Літературна стежина. Мандрівки вулицями старого містечка

 

Орися знову не змогла побачити чоловіка. У лікарню не впускали: епідемія грипу, карантин. Очікуючи лікаря, стояла у вестибулі під сходами й озиралася.

   

 Дзвінок прозвучав раніше, ніж з’явився лікар.  Телефонував Андрон. Текст розмови ніби заздалегідь приготований, квапливо тараторив: 

      — У мене все добре. Не хвилюйся! Все в нормі. Не надто витрачайся на мене. Я жилавий. Я все витримаю!

      

 Орися слухала і нервово поглядала на сходи: а раптом лікар скористається іншим виходом? Та й боялася не впізнати: уявляла його лише за описом чоловіка. 

 

   Але вона легко впізнала лікаря. Немолодий, неквапливий, в окулярах, із несучасною шевелюрою. Спускаючись сходами, думав про своє. На останній сходинці затримався. Орися не поспішала. Вона боялася того, що могла почути. 

     Лікар  на ходу скинув зелений халат, поклав його в широкий пакет, і тоді жінка озвалася:

     —  Вибачте, лікарю. Я дружина Андрона Пилипченка і…

     — Оперуватимемо, — він сказав це голосно. — Там немає жодних сумнівів… 

     — А не можна якось без… ножа? Будете різати? 

     — Перепрошую, — лікар скривився. —  Люба панно, не різати, а оперувати. Не вирізати, а видаляти… Це проста операція. Видалимо пухлину, і все…

     — Тобто…  Зрозуміло, — Орися відразу ніби отупіла, втратила здатність думати. — Зрозуміло… 

     — Не хвилюйтеся… Я таких операцій провів понад сотню, а може, вже й тисячу…

    — Зрозуміло, —  весь запас Орисиних слів закінчився. — Зрозуміло…

     — Йдіть додому. Все  буде гаразд.

     — Дякую, лікарю. 

    

 Лікар гойднув чубатою головою і поспішив до виходу. Орисі треба було багато про що запитати лікаря, а вона тільки криво усміхнулася. Зрозуміло, що нічогісінько не зрозуміло… 

Знову зателефонував Андрон. 

   

  — Орисю, тобі не здається, що наша Мирослава останнім часом якась збуджена? У неї щось змінилося. Щось трапилося в її житті. Ти б порозмовляла з нею, як жінка з жінкою. І зрозумій, Орисю, що наша донька вже не дитина. Вона вже доросла. Може, дарма вона посварилася з Олегом? Він поїхав, а вона… Мабуть, страждає, але приховує це. Дуже прошу тебе, люба, поговори з донькою.

   

 Орися слухала і розуміла, що криється за цими словами. Андрон припускав, що може трапитися найгірше, чоловік був до цього готовий. Його думки про доньку, про дружину, про те, як вони житимуть, коли… Здається, Орися зрозуміла логіку Андронових суджень. 

     Перед очима з’явилась палата. Шість ліжок. Андронове —  біля дверей, а біля вікна — ліжко, на якому лежить безнадійно хворий. Очі на худому обличчі позападали, мовби заглибились у воскове чоло, суха жилава шия, тонкі пальці… Жах… 

     Спустилася сходами й пішла алеєю, що вела до воріт і яку Андрон,  очевидно, бачить, бо ці ворота видно з вікна палати, де він лежить. Орися швиденько пробігла попід стіною: відчувала, що не має сил вичавити з себе усмішку, якщо побачить у вікно свого чоловіка.

     «Логіка суджень», — почула вона і навіть одразу не зрозуміла, що сама проказала це. Механічно вимовила вголос фразу, яку так довго тримала в голові.

     Орися із самого ранку нічого не їла. Прийшовши додому з лікарні, зварила гречки, але не торкнулася її.  Щипало за серце, нудило.

 Задзеленькав телефон. Найімовірніше, телефонувала  донька. Вона  користувалася стаціонарним, знаючи, що це нагадує матері давні добрі часи.  

     — Мамо, як у вас справи? 

     В інший час Орися відповіла б, що все добре. В інший час вона б пожартувала. Зараз лише стримано сказала:

     — У нас все… нормально.

  

 Може, й не найкраще рішення — обманювати. Але Орися вирішила, що вона не обманює, а просто приховує правду. Вона не хотіла, щоб її чорна меланхолія передалася доньці. Не хотіла прирікати її на страждання.

     Донька не клала слухавки.

      — Ой, донечко, я зараз готую їсти. Вибач, зателефоную пізніше, — сказала Орися. 

      Повернулася в кухню.

    

 «Треба поїсти», — подумала. Підійшла до холодильника. До дверцят прикріплена записка, яку залишив Андрон. З тихого подвір’я долинуло шкряботіння. Орися прислухалася, подивилася у вікно. Сусід шкрябав деркачем, змітав докупи опале листя. Жовтневе сонце щедро сипало на землю залишки свого тепла. 

  

   Орися забула, для чого підійшла до холодильника. Згадавши, знову наказала собі: «Треба їсти!». Дивлячись на золотий обідок тарілки, пригадала, що це єдина із сервізу тарілка, яка вціліла. Це була їхня з Андроном перша покупка. Вони приїхала в це містечко із заробітків. Винайняли двокімнатну квартиру в чоловіка, який і сам поїхав на роботу до Португалії. Він запропонував молодятам широке ліжко, шафу, два крісла і навіть постільну білизну — три зовсім нових комплекти. 

   

  Орися відсьорбнула чаю, і, стримуючи внутрішній трепет, знову згадала про дзвінок чоловіка. Він знав, з якою швидкістю може розвиватись його хвороба, він квапив Орисю, поки у змозі простежити, чи послухалася вона його. Неймовірно! Жорстоко! Нереально! Можливо, це страшний сон? Не може такого бути! Не може! Це неправда! Образа на долю? Нестерпна образа й усвідомлення кричущої несправедливості.

 

 День закінчився. З вікна вона бачила, як ланцюжки людей повільно потягнулися до своїх домівок, і звернула увагу на немолодого чоловіка та хлопчика років шести. Чоловік здався Орисі знайомим. Та це ж лікар! Порожній сквер, напівголі дерева і ці двоє. Чоловік немолодий, отож найімовірніше, цей хлопчик — його внук. Але чому ж вони не поспішають додому?  Дивне відчуття виникло в жінки. Вона накинула на плечі плащ і вибігла надвір. 

    

 — Добрий вечір…

  — Доб-брий… — він осікся. 

     

 «Б» прозвучало нечітко, розтягнуто, вийшло воно м’яким і глевтякуватим, готове було застрягнути в горлі, як непропечене тісто.

     Орися сіла на шкарубку лавку. 

     Передвечірнє сонце оперізувало верхівки дерев багряним пояском. 

     — В-ви тут жив-вете?  — запитав чоловік. 

     —  Так… — вона всміхнулася. — Мене звати Орисею, а вас? — наважилася.

     — Микита Денисов-вич… А це — Артем-мко… А в-ви хотіли погов-ворити про свого чолов-віка? Тобто про його хв-воробу? 

     

Орисі не хотілося розмовляти про чоловіка і про його недугу, тому промовчала. 

      — Хотів-в би вас заспокоїти… та… — обличчя його посуворішало. Пан Микита енергійно потер шию і підборіддя.  

      — Я все й сама бачу. Я не сліпа, Микито Денисовичу,  — відповіла Орися, зробивши над собою зусилля. Туга знову свіжо і гостро занила в ній.  — Я піду, — жінка підвелася.

     — Сподіватимемось на краще, — розгублено проказав Микита Денисович.

     Орися була вже біля дверей, коли лікар гукнув:

     — Операція минула успішно, але...

     Орися ледь пересмикнула плечима й нічого не відповіла. Прошмигнула у двері, зупинилася на сходах: а що далі? Знову сама у порожній квартирі? Жінка повернулася  і вийшла у сквер. 

     — Тату, а ти сьогодні мене додому забереш чи назад у лікарню відведеш?  — запитав Артем. — А може, ми погуляємо незнайомими вулицями? — несміливо запропонував. 

     Микита Денисович узяв малого за руку.

     — Ти ж спати вже хотів?

     — А ми погуляємо, і сон мій пропаде. Ми ще не всі незнайомі вулиці обійшли…

     — Ну що ж, ходімо…

     — Микито Денисовичу, Артемку, візьміть і мене із собою, — попросила Орися.

                                                          

     ...Минуло півроку. «Ходімо прогуляємося незнайомими вулицями!» А зараз?..  Орися здивувалася простій думці, що тільки зараз яскраво спалахнула: Микита Денисович і Артемко стали їй майже рідними. 

     Артемко… Осінній скверик. Малий худенький хлопчик біжить килимком з опалого листя. На голові в’язана шапочка. Коротка куртка з великим каптуром.  

   Тут, у містечку, Орися багато чула про цього лікаря. Ще б пак, приїхав із самого Києва, усиновив хлопчика, від якого відмовилася мати. Говорили, що дружина його покинула, бо навіщо їй чужа та ще й хвора дитина?

     Обриваються зв’язки людей. Усе летить у минуле. Пішов у минуле й Андрон — Орисин чоловік. Яким непередбачуваним буває життя… 

     Вчора ввечері приходив Микита. Коротко порозмовляли, сказав, що поїде до міста, проконсультується зі своїми колишніми колегами, відвідає батьків і дружину. Отже, вирішив помиритися. Отже, можна привітати його дружину: Артемко майже вилікувався. Коханий чоловік? Жив без дружини півроку і не сумував? А дружина? Хіба ж то сім’я: він в одному місці, а вона — в іншому? 

     Відчуття того, що Орися може втратити щось цінне, стало раптом виразно сильним. Подумалося: ось він зараз відчинить двері і зайде.

 До вітальні долинув дзвінок. То прийшли Микита з Артемком. 

     — У мене важлива з-зустріч… Я хотів попросити в-вас, Орисю, прихистити мого Артемку на годину-другу. Р-розумієте, він панічно боїться залишатися сам: в-все думає, що я його покину… А з в-вами малий згодився побути. В-він вас любить. Він в-вам довіряє. Вибачте… Але…

     Чоловік нерішуче тупцював на місці.

     — Нічого, Микито… Денисовичу. Ми впораємося. Правда ж, Артемку?

    

 Жінка пробігла поглядом по обличчю лікаря, що стало плямистим, очі то розширювалися, то мружилися в нерішучості й розгубленості.

     — Йдіть, Микито Денисовичу. Спокійно виконуйте свої справи. А ми якось упораємося. Так, Артемку?

    

 Хлопчик мовчав. 

     — Ой, щиро дякую. — Микита Денисович відчув полегшення, зітхнув. 

      Артемко сидів, зсутулившись на краєчку крісла. А жінці було шкода Микиту. Розуміла його біль і тривогу. Добре, хоч у Мирки все гаразд: помирилася зі своїм колишнім. Телефонувала і повідомила, що вони знову живуть разом. А ще натякнула, що незабаром Орися стане бабусею.

     Перехворіла Орися вже смерть чоловіка, годі переживань. 

     

Зазвичай у важкі періоди люди зближуються. Щось таке промайнуло і в неї з лікарем. Тоненька ниточка надії: може все ж таки цей чоловік має якісь почуття до неї. Трапляються у житті дива?! 

     Жінка дістала із шафи тарілку з золотим обідком. Та раптом вона вислизнула з Орисиних рук, впала на підлогу й розбилася на дрібні шматочки. «Остання», — подумала жінка і важко зітхнула. Згребла все в сміттєве відро. Взяла тарілку з нового сервізу, який їй подарувала донька. 

                                                           ***

      Була субота, коли Орисю розбудив ранній телефонний дзвінок. Почула у слухавці:

     — Орисю, це ми. Їдемо до тебе…

     

 Жінка мало не знепритомніла:

      — Щось сталося?

      — Так! 

     — Щось з Артемчиком? 

     — Так! Він хоче пройтися вулицями нашого містечка. На дв-ворі така чудова погода! В-весна! —  струмочком бринів у слухавці голос Микити.  

      — А хіба ви ще не всі обійшли? — полегшено зітхнула Орися. 

     — Тепер він хоче ці вулиці показати тобі!

     — Он як!

     — Ти згодна?

     — Так. Звісно ж…

     — То зустрічай гостей!

      

Микита поставив велику валізу біля дзеркала, механічно пригладив неслухняне волосся.     

     — Якщо ти не проти, то ми поживемо у тебе, поки ремонт зроблять у нашій квартирі… А потім переїдемо з твоєї в нашу… Наша квартира більша, до дитсадка ближче, школа — поряд.  Ти ж не проти? 

     — Ні! Я не проти…  

          

        Надворі було вітряно. Невеличка кав’ярня сяяла трьома вікнами. За ними рухалися постаті людей. За одним столиком сиділи троє: чоловік, жінка й дитина. Це невелика сім’я вже місяць мандрувала вулицями старовинного містечка і щовечора заходила в це тепле місце випити духмяного чаю та поласувати смачними тістечками.