Літературна стежина №30
НАТАЛІЯ ПРИРОДНА
* * *
Цвіли троянди, пахли літом трави,
Зітхали ніжно мальви під вікном,
Всміхався тепло вечір кучерявий,
Про щось там він нагадував обом.
Невже про те, що ми давно забули?
Що з веснами за обрій відпливло?
Так трепетно згадалося минуле.
Так веселково літечко цвіло!
Ми не забули! Ми творили диво...
Шукали щастя по стежках надій...
І сонце посміхалось нам щасливо,
Запалювало душі молоді.
* * *
У веснянім гаю, де зозулі кують
на світанні,
Де рожева зоря розсипає свій блиск по воді,
Нам з тобою давно віддзвеніли дзвіночки кохання,
Але душі, як зорі, горіли у нас молоді.
Я не кликала радість, я тугу
від себе гонила,
Не співала – молилась, і ти все
без слів розумів.
Теплі руки твої, ніби птаха небесного крила,
Опустились легесенько й ніжно
на коси мої...
Молитва
Господи, пошли Вкраїні миру,
Спокою, і щастя, і добра!
Скільки ця земля перетерпіла,
Cкільки сліз і крові пролила!
Не жалій небесної блакиті,
Радості, любові і краси,
Щедрості замріяного літа
І пісень на різні голоси.
Весняне
А я люблю, як яблуні цвітуть,
Дарують щедро свій нектар світанню,
Зірки промінням з річки воду п’ють
І місяць плава човником кохання.
А я люблю, як пісня від душі
Лунає ніжно десь у надвечір’ї.
І стелять килим в росах спориші
На дорогому рідному подвір’ї.
Вітри дивують казкою здаля,
Чарують свіжим запахом любистку,
Весняним щастям дихає земля
І небеса вклоняються їй низько.
Я орю свою ниву…
Кучерявий мій дубе,
подай мені гілку підтримки,
Я схилюся на неї
і смуток сльозами заллю.
У моєму житті
ні хвилини нема відпочинку,
Я орю свою ниву
і горе ховаю в ріллю.
Від серця до серця…
В спекотний день пила холодний квас,
За столиком сиділа і мовчала.
Та якось вмить згадала я про Вас –
Мені чомусь Вас так не вистачало!..
Ваш тихий голос, стомлений за день,
Розмова тепла, ніби дощ без грому,
Дзвінка гітара і вінок з пісень,
Що знімуть роздратованість і втому.
Жарка пора, спекотний літній час.
За столиком у барі літня жінка
Летить за обрій думкою про Вас,
Й вітри на флейті виграють їй дзвінко.
* * *
Конику мій вороний,
Друже єдиний на світі,
Шовком зелених надій
Наші стежки оповиті.
Свищуть, гуляють вітри,
Хором про щастя співають,
Гнуть до землі явори,
Верби й тополі ламають.
Падають зорі в траву,
Стелиться степ ковилою,
Я ж подорожники рву,
Рани лікую і гою.
Конику мій вороний,
В гриві твоїй непокритій
Тихі заплутались сни
Радістю теплого літа.
* * *
Я промовчу. Я не скажу нікому,
Яка печаль вирує у душі.
Вже вкотре я приїхала додому –
В пустім дворі рубаю спориші.
Моя ти мила батьківська хатино,
Чи можеш чим зарадити, скажи?
Я стільки літ самотня сиротина,
Я все життя злидарка край межі.
Стежина в’ється від воріт до хати.
Така гнітюча тиша, аж дзвенить.
Не зустрічає на порозі мати.
І тільки вітер в листі шелестить.
Всевишній Боже! За яку провину
Таким життям покарана душа?
Ні матері, ні батька, ні дитини…
Лиш самота в дрімучих споришах…
Біла птаха любові
Знову небо весни посміхнулося сонцем травневим,
Знову, лебедю мій, я кружляю в полоні вітрів.
Чуєш, любий, мене? Я – твоя неземна королева,
Біла птаха любові, яку ти в житті не зустрів.
Гордий лебедю мій, я ж кохала тебе до нестями,
На стежках-невидимках шукала і ночі, і дні.
Ой, летіла крізь бурі, брела навпростець манівцями,
Та, на жаль, не вдалось відшукати тебе в вишині.
Може, треба було просто киснути в сірім болоті,
Сісти в тихій заплаві й чекать, поки з’явишся ти?
Ні ось тут, на землі, ні в захмарнім високім польоті
Твоє сильне крило й вірне серце мені не знайти.
Та в рубінову ніч, може, лебедю мій легкокрилий,
Подаруєш мені ніжну пісню свою з висоти?
Я благаю тебе: не лишай мою душу зболілу.
Я благаю тебе: над моєю любов’ю лети.
* * *
Тобі найкраще мене забути
Слова приємні і голос тихий,
Промерзла пісня в морози люті,
Спалило душу пекельне лихо.
Весняні наші стежки-дороги
Позаростали колючим терном.
Підступна зрада пряде з-за рогу
Невтішну пряжу - розлуки зерня.
Тобі найкраще піти від мене,
Мені лишити і тишу, й спокій,
Пригорнуть душу гаї зелені,
Обіймуть плечі дуби високі...
* * *
Зацілуєш? Ой-йой... Тихий сумнів зітхне,
Полиново-гіркий защемить запах ночі...
Ти вже років зі сто не цілуєш мене
І ховаєш зрадливо-замріяні очі.
Приголубиш? Пригорнеш? Хіба що вві сні...
Коли місяць ясний в шибку
променем стука,
Та не сняться чомусь твої очі мені
І не гріють душі твої втомлені руки.
* * *
В моїм саду – осіння прохолода.
Опале листя горнеться до ніг.
А красень-місяць діву-осінь водить
Спіралями заплутаних доріг.
Я теж ходжу в моїм саду притихлім,
Збираю думи в кошик, мов гриби,
А серце тужить за квітучим липнем
І за теплом липневої доби.
У кошику мрійливим думам тісно,
І щемний трепет рветься із грудей,
І якось плавно переходить в пісню,
А пісня лине в душі до людей.
Не відпускай
Тримай мене, тримай
Чи поглядом, чи словом,
Чи дотиком легким
До стомлених долонь,
Не обіцяй прикрас
І каменів коштовних,
А щирістю душі
Бери мене в полон.
Не відпускай мене…
Дзвенить душа струною,
На крилах почуттів
Летить в наш дивний рай,
Горить душа, горить
Любов’ю неземною!
Не відпускай її,
Люби! Не відпускай!
* * *
Вишивала мама мою долю,
Одиноку долю, нелегку,
Вишивала радістю і болем
На яскраво-ніжнім рушнику.
Вишивала рідна та й не знала:
Пролетять шість років, ніби в сні,
І пошле їй Бог дочку Наталю
У квітучім травні, навесні.
Буде травень буйно квітувати.
І зозуля перша закує.
Прошепоче щиру вдячність мати
Богу за народження моє.
Сплине час у праці і в стражданні,
Запорошить коси сивина,
Доні – перша, матері – остання…
Все минає. Пам’ять не мина.
І рушник, як пам’ять, не минає,
Він в моєму домі на стіні.
Кожен ранок з вишитого раю
Мама посміхається мені.
Лиш зозуля не кує, не плаче –
Одинока пташка у вінку.
Як могла ти, мамо, передбачить
Долю на квітучім рушнику?..
ТЕТЯНА МИКИТАСЬ
Ти чуєш, мамо…
Ти чуєш, мамо, я з тобою, й знову
Лежу у люльці, сплетеній отцем,
Підспівую тобі я колискову,
Твоїм милуюсь всміхненим лицем…
Ти чуєш, мамо, я з тобою, й знову
Встаю щоранку, сонечко буджу,
Беру я ранець і напутнє слово
Й чимдуж до школи з друзями біжу…
Ти бачиш, мамо? В літі золотому
Я вперше на побачення іду,
Тобі іще невісточку додому,
Як донечку, як зірку, приведу…
Ти плачеш, мамо? Я ще тут,
з тобою,
До тебе пригортаюсь і молюсь…
Колись вернусь із миром,
із весною,
Під вікнами барвінком простелюсь.
І поцілую руки найрідніші,
З чола зітру невигойну журбу,
В єдині очі гляну наймиліші…
Чекай мене у снах… До тебе йду…
* * *
Учора був я в чорному полоні,
Сьогодні – в колі друзів – всі свої…
А я ще там, у стогоні і в крові,
На вістрі болю, на страшній війні…
Як боляче дивитись на воронки
І чути знов загиблих імена, –
На них чекають матері і доньки,
Сини й дружини – їм жура одна.
І кару я нестиму безневинно,
До скону в снах вестиму я бої…
Проситиму у Бога безупинно,
Не знали щоб цього сини мої.
Усе життя я йтиму в круговерті,
У спогадах отих кривавих днів…
Я на вістрі стояв життя і смерті,
Щоб захистити серцем матерів.
Та, попри рани, далі жити мушу.
Засіять землю хлібом золотим.
Скажіть мені, чим заспокоїть душу,
Щоб не блукала полем бою тим?..
* * *
В Театрі бутафорії і бруду
Потік пустих, нікчемних, марних слів
Зі змістом, геть наповнених
абсурду.
В партері – тільки подив глядачів.
Ви ж автора, напевно, добре знали,
Для чого ж на прем’єру ви ішли,
Чого ж тоді від дії ви чекали,
Нащо акторам квіти ви несли?
Чому ж тепер отут, за цим
порогом,
Ви замість похвали звели хулу?
Тож геть усі ми винні перед Богом,
Жалітися тепер нема кому.
Тож на весь світ тепер кричать не треба,
Хто винен геть у всьому, а хто ні,
І не чекати милості від неба,
Бо істини немає у війні.
І все спочатку треба починати –
З нічого майже, з повного нуля.
Нам перелоги треба піднімати.
Ви чуєте? То нас зове земля.
Усім жінкам, кому за…
На обличчі – вуаль образи,
Ні на когось, на щось, – а так…
У очах стоять сльози-стрази…
Просто – жінка іде в літах.
То не сум. То її задума –
В ній сховались роки весни.
Не за юністю смуток-туга –
То лиш ранньої осені сни.
Ні на кого нема образи.
Й навіть горя немає в тім.
Просто все пригадалось відразу,
Прилетіла з минулого тінь.
У очах стоять сльози-стрази,
Прикривають її печаль.
На обличчі – вуаль урази.
Просто жінка прямує в даль…
Іду по колу
Лечу крізь дивний зорепад
серпневий,
Крізь вересневе золото лісів,
Крізь тихий шепіт – падолист жовтневий,
Крізь морок листопадових дощів.
Ховаюсь від грудневого морозу,
Вслухаюсь у січневу заметіль,
На швидкості промчу лютневу прозу,
Ввірвусь у березневу зливу мрій.
У квітні я зберу всі первоцвіти,
Впаду у травні в луговий покіс,
У червні обніму вишневі віти,
В липневий захмелію медоніс.
Радію кожній днині, кожній миті,
Співаю я осанну всім богам,
Що дарували змогу в світі жити,
І крила, щоб летіти крізь туман.
* * *
Зима… Зима… Грудневі заметілі…
А в мене губи від любові розпашілі.
Морози люті раптом налетіли,
Та опіки травневі ще на тілі.
Зима… Зима… Січнева завірюха…
А поряд ніжні, незабутні руки.
Й раніш незнані – ті солодкі муки…
Й гіркі, болючі реквієму звуки.
Зима… Зима… Лютневі
перемети…
І сподівання – ці весни прикмети.
А на годиннику – хвилини сірі.
Й без тебе і любові – губи білі…
До пам’яті
Ти мене не зраджуй щовесни
Із моїми давніми роками,
Не тривож моєї сивини
Ще такими юними думками.
Не вертайсь у теплі літні дні,
Не броди у травах серед ночі,
Не пригадуй потайки мені
Юності моєї карі очі.
В вечори осінні дощові
Ти не кутайсь у рожеві мрії,
Не шукай в заплаканім вікні
Риси ілюзорної надії.
Не вслухайся в зимні голоси,
У її рулади і акорди.
І вітри свавільні не проси
Повторить весни моєї коди.
Але вдячна, пам’яте, тобі,
Що гортаєш спогади зі мною,
Що вертаєш незабутні дні…
Пам’яте, в боргу перед тобою.
Донькам
Ярославі та Юлії
Притулись до стовбура берези.
Чуєш? Сік землі по нім біжить.
Хоч вночі січе морозу лезо, –
В верховітті вже весна бринить.
Підніми у небо погляд світлий.
Бачиш? Над тобою чиста синь!
І на мить забудь все непривітне,
Мрією у даль, у вись полинь.
Поряд із тобою все розквітло.
Знаєш? Взимку важко так було!
Та уже весняне сяє світло
Й птаство вже розправило крило.
У добра є сотні тисяч граней.
Можеш? То додай іще свою –
Їх прикрась цією філігранню,
Засвіти іще одну зорю.
* * *
Не починай життя з удару в спину,
Щоб у безсонній темноті ночей
У каятті не тліти безупинно,
Не опускать при зустрічі очей.
Не починай свій шлях з огуди
й зради,
Бо друзі пізнаються у біді!
І задля слави, почестей заради
На зрадництво, на підлість не іди.
Не завдавай нікому ран і болю
І не відтягуй в лука тятиву,
Бо шлях стріли на ратнім полі бою
Призначений не знати ще кому.
Не допусти в своє сумління бруду, –
Хай чистим буде в день
Страшного суду.
