Літературна стежина № 20
Ольга Полевіна
Чарівна сопілка (казка)
Жили собі Петрик та Настуня поряд, на краю села, товаришували. А за селом була річка — срібляста та дзвінкоголоса. На березі ріс очерет та буяли розмаїттям квіти. А за річкою починався Чорний ліс.
Діти все поривалися піти до лісу, але матері їм цього не дозволяли: мовляв, у лісі живуть мавки, у річці — русалки, а далеко в хащах стоїть хатинка злої відьми. А ще в лісі живе чарівник-лісовик, але тільки сміливий і працелюбний може зустрітися з ним і не пропасти: дуже не любить дід ледацюг, боягузів та брехунів...
Петрик не допомагав мамі поратися на городі, а батькові — у полі. Він полюбляв лежати в бур’янах та співати. Отож мамця знайшла йому роботу — пасти козу Бурульку. Це йому сподобалося: щоранку він ішов з нею до річки. Коза паслася, а він співав, лежачи на березі.
Настуня понад усе любила квіти. Вона йшла з Петриком. І поки він лежав під вербою, збирала любисток, ромашку, деревій, плела віночки і слухала, як він співає.
— Хто навчив тебе, Петрику, цієї пісні? — спитала вона його.
— Я чув, як співають пташки в лісі, і повторив їхній спів.
— Гарно! А заспівай ще! — просила Настуся.
— Як хто?
— Як річка.
Він заспівав нової пісні, і здавалося, що це річка шумить сріблястими хвильками.
— А як русалка? — знову питала Настуся.
— Я ніколи не чув, як співають русалки... Мабуть, вони гарні й дзвінкоголосі... Місячної ночі треба прийти на берег, може, пощастить почути...
— Ти не боїшся?
— Боюся. Але дуже хочу послухати, як вони співають.
Настуня побачила якісь незнайомі квіти і пішла по них, а Петрик знову заспівав.
Він і не почув, як до нього підійшла рудоволоса дівчина.
— Доброго дня, Петрику! — привіталася вона. — А ти вмієш грати на сопілці?
Петрик дуже здивувався, що незнайомка знає його ім’я.
— Ні, не вмію. У тата є сопілка, але це ж треба вчитися...
— Ти гарно грав би, якби навчився. Той, хто вміє співати, учиться швидко.
— Ні, не хочу! — сказав Петрик. — Краще пасти Бурульку. Ой, а де ж Настуня?
— Пішли пошукаємо її, — сказала дівчина і пішла берегом.
Настуня лежала під вербою серед дивовижних квітів і міцно спала.
— Настуню! — покликав її Петрик. — Прокидайся, треба йти додому!
Але дівчинка не прокинулася. Вона й уві сні тримала великий оберемок духмяних квітів, яких встигла назбирати.
— Це дурман-трава, — сказала рудоволоса дівчина. — Вона не прокинеться, поки їй не зіграють чарівну мелодію на сопілці.
— Я покличу тата! — зрадів Петрик. — Він уміє.
Рудоволоса красуня похитала головою:
— Ні, татусь не допоможе. Чарівну мелодію знає тільки дід-лісовик, і тільки він може зняти чари дурман-трави.
— А де ж його знайти? — запитав Петрик.
— Він живе в Чорному лісі, у хащах. Я можу допомогти тобі його знайти. А ти не злякаєшся?
— А Настуня не прокинеться сама?
— Ні. Їй треба допомогти.
— Тоді не злякаюся, — упевнено промовив Петрик.
— Молодець, — похвалила його руда. — Треба перейти річку вбрід і піти за першою зіркою. Якщо в дорозі комусь допоможеш, то він допоможе й тобі.
Сутеніло. Петрику було моторошно, але він подивився на сплячу Настуню й рішуче попрямував до броду.
— Сестри-русалоньки, не чіпайте його! — почув він. — Це ж Петрик, який так гарно співає!
Він озирнуся, але рудоволосої красуні вже не було.
Коли він переходив річку, побачив, як щось, схоже на хвіст великої риби, плещеться поряд, і колишуться водорості, немов довге волосся. А з берега почув дівочий сміх і зрозумів, що руда красуня була русалкою.
Під деревом сиділа білочка й плакала.
— Петрику, допоможи!
Здивований, хлопчик зупинився: він розумів те, що вона казала!
— Так, Петрику, ти потрапив у зачарований ліс, де птахи, тварини і люди розуміють одне одного! Допоможи мені! Мій синочок випав з дупла, зачепився за гілку і ніяк не може злізти з дерева.
Петрик побачив маленьке білченя, яке тремтіло і чіплялося за тоненьку гілочку, яка ось-ось мала зламатися, і малому було дуже лячно.
— Зараз, маленьке, я тебе дістану! — сказав Петрик і зняв білченя. Для білки було зависоко, а Петрик простягнув руку й дістався до тваринки.
— Чим тобі віддячити? — запитала білка.
— Допоможи мені знайти діда-лісовика.
Білочка замислилася.
— Я допоможу. Але ти будь уважним, шанобливим з ним.
Вона побігла попереду, а Петрик пішов за нею.
Сутінки густішали, було лячно, але хлопчик згадав Настуню й рішуче прискорив крок.
Раптом у хащах щось зашурхотіло. Зляканий Петрик зупинився. Але то була старенька бабуся, яка несла дрова. Їй було важко, і вона стогнала.
— Бабуню, давай я тобі допоможу! — пожалів стару Петрик і допоміг їй нести дрова.
— Спасибі тобі, хлопчику! Чим тобі віддячити? — спитала вона.
— Ти вже прийшов, — сказала білочка. — Я повернуся до своїх діточок.
Петрик не второпав, куди це він прийшов, та білочки вже не було.
На галявині стояла хатинка.
— Бабуню, а як мені знайти діда-лісовика? — спитав Петрик.
— Заходь, синку. Дід-лісовик — це мій чоловік.
У хаті на печі стогнав старий.
— Чоловіче, треба допомогти цьому хлопчикові — у нього добра душа, — сказала бабця.
Петрик розповів про Настуню.
— Дуже шкода, що я захворів, — сказав старий. — Не можу піти з тобою. Але за те, що ти допоміг моїй дружині, лісовій відьмі, я тебе навчу грати цю чарівну мелодію.
Дід узяв сопілку та й заграв. Яка чудова мелодія! У ній чувся подих вітру, плескіт річки, спів птахів. Петрик заслухався. Він побачив усе, про що співала сопілка.
— Я знаю, про що ти грав! — сказав хлопчик.
— Так, музика — це диво. Її всі розуміють. Мовою звуку можна розповісти про все. А тепер спробуй повторити.
Петрик узяв сопілку, жалкуючи, що не навчився раніше грати на ній від батька. Спробував зіграти, але нічого не вийшло.
Старий засмутився.
— То ти зовсім нічого не вмієш! Поки ти навчишся, Настуня буде спати роками.
— Ні, діду, ні! Я навчуся! Я буду наполегливо повторювати, поки не запам’ятаю!
— Тож дивися. Треба спочатку вивчити ноти. Це нескладно, якщо будеш уважним.
І Петрик до ранку вчив ноти.
— А тепер я запишу тобі мелодію, щоб ти її не забув.
Дід узяв березову кору та й записав на ній ноти чарівної пісні.
— Ось тобі те, що врятує твою подругу. Тепер усе залежить лише від тебе. Якщо зіграєш без помилок, Настуня прокинеться від зачарованого сну.
Подякував Петрик і швидко пішов додому. Він дивився на кору і вчив ноти, які записав йому чарівник.
На березі його зустріла білочка. Вона заскочила йому на плече, і вони удвох перейшли річку.
Настуня спала, обіймаючи дурманні квіти.
Петрик почав грати, але дуже хвилювався й помилився. І Настуся не прокинулася.
— Спробуй ще раз, — сказала білочка.
Петрик старанно грав, але наприкінці знову зробив помилку.
— Не хвилюйся і будь уважним, — сказала білочка. — Ще один, останній раз ти можеш спробувати зняти чари. Але якщо й зараз помилишся, Настуня ніколи не прокинеться.
Петрик заплакав.
— Якби я знав, що від цього стільки залежить, я грав би день і ніч, навчився б усьому.
— Ніколи не знаєш, що може знадобитися в житті, тому треба всьому вчитися, — сказала білочка. — Але я впевнена, що тепер ти зробиш як слід, бо ти вже вивчив мелодію.
Петрик набрав повні груди повітря — і заграв. І раптом відчув, що сопілка заспівала інакше, і чарівна мелодія полинула, доторкнулася до Настусиних повік, і вона розплющила очі.
— Петрику! Ти навчився грати на сопілці! — здивувалась вона.
— Це я для тебе, Настуню! — прошепотів щасливий Петрик.
— Яка гарна пісня! Я побачила річку, вона плескалася, старі дуби шелестіли листям, співав соловейко. Мене огорнуло якесь тепле повітря — і я прокинулася. Пішли додому, нас, мабуть, уже зачекалися! Тільки заграй мені ще раз цю мелодію!
Білочка мовчки дивилася на нього, похитуючи рудим хвостом. Петрик зрозумів, що чари скінчилися, і вона вже нічого не може йому сказати.
Діти пішли додому, але Петрик озирнувся й побачив, як білочка посміхнулася йому, помахала хвостом — і зникла серед трави.
Петрик так добре грав на сопілці, що пташки заслухалися й перестали співати.
Так вони й прийшли додому: Настя — з квітами, а Петрик — із сопілкою.
А руденька білочка сиділа на високім дереві й, посміхаючись, дивилася на них.
Людмила Ніколаєвська
Визволяли ми Весну… (казка)
Десь, колись, в якійсь країні
Сонце спало на перині
На горі такій високій,
Гостроверхій, сизобокій,
Що не вигадати в сні
Ні тобі, ані мені.
Замок Сонця був чудовий,
Різнобарвно кольоровий.
Райдуги замість мостів,
Золотавість куполів,
До вельможного порога
Нескінченна йшла дорога.
Через гори і долини,
Через сині полонини,
Через сивину лісів
Шлях туди далекий вів.
Наречену Красне мало —
І в секреті не тримало —
Ніжну, милу і тендітну,
Яснооку і привітну.
Називалася вона
Мрійно й зоряно — Весна.
Тільки Сонце мало ваду,
Прикру і сумну принаду –
Спати дуже довго вміло:
Спало день і нічку цілу,
Спало з ранку до півночі,
Затуливши міцно очі.
Сну свого на рахувало.
Людям сонця бракувало.
Сили темряви й свавілля
Повилазили з підпілля.
Завірюха, сива й клята,
Лиходійниця завзята,
Всім хотіла досадити,
А Весну — зі світу зжити.
Розметала завірюха
Жужми снігового пуху,
Закувала в лід річки,
Позаносила стежки,
Напустила холоднечу
На дорослих і малечу,
Наказала сніговіям:
Віять, віять, віять, віять…
І Весну в ту ж саму мить
В льох із льоду заточить.
Сніговії що є сили
Дули і весну схопили,
Посадили у темницю,
Вартовим дали рушниці,
Ще й в кайдани закували:
Вартових, либонь, замало.
А тим часом Сонце спало
Й нічогісінько не знало.
Правду кажуть, пізно встати –
Щастя й долі не придбати.
Завірюха знай лютує.
Сонце спить — й біди не чує.
Люду ж сниться Сонце красне,
Лиш воно єдине вчасно
Може лихо припинити,
Силам хижим суд вчинити.
Ось збирають люди схід
І вирішують, як слід
Далі їм на світі жити
І як Сонце розбудити.
Вийшов тут вперед Данило, —
Груди вшир, сорочка біла, —
Натовп ахнув: —
Ой, куди ти?
— Сонце я піду будити!
В путь громада знарядила,
А Земля дала ще й силу.
І пішов в ліси дрімучі —
Через урвища і кручі,
Через снігові замети –
Рятувать Весну з тенетів.
Він іде. В обличчя дмуха,
Виє, свище завірюха,
В вуха щось йому шепоче
І його приспати хоче.
Вже й заснув би. Тільки бачить:
Замерзає білий зайчик.
Чуйне серце у Данила:
Врятувало й відігріло
Зайця. Той щосили скаче,
Бо така спіткала вдача!
Промовляє наостанок:
— Я тобі в пригоді стану!
Та й побіг… А наш Данило
Почвалав — вже через силу.
Дума: «Треба, поспішати,
Щоб Весну урятувати».
Сили кинули Данила —
І його дрімота вкрила.
Завірюха дужче злиться,
Та Весна Данилу сниться.
Бачить сильне й пружне тіло.
Й виростають в нього крила.
І до Сонця він летить…
Раптом чує: тормошить
Лапкою його зайчатко:
— Прокидайся, любий братку!
Як забудеш про мету,
Сніговії заметуть.
Завірюха озвіріло
Промовляє до Данила:
— Розгадаєш ти шаради —
Відступитись буду рада.
Що ясніш всього на світі?
— Сонце краснеє в зеніті!
Завірюха щось бурмоче
Та зубами зле скрегоче.
— Що тобі всього миліше?
Ну ж бо, говори скоріше.
Відказав таке Данило:
— Тож Земля — і рідна, й мила,
Що мене звела, зростила
І дала красу і силу.
Тут вже, знітившись безсило,
Завірюха відступила.
А Данило так зрадів!..
І без довгих зайвих слів
По доріжці-зоряниці
Йде до Сонця у світлицю.
— Сонце ясне, уставай,
Наречену визволяй!
Тож бо Сонце яснолице
Вмить розплющило очиці.
Враз від променів крислатих
Заіскрилися палати.
І всміхнулася земля
Сонцю красному здаля.
Злі намети вмить розтали,
Наче їх і не бувало.
І розсипались кайдани.
І на світ — така жадана,
Ясноока й запашна –
Повернулася Весна.
Білий пролісок тендітний –
Первоцвіт весни і квітня –
Сніг холодний пробива,
Всім голівкою кива.
І прокинулась земля —
Різнобарв’ям звеселя.
Білим, жовтим і червоним,
Щедрим рястом благовонним.
І пташки заводять спів:
Сонця промінь їх пригрів.
Всі сміються і радіють,
Про хороше тільки й мріють.
І з тих пір вже Сонце красне
Стереже Весну прекрасну,
Спать коли воно лягає,
Очко лиш одне дрімає.
І з тих пір веселий люд
Все співа і там, і тут:
— Слава Сонця щедрій силі!
Слава мужньому Данилу!