гроші, то побували ще й у знаменитої карпатської мольфарки, тієї самої, до якої прилітав беркут і вона його з руки годувала. Мольфарка посвітила свічкою, щоб їй краще було видно, що там попереду, а потім зосередилася й довго сиділа набурмосена із заплющеними очима.
– Бачу! – нарешті сказала вона, просвітлівши старим обличчям. – Бачу, як ідуть двоє і чую, як розмовляють. Один вищий зростом, то ваш син. І мова в нього чиста, як вода з нашого потічка.
– А коли ж це буде? – кинулася до неї Владкова мама.
– Тоді, як беркут облетить сьому гору.
– А коли ж він її облетить?
– Я буду просити, щоб він це робив швидше.
З тим від неї й поїхали. Слова давалися хлопчику так само важко, як і раніше. А коли він чогось хвилювався, то й узагалі здавалося, що заїло платівку на патефоні.
Маленький Владко гарно співав (а коли співав, то зовсім не заїкався), мав гарний слух, і одного разу на день народження йому подарували скрипку й відвели у музичну школу. І вийшло так, що Владко з тією скрипкою не розлучався. Може через те, що тепер йому не потрібно було багато говорити – говорила за нього скрипка. Розказувала, що він думав та пригадував, яка йому засвітилася зірка і яка привиділася таємниця, не таїла нічого й розповідала про все, що йому і їй, скрипці, лягло на душу. Авжеж, у скрипки теж є душа, така тоненька планочка десь там усередині, яка вібрує і озивається на дотик. Спочатку у Владка була маленька скрипка “четвертинка”, а потім він підріс і скрипка теж підросла – йому купили “половинку”, і вже як закінчував сьомий клас музичної школи, татко привіз йому скрипку з дерева, в яке влучила блискавка. Скрипка з громового дерева дуже вразлива, чутка, але й смичок у неї зроблений з волосини чорного коня – не білої чи буланої масті, а саме чорного, бо лише чорний кінь зберігає у своїй гриві тужавий степовий вітер.
І коли згодом Владко зіграв на скрипці у якомусь музичному інституті, то один шанований професор так і сказав – ваша гра, юначе, як зустріч з Богом.
Але так вийшло, що не для нього зацвітали хризантеми, які дарували уславленим музикантам. Після свого інституту Владко влаштувався учителем у музичну школу, і ось тепер, довгими вечорами вони удвох з Зоряною сідали біля електричного каміна, дивилися, як на металевому дзеркалі спалахували мінливі пурпурові зблиски, мовчали одним закоханим мовчанням і думали один про одного. Зоряна посміхалася й тихенько гладила його руку. Та часом Владкові здавалося, що вона його жаліє, і що її любов може перетворитися на жалість. І така ж до нього добра, як до маленьких дітей, яких вона гладила по голівці в дитсадку, де працювала вихователькою.
І якось він не витримав.
– Я з-знаю… з-знаю…
– Що ти знаєш, Владку? – спробувала йому допомогти Зоряна.
– Зз-наю, що т-ти від мене п-підеш
– Ти що?! Ми ніколи одне одного не залишимо!
– Я з-знаю. І все одно п-підеш… Т-ти ж чуєш, який я.
Зоряна простягла руку, щоб затулити йому губи долонькою. І не насмілились. Адже цього він і боявся, жалості.
Та ще й той вірш, той вірш! У Владка була трохи дивна мрія – прочитати Зоряні вірш, який він хотів розказати коханій вже першого їхнього вечора. Але тоді… Тоді літери почали спотикатися, вперлися, застряли на місці, і Владко осікся й надовго замовк. А вірш цей запам’ятався йому ще з школи, і хоч відтоді промайнуло багато років, а він залишився в пам’яті і уявлявся перед очима. Ось молодий повстанець (неодмінно петлюрівець) стоїть під вербою в сірій шинелі й прощається з дівчиною. Ось повний патронами патронташ, тривожні оселі і силуети палаючих станцій. Подумки Владко розказував цей вірш від початку до кінця, без запинки, та коли починав уголос і доходив до другої строфи, то його як заклинювало. Часом, коли дружини не було вдома, читав того вірша сам собі – тренувався, щоб колись таки розказати, не затинаючись на приголосних.
А одного разу Владко натрапив на оголошення, в якому було написано, що заїкання виліковне, і що такий собі Яресько (телефон, адреса) лікує вади мови нетрадиційними методами. Владко подумав, що нічого не втратить, якщо поїде ще й до нього. Пігулок він уже наковтався вдосталь, а випробувати на собі нетрадиційні методи ще не доводилося.
І вже наступної суботи Владко був у цього лікаря. Хто він – логопед чи невропатолог, невідомо, але стіни його кабінету були всуціль обвішані заскленими грамотами, дипломами, що повинно було вселити належну повагу до професійних здібностей пана Яреська. Розлога, насунута на лоба лисина також підкреслювала його поважність.
Владко тільки-но почав говорити, як пан Яресько застережливо підняв руку.
– Досить, досить, мені все ясно. Бачите? – і він показав на чималенький стосик паперів, який лежав у нього збоку на столі – це все карточки моїх пацієнтів. Подивимося, хто ж це? Ага, Іванченко. Того дня, як цей Іванченко перший раз до мене прийшов, він і два слова не міг вимовити. Говорив, наче йому забракло повітря. А зараз, будь ласка! Диспетчером в аеропорту працює, командує літаками. Швидко, чітко, одному на першу смугу, іншому на третю… Казав, що як на світ народився. О, Марія Соломко! З цією соломинкою я наморочився. Не вірила й не сподівалася, замучила мене своїми сльозами. А тепер вона телеведуча, щодня на екрані.
Пан Яресько перебирав карточки і наче знову зустрічався з своїми пацієнтами.
– Тут їхні телефони, можете подзвонити будь кому і вони розкажуть, як заново навчалися говорити. І з вами теж зробимо так само, як і з ними всіма: складемо угоду й напишемо, що я вам ґарантую результат, а ви мені виплачуєте гонорар. Гроші наперед, у мене таке правило. Та чи до кишені вам моє лікування?
Про гроші Владко думав найменше. По-перше, віддав би все аби тільки не заїкатися. А по-друге, недавно отримав у школі зарплату і вони з Зоряною ще не встигли її потратити.
– Б-без п-проблем, – відповів Владко.
– За лікування 1000 доларів, – сказав лікар. – Поверну, якщо не вилікуєтесь.
– Д-доларрів ч-чи г-грив-вень? – перепитав вражений Владко.
– Я ж сказав, доларів. Якщо це для вас забагато, то приходьте, коли матимете гроші.
– Дд-о п-побачення, – розгублено відповів Владко й вийшов на вулицю.
Але не поспішаймо ставити сумну крапку в цій історії. Тому що зранку, тільки-но прокидався, Владко чув ці два магічні слова – “результат гарантую”. І вчувалися вони йому цілісінький день до пізнього вечора. Та й сам він був не з тих слабодухів, які легко здаються. І хоч зовні здавався поступливим та податливим, але насправді був інший, і коли вже щось задумав, то від свого не відступався. І ось тепер він задався єдиною метою – будь що роздобути ці фантастичні гроші. Заробити, наскладати, знайти дерево, під яким вони закопані, вирити той скарб руками і нарешті позбутися кайданок, які висіли на його словах. Це було так, наче він довго блукав у темному лісі й нарешті знайшов стежку, яка виведе його на дорогу. Стежка ціною 1000 доларів.
Спочатку Владко ледь не пристроївся кур’єром, але кур’єр повинен був цілий день розносити папери, а в нього ж були заняття в школі, так що довелося відмовитись. З цієї ж причини не влаштувався й санітаром. А одного разу він побачив одягнених в жовті жилети чоловіків, що прокладали якісь довгі труби. Владко підійшов і запитав чи не знайдеться для нього роботи? Йому дали лопату й сказали, щоб копав траншею, а потім подивляться, який з нього робітник. Земля була спресована, тверда, весь час попадалися камінці та уламки битої цегли, але він дуже старався. І хоч йому й сказали, що візьмуть у свою бригаду, наступного разу Владко вже не прийшов. Тому що на руках понабігали мозолі, і ще день-два такої праці й шкіра огрубіє, зачерствіє, і його пальці перестануть відчувати струни. А значить, прощай, музика. Прощай, пиццикато, цей особливий прийом виконання, коли скрипаль грає щипками, без смичка. Лопата й скрипка несумісні. І Владко зрозумів, що заробити він зможе тільки тим, чому його навчили.
Він узяв свою скрипку й поїхав на інший край міста, де його не могла побачити Зоряна. Прийшов на площу, дістав з футляру скрипку і ніяк не зважувався провести смичком по струнах. Було незручно й ніяково перед людьми, наче він прийшов просити милостиню.
Та потім подумав – а чого соромитись? Я ж не якийсь прошак, у якого на грудях теліпається шматок картону із зворушливою брехнею, я – вуличний музикант і це звучить достойно. В усіх великих містах світу є вуличні музиканти. В Римі, Парижі, в Києві, скрізь. Вони грають на площах, біля вечірніх кав’ярень, в метро, в підземних переходах, і то не лише задля грошей. Їхня спонтанна музика приносить радість.
І він заграв перше, що до нього озвалося – про коня, в якого сива гривонька, про дівчину, яка подала на коня рученьку. І люди, що завжди поспішали, кожного разу кудись не встигали, запізнювалися, тепер зупинялися, слухали й здивовано озирались, начеб заново пізнавали інших і самих себе. Здавалося б, вони все вже забули – і чий то кінь стоїть, і чиє кохання біля воріт (а ті, в кого слабкіша душа, то забули й мову цієї пісні) – а насправді виходило, що нічого не стерлося і нічого вони не забули. Зберегла музика.
Ось так у нього й пішло – ранкова маршрутка, площа, Вівальді, чардаш Монті, і щось своє, чому не було назви і що народжувалося прямо тут на площі й лягало на струни.
Приїжджав він сюди у вільні від уроків години і потайки від Зоряни. Бо коли б їй про все розповів, то вона б кинулася його відмовляти, заплакала, а потім віднесла в комісійку свої руденькі коралики й таку саму руденьку шубку, яку вони купили за подаровані на весіллі гроші. І тому нехай воно залишається таємницею. Першою і останньою таємницею, яку він приховував від дружини.
Влітку, коли звабливе сонечко кликало на прогулянки, до Владка приєднувалися хлопці й дівчата, щось підспівували, а то й танцювали, і це вже був цілий ансамбль не бременських, а полтавських музикантів. Зимою, повертаючись із церковної служби, до нього підійшла одна бабуся, принесла в стопочці гусячого жиру й сказала: “Синку, це я тобі напитала в селі, натреш собі руки, щоб не тріскали на морозі.” І ні зимою, ні влітку його не помічали поліцейські й не чіпали злодюжки, яких спокушав розкритий футляр з накиданими гривнями. Тому що поліцейські і злодюжки теж любили музику.
І хоч і нескоро, та все-таки назбиралися ці неймовірні 1000 доларів.
І ось вона знову та сама обвішана дипломами кімната й та ж сама насунута на лоба лисина. Пан Яресько вдруге запевнив, що результат він ґарантує (для Владка, як медом душу помазати) і призначив йому 10 сеансів.
Та передусім лікар мусив знайти причину його заїкання. Він не сумнівався, що якийсь прикрий випадок, стрес, що отримала людина ще маленькою дитиною, може вплинути на всю її подальшу психічну поведінку і в тому числі й на мову. І лікар повинен був знати від якого страху лікувати хворого. А для цього вводив свого пацієнта у стан гіпнозу, і тоді пацієнт втрачав контроль над своїми відповідями, знімалися всі бар’єри і гіпнотизер гортав як сторінки книгу його пам’яті. І хтось розповідав, що колись провалився під лід, іншого ледь не загриз собака, а майбутня телеведуча шукала зайчика і заблукала в лісі. Та як не окутував пан Яресько гіпнотичним димом Владка, якого не напускав на нього туману, а нічого подібного він так і не почув. І після цього виглядав украй спантеличеним і розгубленим.
Та в будь якому випадку Владка потрібно було лікувати. Для початку лікар призначив йому бананову дієту. Банани містять серотонін, який називають гормоном щастя. Він викликає позитивні емоції, вселяє оптимістичні сподівання, а якщо в людини гарний настрій та бадьорий дух, то її легше й лікувати. І відразу ж за банановою терапією почалася терапія інша, не завжди звична, а часом навіть жорстока. Пан Яресько обколював Владка з ніг до голови голками, після голок приносив у трилітровому бутлі голодних п’явок та прикладав до тіла. (П’явки пана Яреська були з червоними пасмугами, ненаситні, геть інакші, ніж ті, які, бувало, прилипали до Владка, коли він маленьким бовтався в ставку). Після п’явок… що було після п’явок? Усе було: йогівські вправи (то “кішка”, то “собака”, то ще якась тваринка), переселення в Тибет і кудись ще далі за Гімалаї, стимуляція підсвідомості, тренування астрального тіла, і завершувала кожен сеанс заспокійлива аромотерапія. Та знов-таки, не та аромотерапія, що пахне засушеною м’ятою в садочку біля хати, а заморська, настояна на смолах, якими обкурювали єгипетські храми. Бігме, не було нічого такого, чого б не випробував на Владкові невгамовний пан Яресько.
Але гормон щастя чомусь не спрацьовував.
І Владкові навіть здавалося, що тепер він заїкається ще дужче, ніж раніше.
Владко зовсім підупав духом. Опускалися руки, а точніше, крила, на яких він летів до пана Яреська. Він з таким трепетом ніс ці гроші, це було для нього святом, шансом змінити своє життя, позбутися комплексів, адже навіть тоді, коли кохався з дружиною і в хвилину найвищого піднесення говорив їй “я тебе люблю”, то й тоді заїкався. І ось уже сеанси добігали кінця, а слова так само спотикалися й застрявали на місці, наче попали на слизьку дорогу.
Владко перестав спати й гарячково думав, що йому робити далі?
Все-таки пройти всі ці сеанси? А для чого? Щоб остаточно переконатися, що його ніхто і нічого не вилікує? Кинутися в голод? Освоїти медитацію? Пошукати іншого лікаря? Чи краще податися в гори й пошукати отого беркута, про якого повідала колись карпатська мольфарка? Щось довго він літає, той беркут, якщо і взагалі колись був на світі. І тоді Владко прийняв зовсім інше рішення – він забере назад свої гроші і полетить в Мілан. В угоді ж так і написано: якщо лікування не допоможе, йому повернуться 1000 доларів.
Далі буде.
Віктор Терен
