Літературна стежина № 37
Обласне літературне об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного вітає членкинь КОЛО «Степ» Оксану Шпирко та Тетяну Микитась з виходом книг!
Неповторність поезії Тетяни Микитась
Кожна людина має набір певних ознак виду, який зветься Homo sapiens. У той же час, кожна людина неповторна – неповторні папілярні лінії, обличчя, його вираз, хода і ще багато-багато чого. Так само неповторна творча особистість.
Мікаел Тарівердієв казав, що автора можна вирізнити поміж інших за чотирма тактами мелодії. Цю тезу можна транспонувати на поетичну творчість.
Це дійсно так: за чотирма рядками можна чітко диференціювати автора, бо в них розкривається суть і ступінь його таланту.
Поезія відрізняється від прози тим, що прозовий твір треба найуважніше читати від початку до самого кінця. Щось пропустиш – і нитка сюжету урвалася. Це як забіг на довгу дистанцію: біжиш-біжиш-біжиш – а дистанція не кінчається.
Поезія – це спринт: рвонув – не встиг дух перевести, а дистанція вже й закінчилася! І таких відрізків у збірнику багато. Тож стартувати можна з усякої точки. І якщо старт невдалий, то може й розхотітися стартувати ще й ще.
Читач, який має досвід, як будувалися збірки за часів СРСР, де спочатку йшла патріотика і лише десь всередині могла проскочити інтимна лірика, починав знайомство часто-густо не з початку, а з середини чи з кінця. І нічого страшного тут немає, бо кожен вірш – це закінчений твір. І кожен рівноправний. Тому досвідчені автори часто не розділяють текст за тематикою. І в цьому є своя принада.
Надаючи інформацію про книжку поезій Тетяни Микитась, підемо різними шляхами. Подивимося на побудову.
Книжка складається з трьох логічних розділів, які відповідають назві «Іду до тебе». Автор веде нас своїми дорогами. Перша – «У часі й просторі», друга – «Крізь війну до миру», третя – «Мелодія серця».
Поет, саме таким чином розташувавши поезії, умовно звів їх до логічно завершених розділів.
Тож дорога перша – дорога додому.
Петрів батіг… Ти щиро так синієш
В п’янких, духмяних, золотих житах,
А над тобою небо синню мліє,
Невидимий співає дзвінко птах.
Петрів батіг – це степова рослина, цикорій. Підсвідомо вже першими словами, назвою рослини, яка символізує наші степи, автор окреслює малу батьківщину – село. Кожна поезія, кожен рядок просякнутий духом колиски нашого народу, сповнений любові до своєї землі, до своєї мови, до сельчан.
Тексти патріотичного спрямування автор розміщує в середині книжки, аби спочатку не травмувати читача сильними емоціями, пов’язаними з війною на сході, де ллється кров, де гинуть кращі сини й доньки Батьківщини. А в тилу – страждання близьких, їхні
сльози… Водночас це надає значущості патріотичним мотивам.
Ось вони, перші рядки першої поезії:
Ти чуєш, мамо, я з тобою, й знову
Лежу у люльці, сплетеній отцем,
Підспівую тобі я колискову,
Твоїм милуюсь всміхненим лицем…
Ми зразу налаштовуємося на гірку ліричну сповідь загиблого воїна, який з потойбіччя звертається з найніжнішими словами до свої неньки. Душа рветься від цих слів!
Але ми далі підемо обраним шляхом – візьмемо чотири перших рядки з третього розділу. До речі, уся книжка присвячується покійному чоловікові Володимирові Микитасеві. Тож зрозуміло, до кого ця дорога – до нього, єдиного, коханого, незабутнього, оплаканого, а тепер ще й увічненого в поезії…
Ти – моя зустріч неждана,
Пісня моя весняна.
Ти – моя доля, кохання,
Радість моя осяйна.
Читачу, хто б з нас не хотів, щоб до нього так палко зверталася його кохана половинка?.. І бажано, щоб ще за життя… Але залишмо емоції, аби не витратити запал перед прочитанням повних текстів відвертої поезії. Побережімо сльози й захват від того потоку почуттів, який нас очікує.
Подивімося на останній акорд – на останній катрен останнього вірша.
Але вдячна, пам’яте, тобі,
Що гортаєш спогади зі мною,
Що вертаєш незабутні дні…
Пам’яте, в боргу перед тобою.
Мабуть, коментарі зайві…
Тож готуймося до сприйняття цього тихого ліричного потоку мудрих слів, не придуманих, не вимуче-них образів. Усе так зримо, просто… Але в цій простоті й традиційності проглядається коріння народної мудрості, просліджується пісенність рідної мови. Не перевантажуючи цей текст лінгвістичними до-слідженнями, слід сказати про різноманітність поетичної побудови, про знахідки.
Читач побачить такі авторські прийоми, як повтори певних зворотів з катрену в катрен, складну бу-дову речень. Вірші написані в різних ритмах, хоча переважає п’яти- й чотиристопний ямб. Є диптих, цикл, коротка поема, сонет. Більшість віршів побудовано строфічно, римування перехресне, але зустрічається й паралельне. Рими здебільшого точні, але є й знахідки серед неточних рим. У деяких по-езіях автор свідомо використовує дієслівні рими, що взагалі-то не є погано, бо її поезія йде від народної, пісенної.
Кілька слів про автора. Тетяна – однокурсниця моєї дружини. Вони разом вступали на філфак Кірово-градського педінституту ім. О.Пушкіна (нині – Центральноукраїнський педуніверситет ім. В.Винниченка). Пам’ятаю дівчат з їхньої групи: скромні, тихі, з жагою
до знань. Вони потім утворили базу сільської – і не лише – школи. З них вийшли яскраві особистості. По-друга, Катерина Лісовенко, нині член НСПУ. Їм було в кого вчитися – їм випало щастя, що предмет «су-чукрліт» викладав Микола Кузьмович Смоленчук, блискучий педагог, яскрава особистість, таланови-тий прозаїк, який в ті часи уже був членом НСПУ (а їх тоді в Кіровоградській області було аж два!), голо-вою обласного літоб’єднання «Степ». Нині, як і моя дружина, яка останнім часом є коректором усіх публікацій «степівчан» і автором критичних та літературознавчих статей, Тетяна входить до складу цього літоб’єднання.
Коли я звертався до автора книжки, запитуючи, чи могла вона уявити в ті далекі студентські роки, що вона буде писати вірші, до яких я теж прикладатиму руку, що буде друкуватися, вона щиро зізнавалася, що ні!
Читачу, порадіймо за Тетяну Микитась – скромну, тиху особистість, яка має свій, ні з ким незрівнянний потужний голос. І за те, що, нарешті, побачила світ її перша книжка. І подякуймо Богові, що він дав авто-рові снаги, послав друзів-однодумців, спонсорів. Хоч і пізно вийшла книжка, та не спізнилася до читача.
Тож нехай щастить авторові, її творові, бо вони цього варті!
Олександр Архангельський
На крилах кохання
Книга поезій Оксани Шпирко під назвою «Мezzo forte» (Кропивницький, видавець Лисенко В.Ф. 2020) представляє інтимну лірику.
Оспівування найвищого із почуттів – найблагородніша місія поетів. Саме в інтимній ліриці, в якій завжди переплітається філософічне і чуттєве начало, поет розкривається найбільш глибоко як з емоційного, так і з професійного боку. Оксана Шпирко – одна з небагатьох, хто творить якісну і справжню поезію про кохання, тому й має своє неповторне творче поетичне обличчя.
Інтимний світ ліричної героїні розкривається різними гранями: ніжністю і пристрастю, сумом і щастям, високістю і гріховністю... Любов у всіх її проявах – це та константа, якою героїня живе і творить, дихає і спонукає, віщує і насолоджується... Поетесі вдається передати всю незбагненність найкрасивішої струни людського існування, бо ця струна є невід’ємною частиною всього жіночого єства, жіночої природи.
Проникнути у серце читача поетесі завжди допомагає непідкупна щирість змальованих словом почут-тів і висока образність мелодійних рядків. Кожного, кого впускає авторка у своє серце, ніби очікує співу-часть у долі героїні, і читач обов’язково переживає ті ноти нестерпного жалю чи палкого піднесення. Здається, що в рядках Оксани Шпирко присутня якась містична фатальність, невичерпна глибина, мета-форична медитативність, гіперболізована психологічність. Один із друзів сказав про неї так: «Вона знає те, чого не знають інші...». Поетеса сама зізнається, що писати на межі почуттів – потреба її душі, де палає вогонь і б’ються кришталі, де сила кохання перемагає всі життєві негаразди і дає мотивацію до життя, коли кохати важче, ніж відрікатися...
Кохати і бути коханою – це і природність, і боротьба, і релігія кожної жінки, а надто жінки-поетки, для якої цей стан є лейтмотивом як життя, так і творчості. Тому надчуттєва сповідальність поетичних рядків окрилює і надихає не тільки самого автора в першу чергу, даючи наснагу і енергію для подальшого творчого процесу, а й всіх небайдужих до поетичного слова. Талант поета і полягає в тому, аби примхли-ву і непокірну музу приборкати і виструнчити в «найкращі слова в найкращому порядку». Без перебіль-шення, це під силу не кожному. Інтимна поезія Оксани Шпирко – яскраве свідчення такому служінню, де сила почуттів гарячого серця і майстерність слововиразу переплітається в єдине ціле і стає предметом насолоди для гурманів слова. Тому цю сповідь бажано так і читати: в інтимній вечірній обстановці, не дуже голосно (за назвою книги), з келихом ароматного рубінового вина, при свічках, що пахнуть воском і ладаном, і щоб обов’язково навпроти – очі коханого...
Краса і біль людських почуттів, що надихали і будуть надихати митців усіх епох, завжди покликані ви-ховувати найсвітліші прояви культури взаємин, культури людського співіснування, культури почуттів. Тому недарма й кажуть, що «краса врятує світ», яка для жінок-поеток є неодмінно красою любові. Бо все світле і чисте, добре і сильне, святе і високе, земне і небесне твориться заради любові і в ім’я любові.
Ольга ПОЛЕВІНА
