Літературна стежина №40 Планета «Любов»
Закінчується персикове морозиво! Це жахливо. Звичайно, є й інше, але мені смакує саме це. Його ніхто не їсть, окрім ме-не: залишають, як найменшій. 12 пачок – на цілісінький рік, – і все! Ніколи більше! Рут говорила, що персик – це такий круглий помаранчевий плід, солодкий та соковитий. От би спробувати!.. Скільки всього дивного є у світі, чого я ніколи не по-бачу! Рут мене втішає: зате ти бачиш таке, про що й не здогадуються дівчатка твого віку! Ти знаєш стільки, що сивим ака-демікам до тебе далеко!
Я йду терасою і смакую морозивом. Від свідомості, що воно закінчується, мені ще солодше. «Терасою» ми називаємо вузький коридор, із зовнішньою скляною стіною. Звідти я можу бачити все навколишнє середовище. Чорне небо. Розсипи зірок. Вони різні – білі, блакитні, по-маранчеві. Великі й маленькі. Рут каже, що вони схожі на діаманти, розсипані на чорному ок-самиті. Я ніколи не бачила діамантів. Але, якщо діаманти так само блищать, як зірки, то обов’язково б мені сподобалися. У Рут була каблучка з діамантом – їй її подарував наречений. Але він не пішов за нею, і вона не схотіла залишити ту каблучку в себе. Напевно, вона згадує про нареченого, коли тихо плаче, думаючи, що ніхто цього не бачить.
Мені доручають багато справ. Я перевірила безпеку системи і тепер маю вільний час. За го-дину в мене урок: підключаєш навушники і засинаєш, а працює тільки підсвідомість. Таким чином у пам’яті закарбовується потрібна інформація. Рут каже, що раніше діти навчалися в школі, з їхньою свідомістю працювали вчителі. Але це ж непродуктивно! Мій тато – вчений, і це він розробив систему впровадження знань у підсвідомість. Зі мною була мама, поки я не виросла. Але мама – єдиний у нашій спільноті лікар, її оберігають від зайвої роботи, адже її біологічний час – на вагу золота. Так каже моя сестра Рут.
Зараз ми з мамою бачимося рідко: вона спить у своїй капсулі і її будять тільки в разі потреби, на кілька годин. Тому вона не старіє. А батька пробуджують частіше: йому доводиться кон-тролювати політ, і тепер він сивий і згорблений. Поки я була маленькою, мене не занурювали в анабіоз, давали можливість вирости. Тепер я нарівні з усіма можу виходити на чергування раз на місяць.
Я народилася тут, на кораблі. Я єдина дитина, тому всі про мене піклуються і залишають мені улюблене морозиво. Рут каже, що для своїх п’ятдесяти років я гарно виглядаю, адже на Землі за час нашого зникнення пройшло якраз стільки часу!
Я все знаю. Історію своєї планети – від її створення до того моменту, як нам довелося її по-кинути. Ось тільки смак персика мені знайомий лише по тюбику з морозивом.
Мій батько – геній. Він створив цей корабель, розрахував траєкторію польоту. Ми летимо на інший кінець галактики – там виявлено планету, придатну для життя. Але це – дуже довго, і, щоб ми змогли вижити, нас занурюють в анабіоз і по черзі пробуджують – для управління по-льотом. Ось і я вже можу керувати кораблем!
Поки спимо, ми не старіємо. Це чудо – винахід мого батька. Коли на Землі виникла жахлива пандемія, він прийняв рішення летіти. Нас близько ста чоловік на борту, і це дає можливість по черзі працювати, зберігаючи години життя іншим. Я старію тільки в ці вісім годин, поки ходжу по терасі й милуюся зірками.
Я багато думаю про одне: мій батько зробив геніальне відкриття – оволодіння інформацією в необмежених обсягах. І анабіоз. Але нікому на Землі це не потрібно. Вони, скориставшись цим, кращими не стали. Не стали добрішими. Просто – інший виток спіралі, усе теж саме, але на іншому рівні. Так само ненавидять один одного, так само прагнуть влади і безсмертя. Див-но: хочуть безсмертя, а роблять усе, аби на планеті жити стало неможливо. Володіють знаннями – і роблять дурниці! Рут каже, що це психологія людини, якої мені не зрозуміти. Я багато знаю про всесвіт, але нічого не знаю про людину. Її вчинки не піддаються логіці. Наприклад: чому наречений Рут не полетів із нами?
Батько не відразу прийняв рішення летіти. Сподівався, що зможе щось змінити. Чомусь навчити. Але, коли зрозумів марність сподівань, підготував корабель. Нічого не забув: навіть морозиво для доньки, яка мала народитися вже на борту...
Рут каже, що на Землі є море. Це коли багато води, багато світла, запахи і звуки. Як це пре-красно! Є гори. Я знаю їх з відеозапису. Є ліси. Є друзі. З ними добре бродити лісами і горами, дихати вітром. Є кохання. І сестра з жалем дивиться на мене. Я знаю: вона марить Землею. Вона сумує за тими, хто залишився. Вона не вірить, що ми знайдемо ту планету, до якої прагнемо. Каже: усі люди однакові, на кожній планеті...
Та невже?! Хоча... Чому вони не вміють зберегти те, за чим сумують? Невже дурість силь-ніша від мудрості й доброти? Якщо на Землі так прекрасно, як розповідає Рут, то чому ніхто не винайшов засіб зберегти це? Чому люди вбивають одне одного, якщо життя прекрасне? Адже любити краще, ніж ненавидіти!
Рут каже, що ніякі відкриття не зможуть змінити людину. Єдиний порятунок – створити свій світ, заховатися від усіх. Нікому не вірити. Нікого не любити. Нічого не пробачати. Я знаю, вона не може пробачити своєму нареченому, що він обрав життя без неї...
Тюбик із морозивом закінчився. Ще одинадцять разів я буду прокидатися і знаходити в хар-човому відсіку чудові ласощі. А потім мені доведеться обходитися без них...
Я зачиняю дверцята своєї капсули і набираю довгий код на клавіатурі. Зараз я засну, а коли прокинуся, знову буде чорне небо з діамантами зірок. Воно буде завжди тільки таким.
Я запитала, як ми назвемо ту планету, де доведеться жити? Рут знизала плечима, подумала і відповіла: «Любов».Тільки не впевнена, що вона існує.
Геніальні ідеї нічого не варті, якщо вони створені не задля любові. Без неї вони смертельно небезпечні. Можливо, до невідомої планети дістанусь одна я. Мене зустрінуть невідомі істоти. Я володію знаннями, які їм стануть у пригоді. І я подарую їм найцінніше, що маю.
Я подарую їм любов.
Серпнева ніч
ГАЛИНА СУРЖОК
Світало… Густий туман щільним простирадлом усе більше вкривав долину, поверхню ріки. Вони сиділи на березі. Дрова в багатті вже майже перегоріли, та жару було ще достатньо, аби почуватися затишно і не відчувати ранкової прохолоди. Він ніжно тримав її тендітну, тонку руку у своїх міцних чоловічих руках. Місяць на ту пору піднявся високо в небо, але здат-ність освічувати все навколо, як було ще годину тому, уже втратив. Хоча сонце ще не зійшло, та горизонт уже горів світан-ковим полум’ям дивовижного народження нового дня. Удвох вони сиділи так ще звечора. Спати нікому не хотілося. Ця ніч була особливою в їхньому житті. Сьогодні друзі вперше за багато років залишили їх наодинці біля вогнища.
Стояв серпень – кінець літа. Час, коли закінчується сезон літнього відпочинку. Усі знали, що це останній виїзд за місто в цьому сезоні.
«Яке страшне слово – останній!..» – подумав він.
Уже понад двадцять років поспіль декілька разів на літо три сімейні пари з дітьми чи без них приїжджали сюди, подалі від сторонніх очей, на тихе, облюбоване ними місце, де їм був знайомим кожен кущик, кожна травинка і кожен камінчик.
Розкладали палатки на березі глибоководної ріки і проводили кілька днів там, купаючись, відпочиваючи вдень, аби зібратися разом увечері біля вогнища, спостерігаючи, як всесильний вогонь поглинає заздалегідь заготовлені дрова, і провести так майже всю ніч за щирими, ти-хими розмовами, споглядаючи, як запалюються перші зірки, як із-за обрію підіймаєть-ся круглощокий місяць, іноді прикриваючись пухкими хмаринками, а потім, простягаючи довгу місячну доріжку на таємничому нічному плесі води, ніби прислухаючись до тихого шепоту ледь відчутного вітерцю, що десь, високо вгорі, погойдував верхівки дерев.
Такі ночі в компанії гарних друзів пролітали дуже швидко. За ці роки було всього: погода влаштовувала свої сюрпризи, бували й зустрічі з неочікуваними нічними гостями, які іноді завершувалися справжніми пригодами, тож їм було що згадати і про що поговорити. Уже по-виростали діти, і тепер усе рідше приєднувалися до батьків. Їхня компанія зменшилася майже наполовину, але незмінні святкові літні дні все одно проходили саме тут.
Щороку, понад двадцять років…
Цього разу друзі залишили їх сам на сам, розійшовшись ще звечора по палатках. Тож ці двоє майже всю ніч просиділи біля багаття, міцно тримаючись за руки, дивлячись в очі одне одно-му. Вони сьогодні говорили без слів, одними лише поглядами. Він дивився на неї, ні на мить не зводячи очей. Перед ним спливав її юний образ – скромної, сором’язливої дівчини, у яку зако-хався з першого погляду в товариша на весіллі, коли, тільки глянувши, зрозумів – не відпу-стить ні за що. З тих пір щоразу, коли дивився в її бездонні карі очі, немов утопав у них, бо за-кохався щиро і назавжди. Струнка, висока, тендітна, з чорним смолянистим волоссям, з таки-ми ж чорними бровами, пухкими губами бантиком і кругленьким милим обличчям, вона стала для нього найпрекраснішою із жінок, з якою й пішов пліч-о-пліч життям. І, коли вона подарувала йому донечку, був на сьомому небі від щастя! Вона розфарбувала його тихе, нудне життя яскравими фарбами, стала для нього тією єдиною, з якою він ладен був поринати у во-гонь і у воду. Завжди доглянута, акуратна, весела вдачею – саме вона була для нього тією най-яскравішою зіркою на безкрайнім зорянім небі.
Але тепер він дивився на неї так, як ніколи раніше за цілих тридцять років їхнього спільного сімейного життя. Він дивився на неї і розумів, що обожнює її, що ніколи і нікого в житті так не любив, та й навряд чи полюбить… Він був ладен обійняти її так, щоб злитися з нею в єдине ціле, щоб усім своїм єством укотре відчути усе її тіло, пригорнути до самого серця. Він ди-вився на неї так, немов хотів назавжди закарбувати у своїй пам’яті кожну цяточку, кожну зморщечку, кожну родимочку на її обличчі, кожен завиток її кучерявого темного волосся. Він вдивлявся в її лагідні, такі рідні, темні бездонні очі. Жадібно, немов уперше в житті роздив-лявся її так близько – хотів запам’ятати геть усі дрібниці, бо ж знав – такої в нього більше ніколи не буде, бо ця жінка була для нього наймилішою, найріднішою на цілім білім світі. Він не хотів її втрачати і віддав би все, аби вона й надалі завжди залишилася поруч.
Вона ж дивилася незворушно на воду і думала про те, що їй з ним так добре й так затиш-но… Їй хочеться залишитися з ним, разом чекати появи першого внучати, разом снідати, обідати й вечеряти, готувати йому смачний борщ, пекти його улюблені пиріжки, разом сидіти ввечері на лавочці їхнього затишного подвір’я, густо засадженого трояндами, півоніями та іншими квітами, з чашечкою чаю чи кави. Їй хотілося ще і ще приїздити сюди, на їхнє улюб-лене місце, аби, як і раніше, насолоджуватися безкраїм зоряним небом, місячними ночами, білим ранковим туманом, багаттям, яке вона так любила, сонечком, яке вранці поспішало вийти з-за обрію, ранковою росою, яка на світанку густо вкривала берег завжди чистої, з про-зорою водою, ріки. Вона хотіла й надалі ділити з ним радість і біду, смуток і сміх.
Вона дивилася вдалечінь, але відчувала його погляд на собі. Вона добре знала, про що він думає в цю мить, бо думала про те ж саме. Бо навіть їхні думки спліталися воєдино…
Спливали останні години серпневої ночі.
Останні години разом…
До запланованої госпіталізації залишалося кілька днів…
Милочке – от Сани…
ЛЮДМИЛА НИКОЛАЕВСКАЯ
Не встречайтесь с первою любовью,
Пусть она останется такой:
Острым счастьем или острой болью,
Или песней, смолкшей за рекой.
Эти строки стихотворения Юлии Друниной, такие проникновенные и мудрые, пробуждают воспоминания о далекой юности и о первой любви. В жизни, такой долгой и непредсказуемой, было много незабываемых мгновений, но ничего не вызывает таких сложных чувств, как па-мять о первой, светлой и чистой любви, быть может несколько наивной, но всегда искренней.
Весна ворвалась в распахнутые окна буйством молодой листвы, кипением цветущих садов, каким-то особенным настроением, витавшим в воздухе, отражаясь в лицах прохожих. Осо-бенно это ощущалось в поведении подростков: скоро экзамены, а там и такие долгожданные каникулы.
В одноэтажной школе довоенной постройки заканчивались уроки. Семиклассники расшу-мелись, с нетепрением ожидая перемены. Поскорее хотелось размяться и вволю надышаться весенним воздухом.
И вдруг в проёме настежь распахнутого окна появилась рука с веточкой цветущей сирени, и чей-то голос загадочно произнес: «Милочке – от Сани…». Класс замер, а Милочка почему-то смутилась и покраснела. И тут прозвучал спасительный звонок…
Но кто же этот загадочный Саня, посмевший так дерзко ворваться в уравновешенный мир семиклассницы?..
Да, у Милочки были «почитатели» среди одноклассников, которые оказывали ей знаки вни-мания. Может, это они решили подшутить над девчушкой?.. Видимо, чувствовали, что они ей не интересны. Милочка отдавала предпочтение другому.
Сане в том году предстояло окончить школу.
Как же между ними возникла симпатия?
Начало учебного года. Сентябрь в самом разгаре. После занятий три подруж-ки-шестиклассницы, весело болтая, спешили домой. Шли они мимо дома, в котором жил их одноклассник Эдик. На фасаде этого дома явно детским почерком крупными буквами красо-валась надпись: «Эдик + Мила = Любовь». Милочку это забавляло, поскольку мальчишка ей, безусловно, нравился. Девчонки, возвращаясь из школы и о чём-то споря, заняли весь тротуар, а Милочка, идя крайней, ещё и размахивала по привычке рукой с чернильницей (современных авторучек тогда ещё не было и в помине). Все произошло как раз напротив дома с «красноре-чивой» надписью.
Милочка вдруг почувствовала, как чьи-то крепкие руки взяли её за плечи и легонько от-странили к центру дорожки. Она возмутилась и гневно воскликнула: «Не мог обойти?». Па-рень, а это, конечно, был Саня, резко обернулся и, глядя ей прямо в глаза, спокойно спросил: «А разве я не обошёл?». Милочка на миг замерла.
Ах, какие это были глаза!.. Казалось, они заглянули ей в самую душу. И она, смутившись, ти-хо ответила: «Обошли…» – и ощутила, как что-то волнующее, новое и не совсем понятное внезапно вошло в её размеренную жизнь. Мир заискрился яркими красками, при встречах с ним её охватывало непонятное трепетное волнение, а заветная тетрадь наполнилась первыми стихами, пронизанными удивительными мечтами и радостью.
Видать, и Сане тоже запомнилась эта неожиданная встреча, так как он на переменах все ча-ще подходил к девичьей стайке, где была Милочка, и, заговаривая с её подружками, лишь из-редка украдкой поглядывал на неё. Это волновало и вгоняло в трепет.
Но вот, наконец, и первые, непредсказуемые признаки симпатии: цветы, подаренные таким необычным способом. Первые, как бы случайные, проводы домой, первые встречи…
Вскоре Саня получил аттестат зрелости и устроился учеником токаря на завод. А Милочка перешла в восьмой класс. Но, несмотря на это, они продолжали встречаться. Не было при-знаний, не было объятий, тем более – поцелуев. Было что-то большее: какое-то непостижимое чувство притяжения. Что ж, нравы тогда были иными…
Заметив в поведении дочери признаки влюбенности, родители решили срочно ёё отправить на всё лето в деревню к бабушке. Как говорится, подальше от греха… Узнав об этом, Саня примчался, чтобы попрощаться.
Внезапно появился отец Милочки и сказал, что скоро подъедет такси и что нужно немед-ленно идти домой. Милочка не могла ослушаться. А Саня так и не успел сообщить ей, что его призывают в армию.
Такси увозило Милочку на вокзал, а на углу, в свете фонарей, ещё долго маячила одинокая Санина фигура. Милочке было невероятно тоскливо от безысходности в предчувствии пред-стоящей разлуки…
…Шло время. Молодость брала своё. Милочка взрослела. Появлялись новые интересы, но-вые друзья, новые увлечения. И вскоре выпускной вечер. Она встречала рассвет со своим од-ноклассником, который тайно был в неё влюблен. В скверике парень, исколов до крови руки, просто с клумбы сорвал ей розы. Ах, как они шли к её выпускному платью!
Когда Саня осенью возвратился из армии и они случайно встретились, душевной близости, ранее существовавшей между ними, уже не было. Как в стихотворении Юлии Друниной, пер-вая любовь стала «…песней, смолкшей за рекой…». Их первые юношеские чувства не вынес-ли испытания временем…
Позже иногда встречались. Как поется в песне: «Как жизнь? Как дела? Привет!» – и не бо-лее того. У каждого из них – своя семья, своя жизнь. Подростали дети. Запомнилась разве что последняя встреча.
Людмила, теперь уже бабушка, готовясь к выходу на пенсию, спешила в магазин, как вдруг её окликнули. Это был как всегда неожиданный Саня. Разговор затянулся. Нет, не показа-лось… В его голосе прозвучали нотки обиды. Казалось, ему хотелось выплеснуть давно набо-левшее: то равнодушие, с которым Милочка встретила его после прихода из армии. Людмила растерялась. Ну не скажет же она ему, что «… Все прошло, как с белых яблонь дым…». И не сможет упрекнуть в том, что три – целых три года! – от него не было ни единой весточ-ки… И, не желая вновь ощутить горечь разочарования, Людмила просто промолчала. К чему ворошить прошлое?..
Не тянитесь к прошлому. Не стоит.
Все иным покажется сейчас.
Пусть навеки самое святое
Неизменным остается в нас.
Как верны слова Юлии Друниной! Может быть, поэтому теперь, спустя многие годы, Люд-мила, глядя на фото Сани с надписью «Милочке – от Сани. 1958 г.», испытывает ни с чем не сравнимую щемящую нежность и к безвозвратно ушедшей юности, и к первым в жизни скромным цветам, и к первым трепетным чувствам, которым не суждено было сбыться? И в душе тогда звучит припев знакомой всем песни:
Первая любовь. Школьные года.
В лужах голубых осколки льда…
…Не повторяется, не повторяется,
Не повторяется такое никогда!..
Ольга Полевіна
