Літературна стежина № 26

За селом косогори посивіли од білого снігу, у степу й горобця не впіймаєш... Таких морозів вже досить давно не бачили у Високих Байраках. Надворі ні душі! Один лише степовий вітер пересипає сніг з гірки на гірку.

Тільки стара Мациха час від часу то відкриє двері з хати, то зачинить, то вибіжить до дороги й довго дивиться у кінець нашої вулички. Так вона робила і навесні, і влітку, і тоді, коли золоті листочки осені вкривають землю, приховуючи зелений спориш.

Чекає... Чекає... Так і змерзнути до кістки можна!

Вона чекає свого молодшого, Степана, який минулого року так і не повернувся з армії. Спочатку прийшов конверт, в якому було зазначено, що солдат загинув при виконанні інтернаціонального обов’язку, а потім і закрита домовина з його тілом. 

Через місяць не стало старого Мацька, люди казали, що серце не витримало втрати сина... 

Я згадав, як навесні вона мені розповіла про свого сина, про чоловіка, я бачив, як з її вдовиних очей стікали солоні крапельки сліз, коли вона діставала з кишені загорнутого у білу хустину листа й читала: «Мамо! Ти тільки не плач… У мене все добре, не хворію, харчування у нас хороше. Навесні побачимося, люблю тебе, мамо! Твій Степан».

Вона повільно мовила про те, як вони з чоловіком і дітьми ще замолоду посадили недалечко від хати у березі дві тополі, он вони, за косогором! Досі стоять і дивляться на степи – і влітку, і взимку. Тепер вони дуже високі, здається, що навіть дістають до білих хмар.

Навесні не стало старої Мацихи. Лікарі сказали, що у неї був рак легень, вона повільно згорала два місяці. Через пів року хату старої продали іншим людям. А я помітив, як у березі висохли дві великі тополі...

 

Жовтень 2019 року

с. Високі Байраки

 

Лімузін

 

Михайло Блехман

 

Автор щиро вдячний українському прозаїкові і поетові Василеві Слапчуку, без віршів якого це оповідання було б неможливим.

 

Немає нічого кращого, ніж їхати в екіпажі світ за очі й дивитися в безкінечне віконце. Затишно, самотньо, неквапливо. З неосяжної череди хатинок видно, як пролітає мій екіпаж без візника – але що мені до тих, хто дивиться на нього та вслід?

– Сергію, піднімайся, свідки чекають!

Ненавиджу сни. Доки сниться, навіть не думаєш, що він забудеться, як тільки прокинешся. Іноді взагалі не розумієш, чи взагалі снилося що­небудь.

Цього разу було як завжди – мабуть, таки наснилися і екіпаж, і віконце, і самотність, але тільки почув її голос, як вони зникли. І де той світ, що за очі, теж не пам’яталося.

– Сергійку, свідки чекають, уже двічі телефонували! Збирайся, я тобі костюм повісила в кабінеті.

На ній була весільна сукня й черевички.

– Що може бути важливішим і святішим за свідків? – посміхнувся я, цілуючи її. – Навіть те, про що вони свідчать, поступається важливістю їм самим.

Вона теж посміхнулася й пішла збиратися – залишалися останні штрихи. Вона була щасливою, і це було важливішим за всіх свідків, у тому числі тих, які підглядали у віконце за моїм екіпажем.

Що може бути консервативнішим за прогрес? Він неминучий, нескінченний, незворотний.

Під вікном стояв лімузин – наша прогресивна версія мого екіпажа. Той, мій, колись поїхав – судячи з усього, не дочекався чогось чи когось. Або не «чи», а «і».

Лімузин був заповнений свідками. Їх було двоє, але – чиї – від цього їх не ставало менше.

Дорога була далека, тож ми поспішили. Власне кажучи, чому «поспішили»? Це було вирішено давно, а рішення, яке прийняте давно, з якоїсь миті перестає виглядати випадковим, та й взагалі – не виглядати, а бути. Будь­яка випадковість має свій термін, який рано чи пізно спливає. Наш – сплив, лімузин був заповнений свідками і віз нас світ за очі, а де саме той світ – було вирішено давно, отже невипадково.

Лімузин летів повз хати й хатинки, повз ліхтарі, що на сьогодні погасли, повз людей, які ще поспішали в справах або вже неквапливо гуляли без жодних справ.

Я подивився на неї – вона була щасливою, і це робило щасливим мене, а давно прийняте рішення – невипадковим.

Нам услід двічі прокукурікав невидимий півень. Я знову посміхнувся – мені ніколи не доводилося бачити півня, який кукурікає, доводилося тільки чути. Може, вони ховаються перед тим, як закукурікати, чи що?

Вона теж посміхнулася. Мені було спокійно, коли вона посміхалася, і свідки відходили на задній план – і ті, що в лімузині, і ті, що дивилися на нас із вікон та з віконець.

Вранці півневі кукурікалося легко та ненав’язливо. Тому він, здавалося, подумав – і прокукурікав ще раз – чи то вслід нам, чи то своїм курям, які нечутно кудкудакали, чи то за приємною звичкою.

«Нічого він не кричить, – не вперше подумав я. – Хіба ж так кричать?».

І ще я подумав, що там, надворі, мабуть за курником, стоїть мій екіпаж, але як же вийдеш на ходу з лімузина, що летить світ за очі?

А головне, навіть коли вдасться вистрибнути, чи це буде варте її нещастя?

Наш лімузин летів, зупиняючись хіба що на червоне світло, яке іноді траплялося.

Час подумати, як завжди, був, і я переконано сказав собі, що коли запитання починається зі слова «чому?», то на нього немає відповіді. Утім, риторичним це його не робить – інакше навіщо постійно шукати відповідь на, здавалося б, риторичне запитання? І навіщо закінчувати нескінченне запитання знаком питання?

Я допоміг їй вийти з лімузина, і ми увійшли до Палацу чи Будинку, наразі вже не пам’ятаю. Головне, що – увійшли. Не спізнилися, прийшлося навіть трохи зачекати попередню пару.

Коли я розписувався, відчував, що моя нова весільна сорочка тісна в манжетах, тому рука, що тримала ручку, не слухалася.

Але підпис я, звісно, поставив. І обручки ми з нею наділи одне одному, і поцілували одне одного, і свідки нас привітали. Здається, для них, на відміну від нас, це було не вперше.

Я вкотре вже посміхнувся – вона була щасливою.

Запитав себе, чи щасливий я, і твердо відповів собі, що так.

Весільна сорочка залишалася такою ж тісною, довелося розстібнути запонки та зняти піджак і краватку. Ні, спочатку ми з двома незліченними свідками випили шампанського.

Я сів у мій порожній екіпаж без візника, що весь цей час чекав мене за курником, відчинив віконну фіранку.

«Чому, – ось знову запитання, що розпочинається з цього непитального слова, – чому вона називає мене Сергієм? – запитав я себе, дивлячись у віконце і навіть не намагаючись знайти неіснуючу відповідь. – Адже ж я – Андрій, чому вона досі цього не зрозуміла?».

У вікно екіпажа мені було видно, як вона йде, хоча вона нікуди від мене не йшла.

Спробував згадати її ім’я – і не зміг…

Липень 2018 р.

Нова Шотландія, Канада.

 

Борис Касьяновский

 

Мой старый друг

 

Я не скажу тебе «Прощай»,

Мой старый друг, товарищ славный.

Друзей своих не забывай.

Для нас всегда ты самый главный.

 

Пусть годы, что стрелой летят,

Не гасят твоего таланта.

Из­под седых бровей глядят

Глаза мальчишки­лейтенанта.

 

Ты всё такой же, как и был.

Умеешь радоваться жизни.

Ты верно всем всегда служил –

Друзьям, семье, своей Отчизне.

 

Что пережил и где бывал,

Не рассказать в большом романе.

Ты честно долг свой выполнял

В Египте и в Афганистане.

 

Так будь же счастлив и здоров.

И непоседой оставайся.

В порывах жизненных ветров

Дерзай, твори и не сдавайся.

 

***

Димитару Пешеву

 

Когда мы вспоминаем о войне,

То вспоминаем и о Холокосте.

О, сколько в ненавистном том огне

Людей сгорело от нацистской злости!

 

В концлагеря евреев день за днём

С Европы всей свозили эшелоны.

И с той поры и вот до этих пор

Мы слышим убиенных плач и стоны.

 

Болгария евреев не дала

Отправить в ад – живыми все остались.

И сорок тысяч жизней их спасла.

За их судьбу боролись и сражались.

 

И помнят все о праведниках мира,

И будут вечно помнить млад и стар:

Болгария евреев сохранила,

А спас их жизни – Пешев Димитар.

 

Бабий яр

 

На земле много мест,

Где лежит наша боль.

Наша память – наш крест,

Наш священный огонь.

Прихожу я сюда –

Сердцу тесно в груди.

Бабий Яр – ты беда,

От тебя не уйти.

 

Крик над степью летел,

Замирая вдали.

Палачи на расстрел

Здесь невинных вели.

Эхо выстрелов я

Слышу через года,

Будто это в меня

Здесь стреляли тогда.

 

Мой народ, ты залит

Морем крови и слёз.

Сквозь века путь лежит

По шипам, но без роз.

Сколько Бабьих Яров

Испытал на себе.

Сколько чёрных костров

В твоей горькой судьбе.

 

В дне моём, в дне твоём –

Бабий Яр.

Полыхает огнём

Бабий Яр.

Здесь седые ветра

Скорбно песни поют.

В караул – до утра –

В небе звёзды встают.

Буду помнить его

Я, покуда дышу.

Бабий Яр. Бабий Яр

Болью в сердце ношу.

 

Патриот

 

Патриот – это доблесть и честь,

Он не ждёт ни наград и ни благ.

Патриот – это грозная месть,

Если к дому пришёл злобный враг.

Патриот – это бой, вечный бой.

Бой за правду один на один.

Патриот – это быть лишь собой.

Это юность до поздних седин.

Патриот – жизнь, как светлый полёт.

Украины калёная сталь.

Патриот – новый день, новый взлёт,

Новый подвиг и новая даль.

Патриот – в жизни верхний предел.

Только так и дерзать, и творить.

Патриот – это тысяча дел.

Ради этого стоило жить!

 

Надо – на амбразуру бросок!

Надо – риск на судьбы виражах!

И в поступках он чист и высок –

С негасимою искрой в глазах.

Патриот – значит, быть впереди.

Аксиома и жизненный факт.

Это гордое сердце в груди,

Что стучит с сердцем Родины в такт.

 

Мама (песня)

 

Много песен прозвучало

С детских лет в моей судьбе.

Мама, ты моё начало,

Спеть хочу я о тебе.

О твоей улыбке нежной,

Что открыла в мир окно.

Счастьем, радостью, надеждой,

Светит мне в пути оно.

Припев:

В жизни всё бывает зыбко.

После радости гроза.

Мама, я твоя улыбка,

Мама, я твоя слеза.

А когда, встречая лето,

Расцветут весной сады,

С молодой женой приеду,

Как с отцом когда­то ты.

И на перекрёстке судеб

Ты нам счастья пожелай.

И для всех счастливым будет

Весь в тюльпанах красных май.

Припев.

Доброту, как зёрна сеешь,

В наш семейный светлый круг.

Ты, как солнышко, нас греешь.

Мама – лучший в мире друг.

Сотню лет пускай продлится

Жизнь, подаренная мне.

Буду я тобой гордиться,

Самой лучшей на земле.

Припев.

Мой подарок (песня)

 

Я тебе подарю

Плеск волны, просинь неба.

Золотую зарю,

Поле спелого хлеба.

Я пойду за тобой

Дальше кромки причала.

Для меня ты звездой

Путеводною стала.

 

Припев:

Ты любовь, ты мечта, ты весна,

Синих гор вольный ветер.

Благодарен судьбе,

Что тебя я, любимая, встретил.

Мне с тобою по жизни идти

За судьбою своею.

И сжигать дни любви,

Только я ни о чём не жалею.

 

Мне в глаза посмотри,

Утону в твоём взгляде.

И улыбкой сотри,

Что накоплено за день.

Поцелуй же хоть раз –

Станет всё невесомо.

В глубине твоих глаз

Тех заветных три слова.

Припев.

Ты одна на земле.

Лето, знойное лето.

Я тянулся к тебе,

Будто бабочка к свету.

И о встрече с тобой

Как мечтал я ночами!

Песни все – об одной,

Что слагаются сами.

Припев.

Надія Чичкан

 

***

Сніг мерзлу землю вкрив кругом.

Над містом кружеляє

й свистить крильми, мов батогом,

ворон горласта зграя.

 

З зими летіли в теплий край,

а прилетіли… в холод!

Давай, вожак, відповідай,

чи не замучить голод?

 

Гуде загальне зібрання:

як далі жити будем?

Чи йтиме кожен навмання,

а чи гуртом, як люди?

 

Страшенний ґвалт умить затих,

як старший ворон мовив:

«Ми будем брати приклад з тих,

хто жить в гурті готовий.

 

Занепадає сторона,

де кожен – сам за себе.

Щоб пережити зиму нам,

триматись зграї треба».

 

Костянтин Колесник

 

***

Про звірів знаю я багато.

Таких не бачив, як оці,

Що ладні вбити навіть брата

За стос зелених папірців,

Що зрадять в будь­-яку хвилину,

Що відберуть в сиріток хліб,

Ножем підступно вдарять в спину

І камінь покладуть на гріб.