Літературна стежина

Кіровоградське обласне об’єднання «Степ» ім. В.Погрібного оголошує літературний конкурс рукописів «Сокіл степів — 2019» у номінаціях «Поезія», «Проза», «Літературознавство та публіцистика». Рукописи приймаються до 30 квітня. Вік учасників не обмежений. Матеріали надсилати на адресу Обласної універсальної  наукової бібліотеки ім. Д.Чижевського з поміткою «Сокіл степів»: 25006, м.Кропивницький, вул. Велика Перспективна 24. Твори переможців будуть опубліковані в альманасі «Степ» у 2019 р.

Бюро Кіровоградського обласного об’єднання «Степ» ім. В.Погрібного вітає Ольгу Полевіну з перемогою в першому літературному конкурсі порталу ІНФОЛАЙФ 

(1 місце) та бажає їй творчих успіхів.

 

Артем Луценко

 

Діалог

Я подивлюсь тобі у вічі,

Розпочнемо ми діалог.

І, щоб знесилити мій відчай,

Мені тебе малює Бог:

 

Тонка душа — сполука ліній,

Сполука вільностей, думок.

І я завис на волосіні,

На зло усім пустелям змок.

 

Я подивлюсь тобі у вічі,

Заплаче зеленню весна.

А на душі завіє січень,

Завіє холодом? Хто зна…

 

І я тут, поруч із тобою,

В один сезон розквіт, засох,

І — мов осліплений весною…

Мені тебе дарує Бог!

 

Не пиши мені

Не пиши мені — все забудеться,

Все згорить у безжальнім вогні.

Засіріють розбарвлені вулиці,

І погаснуть розпалені дні.

 

Не пиши мені — лист загубиться,

Я не буду читати до дір,

Не розпалять мене і губи ці,

Що ставрують червоним папір.

 

Не чекай мене — я примарою

Загубився в минулій імлі.

Тільки спогад про мене маревом

То горів, то безжалісно млів.

 

Не пиши мені давнє датами,

Серце — в’язень колишніх вистав.

Не пиши мені... Я ридатиму

З кожним випитим словом листа...

 

Ольга Полевина

Милый!.. 

Февраль распростёр свои крылья. 

Мимо 

Проносятся тучи и радость… 

Серый 

За окнами день, 

И усилья 

Выжить 

Напрасны… 

Но — надо… 

 

Небо 

Надвинулось серой стеною. 

Выси 

И солнца давно я не вижу. 

Чёрной, 

А может, зелёной 

Тоскою 

День мой 

Наполнен. 

Затишье… 

 

Может, 

Вернёт мне весны полнокровье 

Счастье, 

Что в серых снегах растеряла? 

Милый! 

Не стань уходящей любовью… 

Жизни 

Так мало… 

Так мало…

 

*  *  *

Здравствуй! 

Пришел новый день! 

Я твой голос услышу — 

Сладкий, тягучий, как мед, 

И, как море, глубокий. 

Каждое слово со вкусом 

Темнеющих вишен 

Я не спешу проглотить, 

наслаждаясь их соком. 

 

В каждом из них — 

Обжигающий вкус поцелуя. 

А в интонациях — 

Ласка и трепет касанья. 

Слово — всесильно! 

Я Словом тебя поцелую. 

Слово способно 

На миг сократить расстоянья. 

 

Слово способно 

Поднять до космических высей! 

Скрыта от всех, 

Пред тобою я в Слове — нагая. 

Миром вещественным 

Властвуют Слово и Мысли. 

Словом и Мыслью, 

Бесценный, 

Тебя обнимаю.

 

Наталія Бідненко

Хоч у венах тече 

твого дотику струм,

Та весняним дощем 

знову пишеться сум.

 

В серці рана пече 

болем згаслих парсун,

І весняним дощем 

знову пишеться сум.                

 

Притулитись плечем 

і звільнитись від дум…

Та весняним дощем 

знову пишеться сум.

 

*  *  *

Дощем змива вселенську тугу,

Хоч небо сіре, мов граніт.

Я розкажу дощу, як другу,

Що розколовся білий світ.

 

Що десь далеко любі очі. 

Та й відвернулись назавжди…

А дощ тихенько щось лопоче — 

Боронить серце від біди.

 

Коли ж веселок перевесла

З’єднають наші два світи — 

Я знаю, що любов воскресне

І будем разом — я і ти!

 

*  *  *

В вікні зависнув місяця ріжок,

Самотня ніч кудись у безмір лине.

Сріблястий промінь впав на моріжок

Й минулого змальовує картини.

 

А спогади клубочаться у сні,

Вихлюпують за край палкі сюжети…

Мені розлуки пута затісні,

Мені б — кохання! А тоді хоч в Лету!..

 

…Гойдавсь ріжок, світлішало в вікні,

Спливала ніч, насичена жагою.

Ти й завтра будеш радістю вві сні.

І душу лиш тобою я загою!

 

*  *  *

Мела зима снігами, каруселила,

Туливсь до вікон схолоднілий час.

«Вони були щасливими й веселими», — 

То говорилось, мабуть, не про нас.

 

Мовчить душа, в умовності закована,

Самотній вечір тихо спопелів…

Байдужість, під кохання замаскована,

Ховається в барвисту стрічку слів.

 

*  *  *

Хоч лежали холодні зимові сніги, 

А душа, наче яблуня, — в мареві білім…

Дай же, Господи, віри і дай нам снаги

Зберегти це кохання несміле!

 

*  *  *

Я теплим подихом весни

Закрию всі шляхи напастям

І загорну тебе у сни — 

Нехай тобі насниться щастя! 

 

 

Татьяна Березняк

Ночь бессонная одинокая 

За окном стрекочет сорокою. 

Расскажи-ка мне, белобокая, 

С кем встречаю зиму до срока я? 

 

Запорошено и завьюжено, 

Приходи ко мне, милый-суженый! 

Всё завьюжено, запорошено, 

И стучится в дверь гость непрошеный. 

 

Гость непрошеный, нелюбимый, 

Не ждала тебя, иди мимо! 

Входит в дом и зовет по отчеству, 

Узнаю тебя, Одиночество! 

 

Всё заснежено, всё завьюжено, 

Милый нежный мой, не с кем ужинать! 

Запорошено поле дикое... 

Гость из прошлого, приходи ко мне!

 

*  *  *

В тени любви, где тишина и сумрак, 

В тени любви в миноре длятся дни. 

Мой горизонт — заката тёплый сурик. 

Любуясь им, присядь и отдохни... 

 

Костёр любви поманит и согреет, 

Его года гасили — не угас!.. 

Тоскует лип заснеженных аллея 

Без наших встреч в заговоренный час. 

 

Но видит сны — счастливые такие — 

Услышаны ль слова, что столь тихи? — 

И ты идёшь, ведомый Ностальгией, 

Перешагнув порог, в мои стихи!

 

 

Ольга Луценко

Гучно вдарив об землю сніг,

Бо зима йому вже обридла.

Якби тільки, якби він міг

Так зробить, щоб весна розквітла.

 

По дорогах, по сотнях міст

Сніг розлився б стрімким потоком,

Але, втоптаний, втративши хист,

Він ховатись ще буде півроку.

 

І під ковдрой свого жалю

Чи в кишені триматиме зірку,

Не сказавши й півслова «люблю»,

Цілуватиме ніжно зрідка.

 

Загорнулась печаль у сніг.

Самота мені вже обридла!

Якби тільки, якби ти міг

Так зробить, щоб і я розквітла…

 

*  *  *

Ні, не хочу я інших рук,

І очей чужих теж не треба.

Мені б тільки в обійми до тебе,

Бо найкращий душі моїй друг.

 

Ти не чуєш тепер моїх слів,

Уникаючи їх, ніби протягу.

У минуле не ходять потяги,

Як би ти того не хотів.

 

Обмани мене, повернувши,

Хоч на слові хай буде ніжно.

Кажуть люди, усі ми грішні,

То врятуй хоча б наші душі…

 

Світлана Ніколаєвська

Далеко милий мій, далеко… 

Знов чую журавлиний клекіт, 

Що лячно стукає у вуха. 

Не говори, а просто слухай. 

 

Німіє серце, сум у душах, 

Проте я вірність не порушу. 

Чекатиму я дні і ночі, 

Бо я з тобою бути хочу. 

 

Тебе діждусь я неодмінно, 

Щоб відчувати щохвилинно 

Твоє тепло і мужні плечі 

Під зорепадом в літній вечір.

 

*  *  *

Випасаю сиві хмари,

Мов отару при межі.

Відстань — то найбільша кара…

Лиш кохання збережи!

 

Обігрій словами серце,

Захисти від самоти.

Соловей в саду озветься,

Як мене почуєш ти.

 

Я відкрила власну душу

Для любові та добра.

Вірність нашу не порушив –

Смуток днів моїх забрав.

Вибір 

Сумніви. Спокій. Тиша

Спогади ледь колише. 

Вітру немає. Хмари. 

Хочу тобою марить. 

 

Хочу тобою жити, 

Солод любові пити. 

Бути з тобою завжди — 

Щастя відчути справжнє. 

 

Сон заглядає стиха 

І залишає втіху…

 

Наталія Ситник

Два погляди зійшлись в сум’ятті дня:

Його — терновий, очі — дві жарини.

Сполоханий її: «Він? Звідкіля?».

З яким дощем він з юності приплинув?

 

Яким вітрам вона віддасть уклін,

За очі ці, які вже спили роки?

Кольнуло в серці: «Він це чи не він?».

Вже в думці уповільнювала кроки.

 

Зневірилась, що погляд цей зіп’є,

Що він очима в стан її уп’ється,

І спомин той, немов вулкан, заб’є.

«То ж він, а чи не він? Невже здається?

 

На скронях сивина чи білий сніг

Упав і не розтанув на волоссі?..».

А підлі ноги вже взяли розгін,

Чимдуж її від споминів уносять.

 

Не зупинилась… Не змогла за мить

Впізнать його чи сумніви розсіять…

Та погляд цей примусив серце нить

І потай від усіх про зустріч мріять.

 

*  *  *

«Ти пробач, ромашко, ти мені пробач,

Але треба знати, хоч тут стій і плач!

Треба конче взнати правдоньку самій:

Буде він зі мною? Мій він чи не мій?».

 

Відірву пелюстку: «Любить — не журись».

Але друга радить почуття зректись.

Третя знову — «Любить», а четверта — ні,

Хто ж тоді підкаже доленьку мені?

 

Побіжу до гаю, до густих дібров:

Може, там дізнаюсь про свою любов?

І почую раптом голосне «Ку-ку».

То кує зозуля на сухім суку.

 

«Ой, зозулько сива, не кукуй, зажди,

Щоб не накувала ти мені біди!

Підкажи, зозуле, втіш мене, розрадь,

Прокукуй, зозуле, десять раз підряд.

 

Чи ж кохання буде на моїм віку?».

Рахувать стомилась те «Ку-ку, ку-ку».

«Тобто будем разом завжди — він і я?».

«Так», — прошепотіла Доленька моя…

 

Александр Архангельский

Ослеп, оглох и онемел — 

безумна плоть в желаньях тёмных!

Тугой комок сплетённых тел

и жгучий жар лобзаний томных. 

 

И запах плоти, сладость рта,

и под рукою гладкость кожи,

смесь ароматов, дурнота,

прохладный шёлк на брачном ложе.

 

Вселенский будто первый миг — 

в поту зачатье и рожденье.

Как зверь, и яростен, и дик

в минуты страсти-вожделенья!

 

Пусть на других не смотрит глаз,

слух слов из уст чужих не ловит,

не наступает пусть экстаз

от сладкой лести в ложном слове. 

 

На пике счастья потому 

в излишке эти рудименты.

И доверяюсь одному 

судьбы счастливому моменту.

 

*  *  *

По биссектрисе вечно убегаю

от двух сторон угла, куда меня

нарочно завела стезя кривая.

Угла боюсь я больше, чем огня.

 

Тупого или острого — неважно,

его канаты чувствую спиной.

Там стороны — недремлющие стражи — 

следят ревниво-пристально за мной.

 

Та сторона дорогу в рай пророчит, 

но что-то не влечёт меня туда.

Другая же — подспудно, между прочим, — 

в ад приведёт без всякого труда.

 

Не дам ни той, ни этой предпочтенья.

Под их влиянье не попасть бы мне.

По биссектрисе — мудрое решенье! — 

я убегаю к третьей стороне.

 

Она меня утешит и приветит.

Куда вам с адом-раем до неё?

Она всего одна на целом свете.

А то, что есть ей равные, — враньё!